Сценічне прочитання Івана Миколайчука
Драма «TABULA RASA/ЧИСТА ДОШКА» - за незавершеним задумом Івана Миколайчука - вперше отримала голос зі сцени. Зі сцени Коломийського академічного обласного українського драматичного театру імені І. Озаркевича.
У залі панує тиша, оніміння… Час від часу чути чиєсь схлипування. Таке враження, що глядач переживає катарсис: розтоплює те, що давно замерзло під холодною кригою страхів, сумнівів і болю.
Ми поспілкувалися з режисеркою, народною артисткою України Людмилою Скрипкою про виклики перед постановкою, межі інтерпретації та про те, чому людина ніколи не є чистим аркушем.
— Ви працювали із задумом Миколайчука, який він не встиг закінчити. Чи не лякала Вас така відповідальність?
— По-перше, час змінюється, і це потрібно усвідомити. По-друге, навіщо працювати над твором, якщо не ставиш за мету його обдумати, переосмислити та інтерпретувати? Якщо боїшся, тоді краще відкласти. Ми не побоялися.
Передусім звернулися до цього матеріалу тому, що це твір геніального Івана Миколайчука. Він був живим, без надмірностей, чоловіком, який хотів, щоб його твори залишали відголос у серцях людей. Актор Чернівецького театру, без сумніву, мріяв, щоб його роботи отримали можливість бути втіленими на сцені.
Так, текст був написаний у період, коли українське слово ховалося під шаром одностайної політики русифікації. Але я переконана: якби Миколайчук був сьогодні з нами, він би сказав: «Час змінився. Люди інші. Зараз ми можемо побачити те, що раніше не помічали». І ми так зробили. адже світ насправді став іншим.
— Де для Вас проходить межа між втручанням і інтерпретацією?
— Це п’єса, а не кіно. Кіно і театр — різні види мистецтва, і те, що працює в кіно, не завжди працює на сцені. Часто поєднують живе дійство з технічними елементами, а саме: проєкції, відео, мультимедіа. Але в цій постановці ми свідомо залишилися в традиційній театральній формі.
Ми не «дописували» Миколайчука. Ми перенесли його задум на сцену, залишаючи авторську ідею недоторканою. Інтерпретація проявляється лише через те, як п’єса оживає перед глядачем: іноді так, як ми уявляли, іноді по-іншому.
— Чи можливий для людини шанс почати з нуля?
— У перекладі «TABULA RASA» означає «чиста дошка». Ми ніби спостерігаємо за життям жінки від першого свідомого кроку і, додаючи свій досвід, формуємо її особистість.
Сьогодні ніхто не може залишатися порожньою сторінкою, особливо коли виїжджає за кордон і залишає рідну землю. Найстрашніше — втратити себе. Кожен має пам’ятати місце, де народився, де його коріння і перші джерела.
Наша героїня, попри те, що її називають чистою, ніколи не була такою. Вона зберегла пам’ять про рідну землю.
Навіть якщо люди не повертаються фізично, вони мають знати: є місце, де захована їхня душа. На чужині, скільки б років не прожив, ти завжди залишаєшся чужинцем.
Ця вистава не є реконструкцією архівного тексту. Це інтимна розмова з Миколайчуком через сьогодення, а саме: війну, втрату та випробування.
— Яку головну задачу Ви ставили перед акторами?
— Читати між рядками філософію автора. А далі побудувати спільний міст між мною, ними і цим геніальним чоловіком. Адже театр — це командна робота, де режисер направляє. Вистава народжується з кількох думок, які сходяться в одну точку. Усі сцени мають бути живими й рівноцінними.
З акторами було дуже цікаво працювати. Кожен відчував матеріал, адже без цього не заговориш мовою автора.
— Ви казали, що зустрічали людей, які не знають, хто такий Миколайчук. Чому так сталося?
— Українським мистецтвом довго не цікавилися. Захоплювалися російським театром та кіно, а українське відсовувалося на задній план. Найгірше те, що тоді видатні постаті могли бути забуті.
Миколайчук не потребує, щоб ми його «розкривали». Він уже глибокий і самодостатній. Наша задача — зберегти пам’ять про нього і дати новим поколінням можливість відчути його талант. Роботи цього генія — це не просто текст, а джерело розуміння людяності, глибини і духовної сили, до якого можна звертатися знову і знову.
Соломія Мардарович,
керівниця літературно-драматургічної частини
