Афіша


Вакансії у театрі:
- адміністратор;
- художник-оформлювач;
- художник по світлу;
- буфетник (кухар);
- машиніст сцени (підсобний робітник)

 

Адреса театру: 78200, Івано-Франківська область, місто Коломия, вулиця Вічевий Майдан, б.7

Телефони для довідок: (03433) 47844; 50441

Факс: (03433) 37494

e-mail: kolteatr@gmail.com

Усі новини

Відгуки про озарківчан

2017-06-24 16:25:04

На поїздку до Баварії виділить кошти обласна рада

2017-05-30 10:10:52

Дивізійники та прихильники УПА в Коломийському театрі

2017-05-05 09:21:49

Коломийський театр підкорив Німеччину

2017-05-03 16:35:55

"Главноє дєло - сабє удовольствіє!.."

2017-04-14 16:55:18

Коломийський актор номінований на кінопремію "Золота Дзиґа"

2017-04-10 14:50:11

65-літній ювілей відзначає актор Коломийського драмтеатру Захар Новицький

2017-04-07 17:55:31

 VІІІ фестиваль “Коломийські представлення” в оцінках експертів:

РОСТИСЛАВ КОЛОМІЄЦЬ - Заслужений діяч мистецтв україни, член-кореспондент НАМ України, театральний режисер і педагог:

 Загалом фестиваль показав, чим живе український театр сьогодні. І тут єдності бути не може. Театр живе на різних рівнях осягань - естетичного, художнього, мистецького осягання життя. Очевидно, що ми відкрили для себе новий театр - Запорізький театр танцю. Високопрофесійний колектив. Виявляється, мова танцю прийнятна і зрозуміла для дітей.

Побачили також, що деякі театри, в гонитві за касою, втрачають зміст. Коли сюжет розкриває історію, але в ньому мало змісту. Або зміст словесно декларується, але не розкривається в долях і характерах персонажів. Рутини достатньо. Трапляються награні речі, які повторюються з вистави у виставу. І водночас є висока духовність, яку ми побачили у франківській виставі, у запорізькій виставі для дітей.

 Не хочу розділяти на добрих і поганих, бо це неправильно. Театр не живе від перемоги до перемоги. Театр живе пошуками: десь вдалося, десь не дуже, але є пошук і прагнення зростати. Побачили ми поляків з різними виставами. Вистава про дітей Іова - високодуховна, вирішена дуже точно, лаконічно і прекрасно сприймається навіть тими глядачами, які не знають мови. Це теж стало відкриттям фестивалю.

Словом, фестиваль виконує свою місію, щоразу відкриваючи щось нове в театральному житті України, і в порівнянні з тим, що робиться за кордоном. І це головне.

ЛАРИСА КАДИРОВА - Народна артистка України, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка, професор Національної музичної академії України ім. П.І.Чайковського:

А наступний фестиваль неодмінно буде. Мені хотілося крикнути на весь голос коломиянам: іде дев’ятий фестиваль, а за ним десятий, а далі ціла вервечка майбутніх фестивалів. Тому що коломияни роблять це з великою щирістю і гостинністю, самовіддачею і любов’ю. І державні мужі, які зробили зал таким ошатним, навіть акустика дивовижна з’явилася в залі. Вітаю Дмитра Чиборака і всю його команду, завдяки яким відбулося це дійство. У Коломиї відчуваю ту любов, якої в житті, на жаль, замало. Дякую коломиянам за теплий прийом, бажаю всім здоров’я, миру в кожній оселі і в нашій Україні. Слава Україні!


 

 ПРОГРАМА

 VІII ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРАЛЬНОГО ФЕСТИВАЛЮ

 «КОЛОМИЙСЬКІ ПРЕДСТАВЛЕННЯ»

 

4 вересня, неділя

 Урочисте відкриття фестивалю

 

Національний академічний музично-драматичний театр ім. Марії Заньковецької

(м.Львів)

Тарас Шевченко

КАТЕРИНА”

Початок - 18.00

«Катерина» - це узагальнення того, що доля жінки - це віддзеркалення долі нашої держави, така собі сумна паралель. Якщо уважно простежити за твором Шевченка, все пронизане словами: «люди серця не побачать, скажуть ледащо», «люди не простять», «свої люди, як чужії» тощо – все це слова, які вказують на глибинні  засади нашої ментальності.       

До уваги глядачів особлива історія, особливої жінки, яка шукала дивних скарбів, а знайшла тяжку ношу. Доля - це шлях і чи готові ми прийняти усі спокути за наші вчинки і пройти всі випробування, щоб досягти раю? Чи відповідаємо ми за свої дії не перед людьми, а перш за все перед собою?                 

 
Тривалість вистави
 

5 вересня, понеділок

Чернівецький академічний обласний український

музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської

 Юрій Федькович

  “ЗАПЕЧАТАНИЙ ДВІРНИК”

комедія

У гостросатиричній, соціально - побутовій, народній комедії  представлене буковинське село  19 століття.  Вистава супроводжується прекрасними букоовинськими піснями - сумними й веселими, жартівливими й ліричними, коломийками,  жанровими танцями.

За нехитрою жартівливою історією стоїть не тільки й не стільки кохання, залицяння та ревнощі… У житті невеличкого містечка можна побачити багато цікавого, і вистава нам усе це виводить, ніби по черзі, на перший план.


6 вересня, вівторок

 Полтавський академічний обласний український

музично-драматичний театр імені Миколи Гоголя

 Іван Карпенко-Карий

БЕЗТАЛАННА”

драма

 Початок - 13.00 та 18.00

Дія вистави розгортається в українському селі. Молодь збирається на вечорниці аби гарно погуляти, та саме там, через жарт  і наговір виникає непорозуміння між Гнатом та Варкою. Так зароджується славнозвісний любовний трикутник, до якого раптово потрапляє сором’язлива, добра і щира Софія. Та не даремно в народі говорять: “На чужому горі щастя не побудуєш”, не склалося щасливе життя у жодного з героїв цієї історії. Гримуча суміш з пристрасті, ревнощів і гордині зруйнувала долі Варки і Гната, позбавила життя безневинної Софії.      
 
Сучасний стиль постановки гармонійно поєднав  стилізовані костюми і модерні танці з народними піснями етнічного гурту “Стрибожі внуці”, створивши  при цьому справжній український колорит. Переплетення гумору з трагедією сюжетної лінії дозволяє глядачеві і сміятися, і співчувати водночас.
 
Тривалість вистави -
    

7 вересня, середа

Закарпатський академічний обласний театр ляльок ”Бавка”

Тарас Шевченко

У НАШІМ РАЇ НА ЗЕМЛІ”

(дитячий Кобзарик)

Початок - 13.00 

Вистава «У нашім раї на землі» є спробою за допомогою театральних засобів, візуалізації, музики, співу, акторського втілення та ляльки оживити поетичні образи, наблизити поезію Кобзаря до сучасної дитини.
 
Тривалість вистави -
    

7 вересня, середа

Театр імені Ванди Семашкової

(Польща)

Славомір Гаудин /Sławomir Gaudyn

ДІТИ ІОВА. ВІК XX

Dzieci Hioba. Wiek XX

 драма

Початок - 18.00

Вистава створена в пам’ять про мільйони знищених під час Голокосту. Але це не чергова історія про трагічну долю євреїв, а визнання справжніх жертв Людомору і складає шану усім жертвам, незалежно від того, ким вони були, коли вони жили і ким вони були вбиті. Вона є також даниною поваги і пошани до тих, хто пожертвував своїм життям, щоб врятувати інших  за часів терору і людиноненависницьких режимів. Скеровуючи наші погляди і почуття до Біблійної історії протиборства Бога і диявола і одвічного протистояння Добра і зла, вистава спонукає нас замислитись над тими цивілізаційними викликами, які постають перед людською спільнотою сьогодні.
 
Тривалість вистави - 
    

8 вересня, четвер

Запорізький муніципальний театр танцю

Ганс Крістіан Андерсен

ГИДКЕ КАЧЕНЯ”

казка-балет

Початок - 13.00

Кожен з нас з’являється на цей світ прекрасним лебедем, але не кожен здогадується про це. Ти не розумієш, чому з тебе сміються, чому цькують, а іноді і ненавидять. А все тому, що ти не такий як всі! Так і герой казки Ганса Крістіана Андерсена.

Тривалість вистави - 


8 вересня, четвер

Тернопільський академічний обласний український

драматичний театр імені Тараса Шевченка

 

М.Коляда

  “ЗА КРОК ДО ТЕБЕ”

драма

 Початок - 18.00

Сучасна драма Миколи Коляди «За крок від тебе» у режисерській постановці Олега Мосійчука (сценографія Григорія Лоїка) , психологічно тонко  відтворює драму ілюзій. Усі герої вистави справді перебувають за крок від реального щастя, але продовжують жити у полоні ілюзій, які й руйнують їхнє життя. А, може, рятують? Усі герої в чомусь нагадують нас, середнє покоління: ми також вже втратили ілюзії молодості, і це нас об’єднує у відчутті часу, і того, який минув, і цього, в якому живемо.

Вистава – це безперервний внутрішній діалог з глядачем, справжній театр думки, за яким ми скучили, задля якого йдемо на вистави, театр душі…

 
Тривалість вистави -
    

9 вересня, п’ятниця

Вінницький академічний обласний театр ляльок

Олександр Кузьмин

за мотивами казок І.Франка

 “ТРИ МІХИ ХИТРОЩІВ”

для дітей від 3-ох років

Початок - 10.00 та 12.00

 Ви любите українські народні казки? А знаєте, що відомий український письменник Іван Франко створив за мотивами цих казок книгу «Коли ще звірі говорили»? Не знаєте? В такому разі послухайте веселі та повчальні оповідки дотепного казкаря Миколи! І не хвилюйтеся – він не втомиться розповідати, адже йому допомагатимуть, кмітлива дівчина та кремезний парубок.
 
Тривалість вистави - 
     

9 вересня, п’ятниця

Волинський академічний  обласний український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка

Альдо Ніколаї

ЛЮБОВ ДО СКОНУ”

комедія

Початок - 18.00

Комедія з елементами чорного гумору «ЛЮБОВ ДО СКОНУ» за п’єсою італійського драматурга Альдо Ніколаї «Не П’ята, а Дев’ята…» представляє любовний трикутник - Бруно, Маріо і ….

Вона приголомшлива. Якщо вона кохає, то віддається чоловікові повністю, заповнюючи життя коханого увагою і турботою, з ранку і… до ранку. Вона не Беатріче, не Лаура, не Клеопатра… Вона - Єва. З нею у вас буде все - достаток, небезпечні пригоди і… нові шкарпетки. Але того ж Єва чекає і від своїх коханих - повного розчинення в ній і її бажаннях. Ця Єва приходить не з яблуками, їй достатньо двох слів, щоб перекинути світ чоловіка з ніг на голову…

Тривалість вистави - 
   

 10 вересня, субота

Матеуш НОВАК

за мотивами роману Кароля Збишевського

(м.Люблін, Польща)

НЄМЦЕВИЧ СПЕРЕДУ І ЗЗАДУ”

Початок - 18.00

 У виставі постає Польща 18 століття перед її розпадом. Автори висміюють політиків, духовенство, військових, короля. Висміюють їхні пияцтво, лінь, крутійство, говорячи, що все суспільство відповідальне за розбрат у країні. Режисер з актором створюють моторошний світ блазнів, якими диригує головний герой - король…
 
Тривалість вистави - 
 

11 вересня, неділя

Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка

(м. Київ)

Василь Стефаник

MORITURI TE SALUTANT

 Початок - 18.00

 В основі вистави новели: «У корчмі», «Сама саміська», «Вечерня година», «Святий вечір»,  «Май»,  «Сон»,  «Сини»,  «Гріх»,  «У нас все свято». В них оповідаються буденні історії: про батьків та дітей, чоловіка та жінку, народження і смерть, сни і дійсність, тяжку працю і вічну надію на краще. В цих сюжетах, як в житті, постійно переплітаються трагічні і комічні ситуації. Різні події, різні характери, але єднає їх головне – людська гідність. Які б випробування доля не посилала, до якої б межі у своїй моральній та фізичній скруті не доходила людина, вона має вистояти. Навіть на порозі вічності кинути виклик життю. 

 Тривалість вистави -

 Урочисте закриття фестивалю

 


 

ХРОНІКИ ФЕСТИВАЛЮ

 

 ДЕНЬ ВОСЬМИЙ

 

 Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка

 

 (м. Київ)

 

 Василь Стефаник

 

 MORITURI TE SALUTANT

 

 В основі вистави новели: «У корчмі», «Сама саміська», «Вечерня година», «Святий вечір»,  «Май»,  «Сон»,  «Сини»,  «Гріх»,  «У нас все свято». В них оповідаються буденні історії: про батьків та дітей, чоловіка та жінку, народження і смерть, сни і дійсність, тяжку працю і вічну надію на краще. В цих сюжетах, як в житті, постійно переплітаються трагічні і комічні ситуації. Різні події, різні характери, але єднає їх головне – людська гідність. Які б випробування доля не посилала, до якої б межі у своїй моральній та фізичній скруті не доходила людина, вона має вистояти. Навіть на порозі вічності кинути виклик життю.

 


 


 

 

 


 

 

 

 


 


 

Фото Оксани РИЖУК-ТКАЧУК

 


 

ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ

 


На висоті й режисер вистави за мотивами новел Стефаника, який сам написав інсценізацію, і актори. Це для мене приємний шок. У кіноакторів є така приповідка, коли чогось не до кінця розумієш: а про що кіно? Так ось, у постановці киян уже десь із середини було зрозуміло, про що саме кіно. На те й класика, зрештою, на те й Стефаник з його коротким, сильним і страшним стилем. А що стосується фестивалю загалом, то найсильніше я вражений двома виставами - першою, яку зіграли львівяни, і цією, останньою. Молодці!
 

Виставу за новелами Стефаника я бачу вдруге. Режисер Дмитро Богомазов показав сам сенс Стефаникового слова, думки. Це містерія, яка, як казав Еммануїл Кант, базується на баченні зоряного неба і морального закону в собі. І це люди, які розуміють споконвічні істини: люби ближнього, люби матір, люби свою дружину, дітей - і більше на цьому світі нічого не треба. Треба цю землю орати, засіяти, виростити, зробити хліб - хліб духовний і хліб поживний. І це для мене найголовніше в цій містерії. І те, як актори поводяться на сцені, як вимовляють слова… Їм треба було вчити мову, входити в її мелодику. Я їх дуже всіх люблю, всіх, хто був на сцені. Я з ними працюю в “Щоденниках Майдану”, багато спілкуюся, ми читаємо одні книжки, разом їздимо за кордон, тож я знаю їх стремління пізнати - не зійти з дороги пізнання, з дороги прозріння… Це багато важить, і це зразу видно на сцені - хто чим живе і як живе. Я від душі вітаю свій театр. Мені було дуже щемно, коли вони запросили мене на сцену, привітали, як свою, хоч я прийшла з театру Заньковецької, але вони прийняли мене і мають за свою…Це дуже приємно.
 
 

Прекрасно, що театр в останній день фестивалю показав Стефаникову виставу у виконанні акторів Національного театру Франка. Цією виставою франківці дуже багато сказали: що ми, українці, - єдині. Маємо бути єдині! Вистава починається гуцульським діалектом, а потім потихеньку переходять на всю Україну. Нема Сходу і Заходу, ми єдині, в нас єдині радощі і страждання, єдина мова і культура. І це прекрасно показано у виставі. Вистава має філософський характер. Вона не про побутовий шар життя, і навіть не про життя, а про екзистенцію українця в світі. Це більше ніж життя… Ось земля і те, що під землею, і зоряне небо над землею. І людина на цій землі… Грим на обличчях акторів - тому, що вони виходять з-під землі. Земля наша і українець на цій землі… Гуцул, покутянин, а потім розповсюджується на всіх нас і ми сприймаємо як нашу українську виставу. Наша культура багатошарова і різноманітна, і це прекрасно. Єдина - це не значить однакова, ми різні - і тим багаті. Добре відібрані новели, цікаві декорації - символічна межа, інші зовнішні позначки, спрямовані на зміст вистави. Зроблено прекрасно.
 

Виставу Київського театру “Morituri te salutant” дивлюся вже вдруге, перший раз - під час прем’єри в Києві. Наскільки мені здається, на Коломийській сцені її поставлено трохи інакше, можливо, в освітленні, можливо, ще в якихось деталях. Але свіжості своєї вистава не втратила. Думаю, що чим більше кияни її возитимуть західною Україною, тим краще буде для театру Франка. Ця вистава іде в театрі імені Івана Франка на малій сцені, і хто туди приходить, знає, що там буде продемонстровано експеримент. Режисер Дмитро Богомазов - це та людина, на яку сьогодні рівняються в режисурі, придивляються, порівнюють. І він є, так би мовити, такою віхою в театрі. Хоча пан Дмитро ще молода людина, він завжди вміє знайти ту родзинку, на якій зосереджується вистава. Загалом усе в цій виставі дуже лаконічно, виразно й присутня велика образність. Скажімо, багатовиразним є поміст, на якому відбувається дія упродовж усієї вистави, це може бути гірський схил або дах хати. Варто сказати й про акторів, які знайшли себе в цій постановці. Вони існують єдиною командою однодумців. Я трохи знаю, як народжувалася ця вистава. Актори додали сюди багато співу й музичних інструментів. І зазвичай режисер лише схвалює таку творчу ініціативу. А тому акторів можна вважати співавторами вистави. Я вітаю театр, режисера й акторів за чудову постановку й щиро радію за їхній творчий успіх.

 

 
       

Восьмий фестиваль “Коломийські представлення” закінчився чудовою емоційною і високохудожньою театральною крапкою, поставленою киянами. Мене втішає, що саме театр імені Франка запропонував цю суголосну часові й місцеві виставу. Постановник її Дмитро Богомазов - знаний майстер, він знайшов несподівану форму, творчо підійшов до масштабного, космічного тексту Стефаника. Завдяки режисерові, сценографії й акторам текст набув потрібної об’ємності. Режисер і художник розповіли цією виставою, наскільки важко нашому українському народові, як йому доводиться балансувати, щоб втриматися на похилій площині перед прірвою. Відзначу, що оповідання композиційно вдало вибудувані, філігранна музична палітра. І оповідання для фінальної сцени взято зовсім не випадково. Впродовж вистави костюми персонажів були забруднені, а в фіналі вони всі в гарних, чистеньких українських строях. У нас усе буде добре, ми все здолаємо, наче хочуть сказати цим актори. З цією думкою, вірю, покидає залу й глядач.
 
 

Я добре знаю режисера Дмитра Богомазова. Він належить до тих режисерів, які не можуть ставити нормально… Він ставить або добре, або чудово! У мене враження таке, що режисер передавав смисл вистави не через слово. Слово, мова тут були, як потік звуків. Хоча текст був прозовий, він ритмізувався, актори його то розтягували, то стискали, то були паузи, то вчувалися наспівування. Актори створювали настрій. Назва кожної новели висвітлювалася на сцені, і в мене склалася думка, що режисер цим натякав: ось вам тема - “Сон”, “Два сини”, й більше нічого вам не треба розуміти зі слів. Все інше, в тому числі й слово, яке промовляють актори, яке звучить у пісні, не для передачі смислу. Смисл передається потоком звуків, мізансценами, інтонацією. Мені здавалося, що не має потреби вдумуватися в смисл кожного слова й речення. Вони пропливають переді мною потоком і створюють настрій. Саме тому вистава така тонка. Наголошу, що слово - найгрубіший інструмент з тих, що доступні театру. А є ще ритм, інтонація, мелодія, потік звуків. Це той цілісний світ, яким він був колись, до якого нам би треба повернутися. Особисто мені не потрібно було вдумуватися в слова. Це мої враження. Якщо режисер хотів саме так і я це зрозуміла, то я - хороший глядач, якщо - ні, то я поганий глядач. Я неодмінно з’ясую це в нього.

 

 

 


 

ДЕНЬ СЬОМИЙ

 

Матеуш НОВАК

 

за мотивами роману Кароля Збишевського

 

(м.Люблін, Польща)

 

НЄМЦЕВИЧ СПЕРЕДУ І ЗЗАДУ”

 

У виставі постає Польща 18 століття перед її розпадом. Автори висміюють політиків, духовенство, військових, короля. Висміюють їхні пияцтво, лінь, крутійство, говорячи, що все суспільство відповідальне за розбрат у країні. Режисер з актором створюють моторошний світ блазнів, якими диригує головний герой - король…

 


 


 

 

Фото Оксани РИЖУК-ТКАЧУК

 


 

ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ

 

 

 


Матеуш Новак - це актор, який багато їздить по світу, з моновиставами, які він робить з надзвичайно талановитим польським режисером. Я знаю його роботи, які вони привозили на фестиваль “Марія”. Через статуарність, через мінімум жестів і пластики, а тільки завдяки звукоряду і костюму актор передає історію Польщі і Росії, Катерини другої та її приспішників Потьомкіна та інших. Це настільки вражає… Я сповідую таке мистецтво, яке йде зсередини, від розуму; оте мудре арлекінство, про яке говорив Курбас.

 

Матеуш Новак показав вишукану роботу. По суті, це моновистава, вона потребує від актора великої палітри перевтілення, тобто задіювати задля цього і пластику, і перевтілюватися візуально… Актор хоч і молодий, проте вже зрілий майстер, не боїться виходити з глядачем один на один, дотепно розповідати нам про ситуації з найрізноманітнішими історичними персонажами.Дещо заважало в сприйнятті моновистави те, що не було під руками перекладу з польської. Однак, повторюсь, ми побачили філігранну акторську роботу. Польський театр взагалі багатогранний, багатоликий, і дуже добре, що він був представлений на фестивалі в Коломиї.

 

 


“Нємцевич спереду і ззаду” - моновистава польського театру з Любліна. Оскільки польської мови я не розумію, то виставу сприймала лише через гру. Актор не дуже розвинув зоровий ряд (міміка, жести, рухи). Тобто зоровий ряд не допомагав збагнути зміст, якщо ти не знаєш мови. У нього смисл усього сюжету йшов більше через слово. Зате, на відміну від попередньої польської вистави, яку ми подивилися в середу, в цього актора був добре розвинутий інтонаційний ряд. Хоча я не розуміла тексту, було цікаво слідкувати за його голосом та інтонацією. Не знаю, як сприймав цю виставу звичайний глядач, який також не знає мови, але мене як професіонала вона захопила грою інтонації актора і те, з яким настроєм він говорить. Мені було дуже цікаво і я роблю висновок, що він дійсно хороший актор. Звичайно, якщо б я знала мову, отримала б значно більше задоволення, але мені й цього вистачило.

 

 
   
 
   

 

 

 


 

ДЕНЬ ШОСТИЙ

 

Волинський академічний обласний український

 

музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка

 

Альдо Ніколаї

 

ЛЮБОВ ДО СКОНУ”

 

Комедія з елементами чорного гумору «ЛЮБОВ ДО СКОНУ» за п’єсою італійського драматурга Альдо Ніколаї  “Не П’ята, а Дев’ята…” представляє любовний трикутник - Бруно, Маріо і ….

 

Вона приголомшлива. Якщо вона кохає, то віддається чоловікові повністю, заповнюючи життя коханого увагою і турботою, з ранку і… до ранку. Вона не Беатріче, не Лаура, не Клеопатра… Вона - Єва. З нею у вас буде все - достаток, небезпечні пригоди і… нові шкарпетки. Але того ж Єва чекає і від своїх коханих - повного розчинення в ній і її бажаннях. Ця Єва приходить не з яблуками, їй достатньо двох слів, щоб перекинути світ чоловіка з ніг на голову…

 

 

 


Фото Василь Васильович

 


 

ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ

 


У творі італійського драматурга є вдале поєднання форми і змісту, а це прекрасне поєднання. Звичайно, якщо суворо оцінювати художні достойності комедії, то можна знайти певні погрішності. Але головне - як реагувала на побачене зала. Реагувала жваво, сприймала дуже добре, і мабуть, не в останню чергу тому, що подача драматургічного матеріалу для такої форми, як етюди, була незвичною.
 

Площа Лесі Українки у Луцьку, де стоїть театр, церква, пам’ятник Лесі Українки, університет - це святі для мене місця. Ті конференції, які вони проводять і на яких я не раз була - все для мене дороге і все освячене іменем Лесі Українки. Чекала, що театр привезе. Це вистава Альдо Ніколаї “Любов до скону”. Режисер і актори добре розуміють ритм, цю комедію характерів, ситуації. А коломийський глядач дуже добрий, радо приймає і аплодує гостям. Я вітаю Луцький театр на цій землі і дуже рада, що Коломийський театр цим фестивалем ніби зв’язує Східну Україну, Волинь, Київ… Колись я досліджувала Тараса Шевченка: він ніби птах, крила якого з’єднують Західну і Східну Україну в своєму родоводі. Це благодійна справа, вона дає людям віру, дає надію. Схиляю голову перед Дмитром Чибораком за те, що він робить, як тепло приймають нас у Коломиї. Я тут душею відпочила, тут набираюсь сили для подальшої праці.
 
 

Волиняни у комедії “Любов до скону” за п’єсою Альдо Ніколаї показали високу сценічну культуру. Показали у виставі жінку, любов, високі почуття… Що любов - це пристрасть, вона може і підняти на вершину блаженства, і опустити дуже низько… І спонукати до низьких вчинків. А жінки - отакі, як вони є. І яких ми любимо. Актори добре зіграли свої ролі. У виставі дуже вдало використано персонажів другого плану. Любов - це пристрасть, і цим все сказано…
 

У комедії “Любов до скону”, яку привіз Волинський музично-драматачний театр, рішення просте, цікаве й зрозуміле. Мені вже доводилося бачити цю виставу, але у постановці інших театрів. Волиняни, безумовно, знайшли свій хід. Я назвав би це перестановочним вар’єте, коли змінюються декорації. І ось мені не вистачило у виставі, щоб під час перестановок усе відбувалося в однаковому ритмі. Звучали затягнуті діалоги. А той ритм, який вносять люди від театру під час перестановок, дисонує з ними. Звичайно, є й цікаві діалоги, особливо між чоловіками, де, можливо, й не треба великого ритму. Але сама канва і сюжетна лінія побудована так, що її ведуть через головну героїню, тому через неї і треба було робити цей ритм. А загалом я задоволений роботами режисера Дмитра Мельничука, який завжди веде інтелектуальний театр. Ця вистава, на скільки мені відомо, є новою постановкою, і режисер прислухавшись до зауважень і побажань, вдосконалить її.

 

 
       

Альдо Ніколаї надихнувся, як на мене, ідеєю класичного твору Захер Мазоха “Венера в хутрі”. Жінка вважає, що вирішує всі проблеми на свою користь, а закінчується це жорстоко, її вбивством, яке звільняє чоловіків від тягару цієї жінки. З цього вічного протистояння чоловіків і жінок італійський драматург зробив сучасну комедію положень, з буфонадним каскадом пікантних ситуацій. Фінал для глядача, не ознайомленого з сюжетом п’єси, виглядає надто несподіваним. Якщо оцінювати обрану режисером форму вистави, то вона видається трохи примітивною. Можливо, вона трохи й рухає дію, та, інколи, хотілося б, щоб випадкові речі дію не перебивали. Бо якщо перша частина вистави динамічна, з психологічним двобоєм двох персонажів, то друга половина дещо провисла, актори з психологічним навантаженням справляються не особливо, оскільки прагнуть грати комедію. Глядачам, відчувалося, вистава сподобалася, вони раділи комедійним ескападам, реплікам жінки, яка так природно говорить про вбивство свого чоловіка. Та варто, мабуть, трохи й задумуватися над тим, з чого смішно. Сміємося все ж таки з жахливої речі, вбивства. Нехай би воно відбувалося тільки на театральних підмостках, а не в реальному житті.
 
 

Сюжет цієї п’єси відомий, його ставлять інші театри і є можливість порівняти. Мені сподобалася героїня, яка добре зіграла таке собі наївне дитя. Зате здалася не дуже вдалою гра чоловіків. Маю зауваження й до пластичних сцен. Зрозуміло, що вони функціональні й за цей час героїня переодягається. Оскільки такі сцени не мають змістовного навантаження, а несуть суто функціональне, вони мають бути цікавішими й красивими. Тоді є можливість переключитися з сюжету на гарну картинку. На жаль, цього не було. Самі актори працювали непогано, а ось хореографія була млява. Головна проблема вистави, на мою думку, полягає в її повільному темпі. Такі легкі комедії, які не мають глибокого змісту, вимагають швидшого розвитку подій. Тоді вистава весь час тримає увагу глядача. Ось це й потребує доопрацювання.

 

 

 

ОКРЕМА АВТОРИТЕТНА ДУМКА:

 

 МИХАЙЛО АНДРУСЯК - письменник, видавець, перекладач, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка, почесний гість фестивалю.

 

Емоції переповнюють. З Луцьким театром зустрічаюся не вперше, вже, мабуть, втретє чи вчетверте. Із його акторами, із молодим режисером, який, хоч себе не називає режисером, є водночас і актором, і режисером.

 

Враження неповторні! Все дійсно пройшло на одному подиху. Це, мабуть, те, що найбільше глядача захоплює. Не претендую на якісь професійні оцінки, але як на непрофесійного глядача, скажімо, я не член Ради експертної і не театрал великий, але сприймаю чисто емоційно як людина творча. Так ось вельми і вельми подобається і враження переповнюють. Хочеться побажати молодим акторам, а також режисерові творчих успіхів, творчих злетів і нових цікавих постановок!

 

 

 

Олена ВОРОНЬКО - начальник відділу театрального мистецтва і кінематографії управління сценічного і візуального мистецтва Міністерства культури України;

 

 Я була присутня на багатьох “Коломийських представленнях”, і можу відзначити, що фестиваль дорослішає, набирає ваги в фестивальному просторі України; він став відомим і багато театрів намагаються потрапити в фестивальну програму. На превеликий жаль, цього року не всі закордонні гості змогли приїхати, з незалежних від театру причин, але я сподіваюся, що на наступні фестивалі вони таки приїдуть до Коломиї.

 

 Фестивальна програма дуже різноманітна. Мене тішить, що в програмі є вистави для дітей. Наразі йдуть суперечки щодо того, чи на фестивалях для дорослих показувати дитячі та лялькові вистави, чи фестивалі мають бути жанровими, тобто, окремо фестивалі музичних, окремо музично-драматичних, лялькових театрів тощо. Але я впевнена, що це необхідно, що наш час диктує свої правила гри. Бо коли маленькі глядачі знають і про фестиваль, і про те, що в театрі відбувається свято, що сюди приїздять колективи з різних регіонів, з новими виставами, найкращими акторами, то вони змалечку долучаються до театру, він стає потребою їх життя. Тоді ми можемо казати, що театр має майбутнє - вихованих для себе глядачів, які знають, люблять театр ходитимуть на вистави, а в майбутньому приведуть своїх дітейта онуків.

 

 Коломийський театр має унікальну історію, а сьогодні рухається в ногу з часом, розвивається. Його запрошують, в тому числі за кордон, і він запрошує інших… Це не тільки показ фестивальної програми - це обмін думками, це зустрічі митців, акторів, обговорення актуальних проблем, це мистецька платформа, яка поєднує творчі особистості, різні напрямки театрів. Це дуже позитивна тенденція, коли відбувається отакі фестивалі. І коли восени Коломия проводить театральний фестиваль, то сюди приїжджають глядачі навіть з інших міст, і це має позитивний резонанс, і не тільки фестивальний, а й творчий, мистецький.

 


 

 ДЕНЬ ШОСТИЙ

 

 Вінницький академічний обласний театр ляльок

 

 

 

Олександр Кузьмин

 

 за мотивами казок І.Франка

 

 “ТРИ МІХИ ХИТРОЩІВ”

 

 для дітей від 3-ох років

 

 Ви любите українські народні казки? А знаєте, що відомий український письменник Іван Франко створив за мотивами цих казок книгу «Коли ще звірі говорили»? Не знаєте? В такому разі послухайте веселі та повчальні оповідки дотепного казкаря Миколи! І не хвилюйтеся – він не втомиться розповідати, адже йому допомагатимуть, кмітлива дівчина та кремезний парубок.

 

   

 

     

 

 

 

   

 

 

 

Фото Оксани РИЖУК-ТКАЧУК

 


 

 ДЕНЬ П’ЯТИЙ

 

Тернопільський академічний обласний український

 

драматичний театр імені Тараса Шевченка

 

Микола Коляда

 

  “ЗА КРОК ДО ТЕБЕ”

 

драма

 

Сучасна драма Миколи Коляди «За крок від тебе» у режисерській постановці Олега Мосійчука (сценографія Григорія Лоїка), психологічно тонко  відтворює драму ілюзій. Усі герої вистави справді перебувають за крок від реального щастя, але продовжують жити у полоні ілюзій, які й руйнують їхнє життя. А, може, рятують? Усі герої в чомусь нагадують нас, середнє покоління: ми також вже втратили ілюзії молодості, і це нас об’єднує у відчутті часу, і того, який минув, і цього, в якому живемо.

 

Вистава – це безперервний внутрішній діалог з глядачем, справжній театр думки, за яким ми скучили, задля якого йдемо на вистави, театр душі…




Фото Оксани РИЖУК-ТКАЧУК

 


 

 ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ

 

 

 

   

 


Дуже приємно було дивитися виставу тернополян. Добре знаю режисера цього театру і його потенціал. Вистава вийшла цікава й багатопластова. Актори добре працювали в багатопластовому рівні, відтворюючи конфлікт поколінь. Режисер вдало віддав сцену й сподівання акторам, він дав їм шанс зіграти долю людини в різних ракурсах. І якщо на початках вистави думалося, що, можливо, щось варто було б скоротити, то пізніше зрозумів - так і треба. Режисер правий, оскільки треба все показати, щоб глядач міг зануритися в нашу багатогранну дійсність. Долі людей виглядають трагічними, але та любов, про яку вони постійно говорять, лише під кінець перемагає. Тому дещо задовгий час вистави себе виправдовує. Я вітаю свого колегу, бажаю йому творчих успіхів. Знаю, що в нього багато планів і задумів, тому щиро бажаю режисерові й тернопільському театрові успішно втілити їх у життя.

 

 

 

Драматургія Коляди сучасна, гостра, вона порушує важливі морально-етичні теми. Однак ця постановка зайвий раз переконала мене в тому, що Коляда - дуже російський автор. Пересилити цей суто російський менталітет неспроможними виявилися навіть деякі вкраплення начебто української сучасності. Вистава розкриває завжди болючу тему батьків і дітей. Та не покидає враження, що вона належить учорашньому дню. Маю претензії до сценографії і надіюся хіба на те, що побачене нами - неповний варіант сценографії, що є в розпорядженні театру. Спостерігаємо нагромадження слабко пов’язаних одна з одною речей, нелогічності, глибинного психологізму не відчутно. Він заховався, цей психологізм, за гіпертрофованою акторською поведінкою. Усе побудовано на крикові, що руйнує тканину вистави. Відчуття штучності того, що відбувається на сцені, - це провина насамперед режисера, який не поставив акторам належного завдання. Велике запитання викликає й музичне оформлення вистави. Це що, Україна? Тут мала б лунати зовсім інша музика…
 

 


Трупу Тернопільського театру я добре знаю. Вона - активна й енергійна, їхній режисер Олег Мосійчук працює з ними добре й постійно. Що ж до вистави, тут проблема в драматургії. Сюжет довго, довго набирає обертів і дуже повільно розкачується. А потім усе йде по наростаючій у шаленому темпі. Тому в другій дії багато трагедії, сліз і всього іншого… Перші п’ятнадцять хвилин першої дії можна було відрізати, навіть не дивлячись. Зрештою, з першої дії можна було без жалю ще багатенько чого викинути. Також вважаю неякісним і текст п’єси, тобто діалоги. Слів у тексті багато, а смислу - мало. Тому, особливо на початку, практично нічого не відбувається і дія не рухається. Це затягує виставу і садить її темпоритм. У таких діалогах артистові немає що грати. Наприкінці першої дії, а потім у другій дії було занадто багато трагічного. Тому в постановці мали б бути якісь перепади. А в цій виставі вийшло так, що початок - затягнутий, а далі все спресоване. Причина цього невдала драматургія п’єси, яка заважає театрові створити якісну виставу без провалів.

 


 

  ДЕНЬ П’ЯТИЙ

 

 Запорізький муніципальний театр танцю

 

 Ганс Крістіан Андерсен

 

 “ГИДКЕ КАЧЕНЯ”

 

казка-балет

 

 Кожен з нас з’являється на цей світ прекрасним лебедем, але не кожен здогадується про це. Ти не розумієш, чому з тебе сміються, чому цькують, а іноді і ненавидять. А все тому, що ти не такий як всі! Так і герой казки Ганса Крістіана Андерсена.

 

      

 

Фото Василь Васильович   

 


 

 ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

 

 

 

Театр імені Ванди Семашкової

 

 (Польща)

 

Славомір Гаудин /Sławomir Gaudyn

 

ДІТИ ІОВА. ВІК XX

 

Dzieci Hioba. Wiek XX

 

 драма

 

Вистава створена в пам’ять про мільйони знищених під час Голокосту. Але це не чергова історія про трагічну долю євреїв, а визнання справжніх жертв Людомору і складає шану усім жертвам, незалежно від того, ким вони були, коли вони жили і ким вони були вбиті. Вона є також даниною поваги і пошани до тих, хто пожертвував своїм життям, щоб врятувати інших  за часів терору і людиноненависницьких режимів. Скеровуючи наші погляди і почуття до Біблійної історії протиборства Бога і диявола і одвічного протистояння Добра і зла, вистава спонукає нас замислитись над тими цивілізаційними викликами, які постають перед людською спільнотою сьогодні.

 

   

 

   

 

   

 

ФОТО Оксани РИЖУК-ТКАЧУК

 


 

  ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ

 

  

 


Вистава вражає, що там казати. По суті, це моновистава, раніше такі практикував наш літературний театр. Три артисти тримали залу в постійній напрузі своїм темпоритмом, динамікою. Не можу похвалитися досконалим знанням польської, але відчуття я мав таке, начебто перебував на вечірній молитві в чужій церкві.

 

 


Враження від вистави настільки наповнили душу, що зразу і багато не скажеш. Насамперед, дуже цікаве режисерське вирішення і унікальна акторська польська школа. Унікальна, бо це своя естетика, майстерність високого класу, поєднання вокалу, пластики. Образ надзвичайно цікавий. Ось ці образи білого ангела, чорного ангела, які супроводжують людей впродовж всього життя, і боротьба людини за життя - це основна ідея, стержень цієї вистави, - і передана вона дуже цікаво. Взагалі, настільки вона емоційно заражає людину, глядачів, що я б її назвав виставою-реквіємом за убієнними під час війни. І не тільки євреями, а й іншими національностями: і українців багато загинуло, і поляків багато загинуло під час цього гітлерівського Голокосту. І це настільки зворушливо, що важко передати в кількох словах. Треба це все осмислити і тоді вкласти, так би мовити, на полички у своїх враженнях, у своїй свідомості.

 

 

Польський театр - це театр дуже високої культури: сценічної, акторської, режисерської. Він перебуває ніби на межі - театру форми і театру слов’янського - душевного, театру почуттів. Вистава “Діти Іова. Вік ХХ” - наглядний взірець цього. Себто, простір - чорний кабінет, а чорний кабінет дає можливість виразно відчути акторську пластику, актор може прокреслити лінію свого характеру, свого образу в цьому просторі. Вся вистава вирішена в чорно-білих тонах: кольорово, символічно, в костюмах. В іпостасі стихій є тільки вогонь у цьому чорному. Вогонь, який горить, коли згорає життя, вогонь як символ духу. А загалом з вогнем треба дуже обережно поводитись, бо він дає можливість нашим багатим асоціаціям.

Мені дуже сподобались актори і те, як вони створили і передали цю композицію тонально. Дуже красиві голоси, молодий актор дуже пластичний. Йому легко даються перетворення з одного образу в інший, про що говорив Лесь Курбас. Дівчині я би побажала в зонгах бути дещо пластичнішою. В неї приємний голос і зовнішність, але можна дати в зонгах все так, як подає молодий актор. Це вже залежить від режисера.

В старшого актора чудовий голос, а всі разом вони створили дуже стильну виставу. Вони “мають вуха”, розуміють мову символіки, мову асоціацій, як, до речі, і польські глядачі. Приємно вражена і коломиянами, котрі теж відчули і сприйняли цей символізм.

Поляки створили музично-літературну композицію про трагедію єврейського народу. Я слухала - і моя душа плакала: а коли ж ми створимо щось подібне про нашу трагедію - і 33-го, і 47-го, коли мільйони українців загинули через страшний голод?..

   
 

Про цю виставу не можна сказати: хороша вистава, прекрасна вистава. Всі ці епітети не виразять змістовного наповнення і того враження, яке залишає вистава “Діти Іова. Вік ХХ”. Дуже скупими засобами сценічної виразності розкрито велетенський зміст: доля єврейського народу, і розкрито це так, що театр скеровує нас на роздуми, а не тільки на співпереживання. Виникає питання: чому ж так сталося, що саме цей народ став жертвою всесвітнього терору? Звичайно, відповіді ми не отримуємо, та це і не потрібно; важливо спонукати людину до роздумів. І жанр притчі, який вибрали наші польські друзі, якнайкраще підходить для цього. Вони не грають сюжетні перипетії, а ставлять питання: чому? Давня біблійна історія раптом оживає в сьогоденні…

Безумовно, це вистава високого духовного змісту, яка спонукає нас думати. Одразу згадуються інші притчі, які розповідають про те, чому цей народ,такий талановитий і розумний, був розсіяний по світу? Виникає не лише ненависть до їх гнобителів, а й роздуми: а чи не могло бути інакше? І це прекрасно, що театр наштовхує нас на такі роздуми.

Робиться це скупими засобами, які не відволікають від основного. І навіть не знаючи досконало польської мови, зал зрозумів суть вистави. Я особисто переглянув її на одному диханні і для мене вона могла тривати й далі. Ми побачили високий клас польського театру, який існує навіть у маленькому місті.

 

   

 


Польська театральна культура завжди на високому, я навіть би сказав, світовому рівні. Відчуваю сентимент до польського театру, оскільки й сам маю польське коріння. Щоправда, мови не знаю. Весь час, коли дивлюся роботу польських театрів, мені здається, що це - театральна Мекка з високою культурою, де все витончено й виважено. Я люблю такий театр. Вистава “Діти Іова. Вік ХХ” Жешувського театру є доказом цього, тут усе легко, елегантно, просто. Артисти чудово володіють гарною мовою, музичним рядом і від цього отримуєш насолоду. Це справжня театральна школа, школа мистецтва. Приходь, дивися, вчися. Висловлюю вдячність режисерові й акторам, бажаю їм міцного здоров’я і нових здобутків на мистецькій ниві.

 
 

 

 


Дуже цікаво було дивитися виставу польського театру. Він має впізнаване творче обличчя, перед нами постала притча, метафора ідеї людиноненависництва. Тема знищення єврейського народу в історії знакова, її сприймаєш і як змагання між чорними і білими силами, між Богом і дияволом. У полі цієї боротьби опиняється людина, страждання якої режисер передає і завдяки музичному оформленню. Музичні вставки бють по емоціях глядача, змушують його залучатися до процесу співпереживання.

Загалом у стриманій брехтівській манері вистави “Діти Йова. Вік ХХ” найвищої оцінки заслуговує акторська робота. Дійство на сцені потихенько починає розкручуватися, досягає свого апогею, виходячи на космічні узагальнення. Мимоволі згадався мені Освенцим, де я була раніше і де зазнала жахливих душевних відчуттів. Лаконічними засобами актори домоглися того, що я наче знову пережила перебування в Освенцимі, зазнала почуття безвиході.

Для нас, українців, вистава польських акторів на тему Голокосту звучить надзвичайно гостро. Ми виносимо з неї не лише естетичні враження, але й несприйняття всякого насилля, війни і породжених нею смертей.

 
 

 

 


У мене специфічні враження від вистави “Діти Іова. Вік ХХ” у постановці Жешувського театру, оскільки я не розумію польської мови. Звичайно, сама тема зрозуміла, а ось якісь конкретні речі - ні. Крім того, ця постановка - не зовсім вистава, а скоріше літературно-музична композиція. Оскільки тут весь смисл передавався через текст, а не через суто театральні засоби. А специфіка вистав у тому, що все має бути зрозумілим і без тексту. Тому не відомо, який саме жанр представили постановники, які ще й крім того не подбали про програмки для глядачів, де було б зазначено, що саме вони презентують. А загалом, у мене не має претензій до акторів, вони володіють хорошою дикцією, добрим ритмом, вони гарно співають. Однак, мені хотілося б, щоб вони співали без технічних підсилювачів. З їхніми голосами, це цілком можливо.

Зазначу, що літературно-музичні композиції зазвичай нудні, але польські актори зуміли наситити свою постановку енергетикою. І не зважаючи на те, що вистава здалася мені дещо задовгою, хвилин на п’ятнадцять, і в ній трохи запізно була поставлена крапка, мені не було нудно. Отже, резюмуючи, наголошу, що постановка не виправдала всього свого часу за смисловим навантаженням, але енергетично вона була насичена.

 

 

 


 

ДЕНЬ ТРЕТІЙ

 

Закарпатський академічний обласний театр ляльок ”Бавка”

 

Тарас Шевченко

 

“У НАШІМ РАЇ НА ЗЕМЛІ”

 

(дитячий Кобзарик)

 

Вистава «У нашім раї на землі» є спробою за допомогою театральних засобів, візуалізації, музики, співу, акторського втілення та ляльки оживити поетичні образи, наблизити поезію Кобзаря до сучасної дитини.

 

   

 

    

 

   

 

   

 

ФОТО Оксани РИЖУК-ТКАЧУК

 


 

  ДЕНЬ ТРЕТІЙ

 

  Полтавський академічний обласний український

 

музично-драматичний театр імені Миколи Гоголя

 

  Іван Карпенко-Карий

 

 “БЕЗТАЛАННА”

 

драма на 2 дії

 

 Дія вистави розгортається в українському селі. Молодь збирається на вечорниці аби гарно погуляти, та саме там, через жарт  і наговір виникає непорозуміння між Гнатом та Варкою. Так зароджується славнозвісний любовний трикутник, до якого раптово потрапляє сором’язлива, добра і щира Софія. Та не даремно в народі говорять: “На чужому горі щастя не побудуєш”, не склалося щасливе життя у жодного з героїв цієї історії. Гримуча суміш з пристрасті, ревнощів і гордині зруйнувала долі Варки і Гната, позбавила життя безневинної Софії.     

 

Сучасний стиль постановки гармонійно поєднав  стилізовані костюми і модерні танці з народними піснями етнічного гурту “Стрибожі внуці”, створивши  при цьому справжній український колорит. Переплетення гумору з трагедією сюжетної лінії дозволяє глядачеві і сміятися, і співчувати водночас.

 

 

 

 

 

 

 

Фото Оксани РИЖУК-ТКАЧУК

 


 

ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ

 


Сьогодні було дві вистави. Спочатку власне вистава, а потім була друга - вистава дружби і любові. Я люблю Україну, люблю наш народ, люблю Полтаву, гоголівські місця, люблю Полтавський театр. Багато спогадів з цим пов’язано. І я люблю тему, яку ще Шекспір зачепив, - тему віри, легкої віри в недобре. Ця тема дуже чітко проходить у Шекспіра через Яго, і тут ця тема зачіпляється.

Це така геніальна п’єса! Я стільки разів її бачила, і стільки разів дуже тяжко її охопити і дуже тяжко її провести, прокреслити цю лінію у просторі і часі, цю лінію і зради, і любови, і безвіри, і віри. Так що я рада, що і полтавці доторкнулися до цієї теми - по-своєму її висвітлили сьогодні. І я люблю коломийського глядача, який так сприймає, так любить те, що актори несуть зі сцени. Це неймовірно.

   

Я радий, що знову зустрівся з чудовим Полтавським театром, який давно знаю. Цей театр має великий потенціал. Якщо, скажімо, “Наталку Полтавку” вони ставили хрестоматійно, дотримуючись історичної постановки, то “Безталанну”, яка також належить до класики, вони зуміли поставити в сучасному руслі водночас зберігаючи народність. Усе, що вибудувано у драмі, підкреслює емоційну природу українського театру з його неповторним колоритом. Тому схиляю голову перед полтавцями і прочитання “Безталанної” у їхньому виконанні вважаю найкращим з усіх, які мені довелося бачити. Я щиро вітаю цей театр і бажаю йому нових творчих здобутків.

 

 

Коли театр береться за класичний твір, важливо знайти своєрідне, оригінальне вирішення відомого сюжету. У виставі полтавців знайдено свій оригінальний хід, що дозволяє сюжетові не бути нудним. Відчувається щира психологічна основа, на якій діють персонажі, передусім головні з них - Варка, Софія і Гнат. Вдала сценографія, багатозначний образ моста. Маємо таким чином умовність і реальність, елементи села проектуються на задник і нібито виникає саме село…. До речі, коли на самому початку вистави Варка зустрічається з Софією на цьому мосту, режисер дає глядачеві зрозуміти - одній з них не жити, вони зійшлися на смерть.

Вразив образ Варки у виконанні артистки Тетяни Любченко. Здавалося б, це з тих жінок, що їх прийнято вважати фатальними. Але актриса дає цей образ у розвитку, і виходить, що Варка не фатальна жінка, а звичайна дівчина, яка заплуталася, думала, що пожартує і на тому стане. Випало ж їй стати вбивцею. За розвитком Варчиного характеру дуже цікаво спостерігати.

Гарна ідея режисера полягає і в тому, що він наклав цей сюжет на українську пісню. І сюжет, таким чином, висвітлюється й через пісню. Символічна фінальна сцена вистави з тим же мостом, який раніше то роз’єднувався, то переміщувався, існував як ще одна дійова особа. У фіналі міст зєднався, Варка перемогла. Та чи втішила її роль переможниці?

 

 


Вистава “Безталанна”, безумовно, цікавий твір, зрештою, як і цікавим є акторський склад Полтавського театру і їхній режисер. Ця вистава надзвичайно видовищна й припаде до смаку сучасному глядачеві. Відзначу вигадливий зоровий ряд вистави, який вдало налаштований на сюжет. Режисер добре розгорнув і подав тему відьомства Варки. Адже зазвичай в інших постановках це проходить, так би мовити, на узбіччі й тоді глядачеві не зовсім зрозуміло, що ж там відбувається за сюжетом. Видно добру роботу балетмейстерів, вдало поєднано обрядовий момент, гарні пісні. Хотілося б, щоб пісні звучали наживо, але розумію, що на виїзді це складно. Хороший хід також полягає в тому, що детально розроблено драматичну частину і гумористичну також. Але є суттєве зауваження - було забагато Гнатової матері, особливо в другій дії, що створювало величезний дисбаланс і зіпсувало загальне враження від вистави. Сподіваюся, режисер врахує ці побажання і виправить ситуацію.

 

 

 


 

 ДЕНЬ ДРУГИЙ

 

 Чернівецький академічний обласний український

 

 музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської

 

 Юрій Федькович

 

  “ЗАПЕЧАТАНИЙ ДВІРНИК”

 

комедія

 

У гостросатиричній, соціально-побутовій, народній комедії  представлене буковинське село XIX століття. Вистава супроводжується прекрасними букоовинськими піснями - сумними й веселими, жартівливими й ліричними, коломийками,  жанровими танцями.

За нехитрою жартівливою історією стоїть не тільки й не стільки кохання, залицяння та ревнощі… У житті невеличкого містечка можна побачити багато цікавого, і вистава нам усе це виводить, ніби по черзі, на перший план.

    

Фото Оксани РИЖУК-ТКАЧУК

 

 

 


 

 ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ

 

  
 

 


Моя особиста думка щодо комедії чернівецьких акторів “Запечатаний двірник” збігається з думкою коломийських глядачів, які сприйняли комедію тепло й гарно. А враження звичайного глядача - це основне, адже для кого ж тоді працює театр, як не для нього.

Знову, як і після вистави львів’ян, я мушу визнати, що вельми вражений. Не таємниця, що провінційні театри страждають тим, що називається провінційністю, мало хто чекає від них шедеврів. А чернівецький театр взявся за дуже важку справу, зіграти буфонаду. І успішно з нею впорався. Передусім завдяки акторам, які просто-таки супер-пупер. Відчувається, що вони цим матеріалом живуть, у них це всередині. Як легко й невимушено розпочали виставу, так легко й закінчили. Бо й матеріал вдячний для вистави. Як казав один французький мистецтвознавець, шедеври знімати легко й весело. Зверніть увагу, що впродовж усієї постановки декорації на сцені залишалися незмінними, проте глядач не особливо це й помітив, йому було по-справжньому цікаво.

Крім похвали, нічого більше не скажу. Хвалю і дякую за гарну гру.

   

 


Вистава викликала в мене дуже багато алюзій. Перша алюзія - це те, що наша хата тримається не на землі, а на жінці. Друга алюзія - це те, що я бачила, їздячи по Карпатах, заходячи в хати і бачачи ікони на склі - той примітив, який так цінується в світі в Руссо, в Піросмані. Саме це я побачила в триптиху на сцені, та дерев’яна розмальовка мені нагадаласаме оцей іконописний примітив. Цей примітив проведений і в костюмах,стиль вистави був дуже щільно зроблений. І я дуже рада за режисера Мирослава Гринишина, за театр, за акторів, тому що вони асамблево, жанрово були єдині. І це мені було дуже приємно відчувати, спостерігати, розкладати якісь моменти для себе, вчитися в якихось моментах для себе.

Сьогодні другий день фестивалю, і бачимо, які неподібні вистави. Себто український театр - цікавий театр, глибокий театр, і його треба наполегливо інтегрувати в європейську культуру.

Ви бачили, як усе енергетично було закручено? Темпоритм був правдивий, притаманний, ія дуже дякую колективу, низький уклін їм за те, що вони вперше вивели комедію Федьковича на кін українського театру. Тільки хороші враження про цю виставу, дай Бог театру сили і здоров’я! До речі, це єдиний театр, який робить фестиваль комедії, і самі вони вміють грати комедію, - а це, повірте, дуже тяжко!Через побут, через різні історичні події, що відбуваються, театр каже нам: все одно ми з вами, ми - для вас…

 
 
 

Це смілива вистава, вирішена в жанрі фарсу. І в цьому жанрі вона послідовна, точна і смілива за вибраними засобами виразності. Вони цілком відповідають жанру фарсу, в якому все можна робити! Тільки одні це роблять органічно, а дехто…Хоча тут переграти не можна, бо температура почуттів дуже висока має бути, і тоді шафа теж грає свою роль. І мене абсолютно це не шокує, навпаки! Бо це такий жанр.

Все-таки це театр ярмарковий, традиційний український театр. Це український фарс, в якому завжди є двоє ведучих. Вони є на початку і в кінці, у них вся справа, саме вони зав’язують весь сюжет. Ці молоді людитрошки губляться. Вони повинні бути як ведучі, починати як актори і бути як актори, а не як персонажі. Це моє побажання.

І вони це можуть зробити. Але там таке кохання, що треба з цим щось робити. І тут треба мати “серйозність” в лапках, і тоді ця шафа буде ще більш органічною… А вони інколи трішки губляться. Грають реалістично, просто літають по сцені, і по мізансцені все правильно вибудувано, і вони ведуть, спрямовують дію. Саме цього хотілося б побільше. Це закладено у виставі, але є можливість вдосконалення.

Я давно не бачив таких вистав самогральних, де актор може собі дозволити багато. Бо сучасний театр скутий, дуже раціональний акторсько-режисерськими побудовами. А тут - фарс, ігрова стихія. Сценічна природа фарсу непроста: він потребує також імпровізаційного хисту. Комусь це вдається більше, комусь менше, отут і перевіряється рівень майстерності.

У цій виставі прекрасний актор, який по ролі затинається, це він дуже точно робить… А я подумав, що можна було зробити з цього “па-па-па-па-па-ра-ра-па-па” (наспівує - Авт.). І так буквально в кожній ролі може бути фантазійне продовження, і актори могли б це зробити. Тобто вистава може вдосконалюватись. І повинна вдосконалюватись, бо це вистава для відпочинку, розради глядачів, для позитивних емоцій, яких так бракує сьогодні нам усім. Позитивне вирішення проблеми кохання: прекрасна проблема і прекрасне вирішення. Вважаю, що вистава вдалася по справжньому і викликає емоційне сприйняття.

 

   

Комедія у постановці Чернівецького драмтеатру “Запечатаний двірник” за твором Юрія Федьковича мені сподобалася за своїм стилем. Я назвав би її українським водевілем, суть якого в народності. Хочу відзначити добру роботу режисера-постановника Мирослава Гринишина й художника-постановника Андрія Романченка і, звичайно, талановиту акторську гру. Знову на сцені було видно зіграний акторський колектив. Хотів би відзначити головного героя - двірника, якого втілив актор Назар Кавулич, а також жіночу роль шевчихи, яку зіграла Ксенія Король.

Особливість цієї вистави у дотепності, у відсутності нав’язування якихось інтелектуальних ідей, а все це разом робить її природньою, легкою для сприймання й водночас сучасною. Вдало доповнює комедію чудове музичне оформлення у виконанні оркестру,гарний співакторів. Я і сам дуже люблю музичні вистави, тому щиро вітаю цей театр з вдалою постановкою і бажаю успіхів у подальшій творчості.

 

 

 
 

           


У виставі чернівецьких акторів вражає, передусім, її сценографічне вирішення. Ідея з головним предметом на сцені, шафою, продуктивна, це цікавий зоровий образ, він створює добру можливість для акторської гри. Та й режисерові комедії сценографія, вважаю, неабияк допомогла у створенні вишуканої стилізації. Тому що це чистої води стилізація під давній театр, під традиції театру корифеїв.
Звичайно, жанр комедії, обраний муздрамтеатром ім. Кобилянської, - це благодатний жанр, у глядача він майже завжди знаходить розуміння. Тим більше коли лунає жива музика, багато вокалу і танців, весело побудовані мізансцени. І навіть легко провести паралель з сучасними речами. Хіба не викликають у нас певні асоціації хай і дещо гіперболізовані образи сільських виборних епохи Юрія Федьковича?

Хоча я звернула б увагу на надмірне тяжіння творців вистави якраз до гіперболізації. Цим не грішить хіба Шевчиха (артистка Ксенія Король), гра якої принесла мені естетичне задоволення. Вона стовідсотково відчула манеру стилізації, зіграла філігранно, я б навіть назвала її зіркою сцени.

 

 

 

 
 

 


Комедія “Запечатаний двірник” - передусім для глядача, а не для критика. Переглядаючи комедії, я зазвичай не сміюся, просто якось так складається, навіть, якщо смішно. А ось на цій виставі я щиро сміялася й для мене це стало справді великим показником. Хочу наголосити, що ця комедія - важкий жанр, оскільки сюжет п’єси простий і все відомо наперед.

Отож, за відсутністю складної інтриги, увагу глядача має тримати добра гра акторів, темп і ритм, які вони завдають. У цій комедії актори тримають шалений темп. Тому хочу зазначити, що актори перебувають у хорошій робочій, фізичній, а найголовніше - творчій формі.

Тут також видно добрий акторський ансамбль, а це свідчить про те, що театр перебуває в чудовому стані. Як на мене, зіркою вистави був актор Микола Гоменюк, який зіграв Зуха. Він не впав у шаблонність, він “витиснув” усе з цієї ролі, але водночас не перетягнув на себе всю увагу глядача й залишився в ансамблі.

Ще хотілося б відзначити роботу оркестру, учасники якого разом із диригентом Володимиром Шнайдером, немов також грали у виставі, підтримуючи емоціями події на сцені. Я отримала задоволення від перегляду вистави і вдячна акторам, які так яскраво й талановито працюють у жанрі.

 

 

 

 

 


 

 ДЕНЬ ПЕРШИЙ

 

 Національний академічний музично-драматичний

 

театр ім. Марії Заньковецької

 

 (м.Львів)

 

 Тарас Шевченко

 

 КАТЕРИНА”

 

 Композиція за одноіменною поемою

 

 

 

Режисер-постановник - Б.Ревкевич

Художник-постановник - Н.Тарасенко

Художник зі світла - Г.Ткач

Музичне оформлення - Б.Ревкевич, М.Солук

Пластика - І.Наконечний

Помічник режисера - К.Шелест

Художній керівник театру - Народний артист України, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Ф.Стригун

Катерина” - це узагальнення того, що доля жінки - це віддзеркалення долі нашої держави, така собі сумна паралель. Якщо уважно простежити за твором Шевченка, все пронизане словами: “люди серця не побачать, скажуть ледащо”, “люди не простять”, “свої люди, як чужії” тощо - все це слова, які вказують на глибинні  засади нашої ментальності.      

 

До уваги глядачів особлива історія, особливої жінки, яка шукала дивних скарбів, а знайшла тяжку ношу. Доля - це шлях і чи готові ми прийняти усі спокути за наші вчинки і пройти всі випробування, щоб досягти раю? Чи відповідаємо ми за свої дії не перед людьми, а перш за все перед собою?    

 

 

 

 

 

Фото Оксани РИЖУК-ТКАЧУК

 


 

  ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ

 

  
 

 

   

У словацькій, як і в чеській, мові театр називають дивадло. Після вистави “Катерина” я ще глибше усвідомив, наскільки відповідне слово обрали для сценічного дійства наші сусіди. Думав, мене вже мало що може здивувати в мистецтві, набачився всякого. А тут мене просто-таки трясло і колотило. Не чекав, що можна зіграти так високопрофесійно, проявити таку гідну захоплення акторську майстерність. Без сумніву, це вищий пілотаж, справжня школа акторської майстерності. І режисерської, тому що режисер вистави зумів знайти нове сценічне вирішення відомої поеми. Мовчав упродовж усього дійства зал, приголомшений побаченим, мовчав разом із залом і я. А коли ми всі вибухнули оплесками, я мусив подумки визнати, що якби кожну сценічну роботу на “Коломийських представленнях” оцінювали в балах, “Катерина” львівських дівчат заслуговувала б найвищого балу.

 


Насамперед, я вітаю Коломийський театр із початком такого театрального свята і приємно, що це свято відкрили молоді актори театру Заньковецької, які є як і, коломийські, продовжувачем славних театрів, фундаторів нашого театрального мистецтва в Галичині, театру Озаркевича і театру “Руська бесіда” львівського. Дуже приємно, це символічно. А сьогоднішня вистава - це нове прочитання Шевченка, нові цікаві режисерські знахідки, надзвичайно цікава композиція, поєднання музики, пластики, слова. Це настільки здорово, це настільки прекрасно. І все це майстерно зроблено молодими акторами львівського театру. Мені здається, за ними насправді велике майбутнє. Я тішуся, що я знайомий з цим (Львівським) театром, як і з вашим театром. І хочу побажати “Заньківчанам” нових творчих успіхів і вашому театру.

 

   

 


 Є у Тараса Григоровича духовний заповіт, який він написав буквально за п’ять днів до того заповіту, який ми всі знаємо - “Як умру, то поховайте”. І там є такі слова:

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше спати, спати

І спати на волі.

І заснуть на віки віків,

І сліду не кинуть

Ніякого. Однаково,

Чи жив, чи загинув.

Молодий режисер, який поставив цю виставу, доторкнувся до Шевченка, доторкнувся до слова Тараса Григоровича. І це добре, тому що в ньому є, і я колись писала про це в статті “Ритм життєвої енергії Тараса Григоровича”, в ньому є свій ритм, який треба осягнути, істинність ментального характеру українця, в ньому є ідеї, мрії, бажання народу. І доторкнутися до цього джерела, щоб текти далі в своєму творчому житті, - це дуже добре.

На мій погляд, прекрасні дівчата на сцені: гарні, емоційні, делікатні, пластичні. Гарні візуальні штуки продумані. Непродумано, мені здається, простір з цими висячими штуками. Незрозуміло, що воно має означати, - мабуть, нетрі якісь, бо русалки є… Але він статуарний, і в ньому не вдається прокреслювати пластичну лінію, яку би режисер хотів прокреслювати. Тому дуже часто ритмічно вистава топчеться на одному місці, ідуть повторення і візуальні, і словесні.

Режисер назвав виставу “Катерина”, а включив і інші твори - і “Тополя”, і “Сова” там… Дуже багато алюзій самого Шевченка, які насправді не потребуються. Бо є поема “Катерина” - самодостатня, вона не потребує повторень і підсилень з інших творів. Режисер без сумніву, талановитий, і актриси хороші, але мені здається, що було би корисно сісти і самому собі сказати: це я маю привести до конкретності, до чіткої конструкції, до думки чіткої… А так - це емоційна думка.

Лесь Курбас говорив, що на сцені має панувати мудрий Арлекін, себто - думка, посили на емоцію, емоція, передана через пластику і через звукоряд. Тут є цікавий звукоряд, який приваблює на початку і потім повторюється. І іноді аж втомлюєшся від відкритого звуку, тому що є закони про те, що може людина сприймати із зали. Треба їх знати і йти не тільки за принципом “я так бачу” і “я так хочу”, а й чого ми хочемо, як знайти спільний момент обміну енергією із залом. Бо що таке театр? Це є жива енергія, яка лине зі сцени, а їй назустріч іде хвиля життєвої енергії залу. Коли вони перетинаються і коли з них викрешується іскра - іскра добра, катарсису, пізнання, іскра знання і любові до того ж Тараса Григоровича, - тоді можемо сказати: вистава вдалася.

Я вітаю театр Заньковецької, з якого я пішла 24 роки тому, пропрацювавши в ньому 30 років. Дотепер мене охоплюють ностальгійні почуття, адже саме він дав мені творче життя, дав момент польоту. Тому, звичайно, я люблю цей театр, я люблю те, що вони роблять і слідкую за тим. А моя порада - треба вміти бути конструктивним на сцені, треба вчитися цьому.

   
 

 


Як режисер, я буду говорити передусім про режисуру. Я зрозумів режисерський задум. Це Курбасівський прийом, який і в “Едіпі” в нього був, і в “Гайдамаках”, - це древньогрецький хор і соло головного героя. Але цей прийом використано дуже творчо і винахідливо. Тобто хор не одностайно висловлює свої позиції, а врізнобіч, і хор ніколи не виступає як коментатор, і це дуже добре. Хор показує своє ставлення, і це ставлення неоднозначне до того, що вчинила Катерина. Правда, незрозуміло, в чому її вина, з цієї вистави. Хіба коли кохаєш, то думаєш, кого кохаєш? В Шевченка це складніше…

Хор перетворюється у внутрішній світ героїні. Передає її метання, то осуджує, то пародіює, то співчуває їй. Цікаво передано те, що кожна може опинитися на місці Катерини, тобто що це не якийсь унікальний випадок, а те, що може статися з будь-якою дівчиною. Це хороший прийом, який і працює змістовно. Він розкриває не тільки збоку те, що відбувається, а і зсередини, з точки зору душевних мук, страждань героїні.

Вистава, тим не менш, не рухається внутрішньо. Сюжету тут немає, але має бути внутрішній рух, якийсь більш помітний. Хоч Катерини змінюються, але всі вони перебувають в однаковому внутрішньому стані. Руху нема. А в Шевченка рух є. Коли дівчина кохає, вона щаслива цим коханням. Тут є два моменти щастя: перший - що вона покохала, не важливо кого. Покохала - і нічого не хоче знати, нікого не хоче чути. А друге - що народила. А вже потім проблеми починаються. Покохала, а його немає, потім він не визнає сина тощо. У Шевченка кохання - це і велике щастя, і велике страждання. Але в сценічній дії цього нема, вистава трохи стоїть на місці, немає руху.

Тобто прийом спрацьовує, але недопрацьовані ці речі. Що відбувається? Відбувається щастя кохання. Куди поспішати? Дай їй побути щасливою. Де щастя кохання? На цьому треба було режисерові зупинитися. З цього все починається. А далі - що ж, він москаль, він пішов…А вона за ним іде. Чому одразу починає страждати? Це біда українських актрис: вони люблять страждати в українській класиці. Пішла за ним чого? З надією йде, що зустріне, будь-що знайде, подивиться в очі - і все буде добре. Холодно в Московії тій, але не в тім річ: Катерина ішла з надією, а не вийшло… Де ця надія? Вона спочатку йде з величезною надією, а потім надії рушаться. У виставі цього не видно; одразу починаються страждання…

Те саме народження дитини. Це ж величезна подія в жінки: любов і народження дитини від коханої людини. Нехай щось там не виходить, але ж народила - і це щастя, це моє і це його, це красиво… У виставі замало руху і замало радості. Якби ці дві речі у виставі були. Мені здається, вона б набагато виграла. Але те, що хор перетворюється у внутрішній світ, це допомагає краще передати відчуття героїні.

Оцього мені бракувало: руху від щастя - до безнадії. Надії його знайти і відшукати будь-що, нікого не слухати. Народження дитини…Це називається сценічна подія,саме за цим глядач слідкує. А на одних стражданнях мало що можна побудувати: півтори години однакових страждань, десь навіть ходінь по колу.

Хороший режисерський хід, що кожна дівчина може опинитися на місці Катерини, так покажи, що ця Катерина так би діяла, а ця - інакше. Все одно би програла, але ж діяла б! А вони всі однакові. Якщо дівчина не бореться за своє щастя, то це не героїня. Трошки перевели в цей план, що вона божеволіє. Може таке бути, бо події і страждання, які випали на її долю, коли щастя обернулося горем, може спричинити божевілля. І від цього з’являється цей внутрішній світ, галюцинації.

Задумано дуже цікаво, це традиційно для українського театру Курбаса, прекрасно, що ці традиції продовжуються. Але немає руху від щастя і надії на повернення цього щастя - до безнадії і народження дитини, яке знову піднімає на вершину, звідки знову вона падає. Є три фінали, а руху немає, за яким би я, як глядач, слідкував. Всі знають Катерину, але вистава має розкрити її образ.

 

   

Завжди радію, коли на сцені є хороший акторський склад. Акторки, задіяні в постановці “Катерини”, різні за зовнішністю, різнопланові за фактурою, за стилістикою, але завдяки режисерській роботі кожна з них розкривається. Кожну з них я хотів би бачити у своєму театрі. У кожній проявляється потенціал, який виявляється в пластичності, в бездоганній роботі голосу. Дивлячись на цих акторок, просто таки надихаєшся на роботу, з доброю заздрістю уявляєш їх у своїй виставі.

Щодо форми, яку обрав режисер для своєї постановки, не беруся її критикувати, оскільки це його вибір, його бачення. Доречним було й застосування 3D технологій, які відображали уяву героїні. Інша справа, що ця вистава дещо затягнута й у ній присутня одноманітність. Тому бажаю талановитому режисерові, щоб він відпрацьовував свої недоліки й відточував майстерність. Чим швидше він це зробить, тим вищих висот йому вдасться досягти.

 

 

 
 

           


Побачене першого вечора “Коломийських представлень” у виконанні львівських акторів дає мені підстави сприймати “Катерину” як приклад поетичного театру в кращому розумінні цього слова. Що зробив режисер з відомою широкому загалу поемою Шевченка? Залучивши творчу фантазію, він спробував на тлі пластичної музично-пісенної елегії побудувати розповідь про український національний дух, національну культуру в широкому сенсі. Задум йому, безумовно, вдався передусім тому, що було задіяно чудовий акторський ансамбль з багатоголоссям і багатогранністю.

Яка була потреба “розмножувати” образ Катерини, тобто давати вжитися в цей образ усім шістьом актрисам? Щоб глядач міг вслухатися в Шевченкове слово, сповна відчути його значущість. Трагедія Катерини розкручується завдяки режисерові емоційною спіраллю, спіраль поступово затягує глядача в потужне емоційне поле. Треба визнати, що фантазії режисерові не бракує, її могло б вистачити й на дві-три таких вистави. Складається враження, що він узагалі хотів внести в одну виставу все, що вміє. Однак були моменти, коли ця спіраль не йшла вгору, а прокручувалася по одному й тому ж колу, від чого емоційність сприйняття вистави знижувалася. Особливо це було помітно в другій половині дійства на сцені.

А загалом мушу відзначити, що поема Шевченка прозвучала в інтерпретації львівян гостросучасно. І навіть добре знане “кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями” сприйнялося з іншим емоційним підтекстом, ніж сприймалося раніше.

 

 

 

 
 

 


Восьмий театральний фестиваль відкрила вистава Національного академічного музично-драматичного театру імені Марії Заньковецької “Катерина” за одноіменною поемою Тараса Шевченка в постановці молодого режисера Богдана Ревкевича. Мені сподобалася ця молода трупа в складі шістьох дівчат, дуже хороші актори, вони добре працюють, гарно співають, в них чудове відчуття ритму, а отже, і форми. Зате в мене є великі претензії до режисера. Річ у тім, якщо братися за поетичний твір, треба розуміти, що там уже є свій ритм і своя форма, які задаються поетичним рядком. Режисери уважають, що поетичний текст їх стримує, так би мовити, стриножує. Тому вони часто розбивають, а відповідно й ламають поетичний текст. У даному випадку, вважаю, що Шевченковий ритм зламано і порушено форму твору. Проте, якщо первинну авторову форму зламав режисер, він повинен зробити власну форму. На жаль, у цій постановці абсолютно відсутня форма, тут можна нарахувати щонайменше п’ятнадцять фіналів і неможливо збагнути, коли буде кінець. Ще одне моє зауваження стосується сценічного часу, який режисер на разі не відчуває, як результат - багато повторів у постановці.

Щодо позитивного, надзвичайно добре, що режисер взяв декілька образів і їх активно розвивав. Чого вартує гра з віночками! А це свідчить про широке образне мислення режисера. Він зрозумів, що не треба застосовувати багато відволікаючих речей, не з метою економії чи ще чогось… Просто, цей твір дає можливість торкнутися фундаментальних речей, а тоді декорації стають непотрібні. А загалом, режисер - ще молода, талановита, щира людина, й багато працюючи, він зуміє подолати згадані вади.

 


 Високоповажна експертна рада фестивалю:

     

 

    

 

     

 

     


ФЕСТИВАЛЬНІ ХРОНІКИ

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

04.09.2016

КАТЕРИНА”. Національний академічний музично-драматичний театр ім. Марії Заньковецької (м.Львів)

ДЕНЬ ДРУГИЙ

05.09.2016

ЗАПЕЧАТАНИЙ ДВІРНИК”. Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської (м.Чернівці)

ДЕНЬ ТРЕТІЙ

06.09.2016

БЕЗТАЛАННА”. Полтавський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Миколи Гоголя (м.Полтава)

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

07.09.2016

У НАШІМ РАЇ НА ЗЕМЛІ”. Закарпатський академічний обласний театр ляльок ”Бавка”

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

07.09.2016

ДІТИ ІОВА. ВІК XX. Театр імені Ванди Семашкової (Польща)

 ДЕНЬ П’ЯТИЙ

08.09.2016

“ГИДКЕ КАЧЕНЯ”. Запорізький муніципальний театр танцю

ДЕНЬ П’ЯТИЙ

08.09.2016

 “ЗА КРОК ДО ТЕБЕ”. Тернопільський академічний обласний український драматичний театр ім. Т. Шевченка

 ДЕНЬ ШОСТИЙ

09.09.2016

ТРИ МІХИ ХИТРОЩІВ”. Вінницький академічний обласний театр ляльок

 ДЕНЬ ШОСТИЙ

09.09.2016

ЛЮБОВ ДО СКОНУ”. Волинський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка

 ДЕНЬ СЬОМИЙ

10.09.2016

НЄМЦЕВИЧ СПЕРЕДУ І ЗЗАДУ”. Матеуш НОВАК (м.Люблін, Польща)

ДЕНЬ ВОСЬМИЙ

11.09.2016

MORITURI TE SALUTANT”. Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка (м. Київ)