Афіша

Неділя, 24.09.17


13:00 - м.Коломия театр. за п’єсою В. Гирича "Троє поросят" казка для дітей

18:00 - м.Коломия театр. Іван Озаркевич "Анничка" комедіо-опера


Вакансії у театрі:
- адміністратор;
- художник-оформлювач;
- художник по світлу;
- буфетник (кухар);
- машиніст сцени (підсобний робітник)

 

Адреса театру: 78200, Івано-Франківська область, місто Коломия, вулиця Вічевий Майдан, б.7

Телефони для довідок: (03433) 47844; 50441

e-mail: kolteatr@gmail.com

Усі новини

У столиці Покуття відбулись IX «Коломийські представлення» (відеосюжет)

2017-09-20 13:45:03

Театральний фестиваль «Коломийські представлення» завершено (відеосюжет)

2017-09-20 08:30:44

Цьогорічні “Коломийські представлення” закрили завісу

2017-09-19 15:45:46

Коломийські глядачі побачили комедію "Обережно, жінки!" (відеосюжет)

2017-09-19 08:00:32

IX "Коломийські представлення". День восьмий. "УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ" (м.Львів). Оцінки експертів та фото-звіт

2017-09-18 14:30:55

IX "Коломийські представлення". День сьомий. "В СТЕПУ БЕЗКРАЇМ ЗА УРАЛОМ" (м.Полтава та м. Коломия). Оцінки експертів та фото-звіт

2017-09-17 15:11:14

IX "Коломийські представлення". День шостий. "БІЛИЙ НІГЕР" (м.Ужгород). Оцінки експертів та фото-звіт

2017-09-16 11:45:00

Шановні пані та панове!

Вітаємо на офіційній веб-сторінці першого українського театру на західноукраїнських землях, одного із найстаріших театрів України - Коломийського академічного обласного українського драматичного театру імені Івана Озаркевича.


ФЕСТИВАЛЬНІ ХРОНІКИ

ІХ Всеукраїнського театрального фестивалю “Коломийські представлення”


ДЕНЬ 4.

Тернопільський академічний обласний український драматичний театр імені Т.Г. Шевченка

Ганна ЯБЛОНСЬКА

“ЯЗИЧНИКИ”

(сімейні сцени)

Режисер-постановник - народний артист України Олег МОСІЙЧУК

  

Більше фото тут


ОКРЕМА АВТОРИТЕТНА ДУМКА

У виставі Тернопільського драмтеатру ім. Тараса Шевченка я побачив і певні акторські знахідки, і вдалий вихід майстрів сцени на масового глядача.

Василь ШКЛЯР - письменник, 

лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка


 ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ


В театру є своє розуміння простору, гри, свої правила. Люблю Тернопіль, знаю там багатьох людей, спілкуюся з музейниками. Тернопіль – легітна земля Курбаса, а я курбасівка, бо мене вчив учень, який з ним працював.

Нас вчили, що є пластика жесту, тіла, що не тільки очі – дзеркало душі. Руки так само «говорять». Матеріал загалом цікавий.

Колись Гордон Грег вирішив поламати традиційний театр і придумав ширми. Коли вони діяли на сцені, то експресія ширм давала експресію дії, сюжету, ідеї, вела акторів за собою! Він був сином великої Дункан, дружини Єсеніна. Усе це дуже зв’язане між собою.

Маємо пам’ятати, що і перед нами було щось, і після нас буде…


Я дуже люблю Тернопільський театр, адже тут починав: три сезони працював режисером, дипломну виставу ставив. Люблю цих акторів, яких сьогодні побачив на сцені, у мене любовне ставлення до них, цікавлюся його розвитком, наскільки сьогоднішній театр відповідає тодішньому. А тоді це був потужний театр з акторами державного масштабу.

І сьогодні бачу сильний склад, гру на академічному рівні. П’єса, може, й небездоганна, але дуже і дуже актуальна. В наш час, коли розпадаються сім’ї, коли ми шукаємо собі ворогів збоку, мовляв, винен хтось інший, а не ми самі, поява такої вистави є дуже корисною. У кожного викликає свої особисті асоціації, тим вона і цінна.

Де актори розкривають суперечливий стан душі своїх героїв, там і цікаво. Особливо сприймаю гру актора Хім’яка, герой якого розуміє драматизм ситуації і намагається якось врятувати її. І робить це навіть не підвищуючи голосу. Це справжній майстер театру. Вистава потрібна і корисна.




Те, що показали нам тернополяни, тобто вистава «Язичники», — це не така й сюжетно складна річ. Вона добротно зроблена, бачимо сучасну драматургію, міцних акторів. Такі вистави й тримають театр на плаву. Режисерові, як на мене, залишається тут лише розвести мізансцени.

Та чи фестивальна це вистава? Не знаю… Вибір на користь російського автора Яблонської дещо та й говорить. Можна хіба сприймати постановку як своєрідну пересторогу — відхід від християнських заповідей для людини дуже небезпечний.


Ми всі – учні Сергія Данченка і Ростислава Коломійця. Дмитро, Мосійчук, я – це був курс. Відтоді впродовж творчого життя ми відстежуємо успіхи один одного і радіємо їм. У Коломиї і Мосійчук, і я ставили свої вистави. Це дуже допомагає нам у житті, але й зобов’язує бути взаємно чесними.

Бачу, що Олег тяжіє до тематики сучасної сім’ї. Торік була подібна вистава, то я бачу нинішню як продовження теми – людина заблукала, вона грішна, пробує щось переосмислити…

По-різному можна сприймати образ бабусі, але завжди важливо: задля чого все відбувається? Заради того, щоби люди подивилися на себе збоку, з оцієї глядацької зали. Ми повсюди бачимо цю суєту, побутову невлаштованість, безробіття, а чи часто говоримо зі своїми дітьми про те, про що треба говорити, що їх хвилює, непокоїть? А це завжди важливо і актуально.

Акторський ансамбль вистави дуже потужний. Грають тему настільки природно і правдиво, що хочеться привітати режисера й акторів з гарною виставою, побажати натхнення та подальших успіхів. І матеріалу для продовження теми, яка, вочевидь, хвилює і їх, і глядачів.

 


Ця вистава викликає якісь особливі відчуття перш за все тим, що це п’єса Анни Яблонської, яку спіткала така жахлива доля і невільно сприймаєш це через призму такої події.

Як мені здається, незважаючи на те, що вона є дуже побутова, нібито про прості речі, про наших сучаників, про людей, які живуть поряд на сходовій клітці, сусіди наші. Але вона має притчеву основу. Якби режисерові вдалося відійти від цього побутового погляду на п’єсу, а більше заглибитись у таку метафоричну основу цієї оповіді, то мені здається, що вистава виграла б.

Тому що, як на мене, було тут трішки замало справжнього психологічного театру. Мені він видався нібито така манера кіношної серіальної гри. Оце відчуття воно зруйнувало таку органіку і щирість подачі, тому що актори нібито не проживали образи своїх героїв, анібито, знайшли одну емоційну фарбу і нею зіграли кожен свій персонаж.

І тому від цієї однозначності, яку актори не змогли перебороти у собі і, можливо, не виконали завдання режисера. Кожен образ вийшов такий плоский і спрощений.

Можливо, тільки бабуся змогла у своєму персонажі зберегти якусь загадку. І від того, що, навіть, її невістка не впізнала, хоча це неможливий такий момент. Але можна сказати, що це і не мама зовсім, а якийсь посланий ангел чи фея, яка прийшла зробити лад у цій родині і навернути їх на шлях того, аби ці герої змогли почути одне одного і почати жити по-Божому.

Думаю, що у глядачів ця вистава користуватиметься прихильністю, тому що, перш за все, у цих героях глядач бачить себе, бачить свої проблеми. І, можливо, хтось радіє, що це не про нього, когось це наверне на те, щоб змінитися. Таким чином виконається завдання театру, і, можливо, цим виправдаються художні недоліки вистави.

 




Я вже вдруге або втретє поспіль бачу виставу Тернопільського театру, яку поставив режисер Олег Мосійчук. І я задаю собі перше і єдине питання: «Нащо було взято цю п’єсу?» Актори хороші, а п’єса - ніяка.

Річ у тім, що якщо у тебе є ідея, то у театрі ти маєш цю ідею і цей смисл провести через дію, через, знов таки, зіткнення характерів. Те про що я говорила про вчорашню ніжинську виставу.

А тут що? Я розумію, що це западенці, що це дуже такі набожні люди, все розумію, але, вибачайте, це було смішно. Це було смішно не тому, що не віриш у Бога, а річ утім, що так як це було драматургом зроблено - то це смішно. В мене таке врження, що вона насміхається над вірою людською, над релігією, над Богом.

Те, що є Бог потрібно показати у дії, а не декларувати. Тому, тут суцільний страшний крик був від початку до кінця. І я знов таки не можу пред’явити претензії акторам, бо там їм нічого грати, нічого розробляти. Нема тла, на якому це можна все зробити, що вони можуть показати.

А те, що вони можуть, от, скажімо, таж Ярослава Мосійчук, яка грає Марину. Вона вкінці, коли сидить із своєю дитиною, то вона може зробити, в неї це виходить чудово, глибоко. І вона матір, яка страждає і вона рада, що дитина в неї жива. І все це вона передає.

Якби я не знала цих акторів, я би спитала, а вони можуть інакше, ніж кричати як різані? І що то було - незрозуміло.

 


ДЕНЬ 4.

Студентський театр “Я ВІРЮ”

Херсонського училища культури

Олександр ОЛЕСЬ

НІЧ НА ПОЛОНИНІ”

(драма-феєрія)

 

Більше фото тут


ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ


Позитив у тому, що діти вклали слово Олександра Олеся, «Ніч на полонині» якого вперше повернув в Україну театр Заньковецької. Тоді ще не можна було навіть його ім’я називати. Я в ній грала Мавку.

Мавка була для мене гірською істотою, яка летіла з вершини на вершину, яка хотіла підняти до себе Іванка, так само як Лукаша у Лесі Українки, де я також грала Мавку.

На жаль, ми ногами не просто ходимо по землі, а топчемо її. А Еммануїл Кант казав: не топчіть землі. Ходіть по землі, але головою торкайтесь зоряного неба. А всередині має бути моральний закон.


Вистава мені здалась трішки наївною, але сподобалась. Це молоді актори, студенти, по них можна зрозуміти, якими вони будуть далі. Ця віддача акторська перспективна – з пластикою, з усіма театральними ходами – і говорить про те, що надалі з цього ансамблю цілком може вийти театр. Це їх об’єднує. Бажаю творчому колективу вчитися, дорослішати і, під керівництвом досвідчених педагогів, народити театр.


 ДЕНЬ 3.

Чернігівський академічний обласний український музично-драматичний театр

Сельма ДІМІТРІЄВІЧ

ЯК БОГИ ВПАДУТЬ - БЕЗПЕЧНО НЕ БУДЕ”

(пошуки розуміння в 4-х картинах)

Постановка та музичне оформлення - Вікторія ФІЛОНЧУК

 ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ 

 
 

 


Ця вистава претензійна, на мій погляд. Розумом можна зрозуміти, що відбувається, але воно не відбувається. Актори грають інформаційно, грають щось своє, між ними немає ніякого зв’язку. Рух сценічної дії не відбувається. Немає історії цих стосунків. Все іде в текст. Це, загалом, не театральний твір, це літературний твір.

Говорити про якісь емоції, які викликала вистава, не доводиться. Бо є дуже прості критерії для визначення якості вистави: хвилює -не хвилює. Все інше – від лукавого. Парадокс у тому, що актори грають, але не відкривають потаємних мотивів своєї поведінки. І тому дія «стоїть на місці».



 

Поки що для мене вистава чернігівців - найкраще з усього побаченого на фестивалі. У нас багато говорять про сучасний театр, сучасну драматургію. А як підходити, щоб було сучасне? Чернігівський театр знайшов, як на мене, правильний підхід, розігравши в чотирьох ситуаціях життя всього двох людей, матері й дочки. У цих епізодах їхнє життя передано дуже точними виражальними засобами, які мають властивість повторюватися. Мати в ході вистави стає дочкою, дочка - матір’ю, життя обох, з’ясовується, близьке за змістом… Усе це психологічно майстерно вибудувано, театр можна лише привітати з творчим успіхом.

Не випадково між глядачами і сценою не відчувалося жодної дистанції. Хоча юних глядачів навряд чи можна зарахувати до просвічених театралів, сценічне дійство їх зачепило. Суджу про це хоча б тому, що чула в деяких епізодах схлипування своїх молодих сусідів. Всього дві актриси, які побудували дійство, по суті, відсутність декорацій - а такий ефект. Після цієї постановки мимоволі задумаєшся над життям, яке видається і таким простим, і таким водночас складним…

 

Вистава дійсно є незвична, і по сценарній лінії. Я звиклий до більш емоційного театру. Те що відбулося сьогодні, мені нагадало читку по ролях. Такий варіант. Це не значить що це є погано. Ні, такий варіант жанру може існувати. Він існує, як радіовистава чи ще щось. Але, звичайно, той пошук, який вони привезли, заявили як самостійну роботу, яка презентована Британською радою. І тому, я думаю, цей експеримент може бути і, мабуть треба, щоб ця драматургія поступово входила і в європейський варіант.

Але, мені здається, що все таки можна було зробити у виставі більш якісь емоційні кульмінаційні моменти, щоби темпоритм вистави був більш витриманий, яким не, є м’яко кажучи. Тому є такі пробуксовки текстові - повтори ідуть - це не значить, що якщо є у драматургії оці повтори, де розкривається шизофренія якась, то не значить, що темпортм вистави повинен бути таким же чином вибудуваний.

Думаю, що автори і режисура, звичайно знають для чого це поставили. Але мої враження є ось такі. Дай їм Боже творчої наснаги. Бо пошук - це є пошук. Не завжди попадаєш у «десятку». Але, як якийсь етап для творчого пошуку - це може бути.

 

 

 

 


«Як боги впадуть - безпечно не буде» у постановці Чернігівського муздрамтеатру ім. Тараса Шевченка - це приклад сучасної драматургії. Молодий режисер, використавши нестандартні форми, домігся психологічного дійства на сцені, в якому людські взаємини споглядають ся ніби з трьох боків. Цей прийом, повтор, надає оповіді певної обємності, актриси вдало переживають кілька вимірів психологічних станів.

Слід також звернути увагу на лаконізм сценічних засобів, використання відеопроекції як засобу проникнути в пам’ять, душу героїнь. Цим досягається ефект простоти і щирості оповіді, дуже необхідний для театру, якщо він хоче бути справжнім театром. 

        

 
 

Коли є хороша вистава, і коли публіка дивиться і сприймає її краще, ніж критик, то це є дуже добре. Тому що це хороше для них переважило те, можливо не дуже хороше, яке зауважив критик, проте йому це теж не завадило добре сприйняти виставу.

Я б сказала так: тут проблема втім, що молодий режисер - є недосвідчений. Там є три фрагменти, які майже однакові. Значить вони мали б якось відрізнятися. Третій фрагмент ясно, що героїня померла і донька говорить із померлою матір’ю. Річ у тім, що абсолютно неясно по тому як вони грають. Тобто зорово різниця між першим і другим фрагментом є. В другому фрагменті вони показують з тінями, а по тексту, по інтонації актори грають майже так само. І неясно яка ж різниця по суті між першим і другим фрагментом. Третій тайм він чітко відділяться тим, що героїня померла. А другий тоді як?

Якби було тільки два тайми, то тут у них діалог в житті, потім в неї діалог з померою мамою. А по середині тоді друга частина як? Яка різниця між першою і другою? Зорово ми бачимо, але що це означає, чесно, я можу щось нафантазувати, алепо виставі чесно і відверто - я не зрозуміла різницю між першим і другим фрагментом. Це проблема режисера. Це проблема її недосвідченості. Вона ще молода людина. І чи вона не змогла для себе концептуально це зрозуміти, цю різницю і тому не змогла це показати. Або вона концептуально зрозуміла, а щоб показати, ще не мала режисерського досвіду. Тому я не думаю, що це вада акторів, які є досвічені. Вони абсолютно майже однаково зіграли першу і другу частину. Це вада не акторів, це вада режисера. Вона не змогла їм чітко пояснити, або взагалі не змогла пояснити суттєву різницю між першим і другим фрагментом. От і все.

А матеріал є хорошим і вистава також. Я недарма сказала, що головне, коли хорошу виставу глядачі дивляться і їм сподобається, більш ніж мені, професіоналу - це добре. І ми, професіонали, коли ми пишемо, маємо це згадувати і на це зважати. Бо все ж таки ми маємо пам’ятати, що театр робиться для глядача, а ми є специфічний глядач.


 ДЕНЬ 3.

 Ніжинський академічний український драматичний театр імені Михайла Коцюбинського

Орест ОГОРОДНИК

“БЕЗОДНЯ”

(драматична притча на 3 дії з одним антрактом)

Режисер-постановник - заслужений діяч мистецтв України Орест ОГОРОДНИК

 

  

Більше фото тут


 

 ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ


Це перша вистава, яка мене «пробила». Чим? Ми маємо тяжку ситуацію, смерть за смертю. Десять тисяч загиблих, десять тисяч найкращих синів, вибраних природою, які люблять цю землю і не топчуть її, які могли дати потомство! А вони загинули, і це страшно.

Можна було відкинути зайве зі сцени, дати більше простору. Але я не буду розбирати, що так, що не так. Тому що вони б’ють головне: ти - людина! А людина тільки та, яка має пам’ять. Ми маємо пам’ятати про наших синів, історію країни, історію нашої культури. Вистава нам говорить саме про це.

Я вперше побачила Ніжинську виставу, яка звертається до нашого духу, до нашого серця. Раніше то було все щось легке, якісь комедії. Аллу я знаю давно, вона прекрасна актриса, співоча актриса, Муквича знаю також. І раптом побачила трагедійну актрису, чудового актора, побачила, як молоді актори працюють, ту щирість, яка нас зцілювала, яка переливалася через край сцени. І це те, заради чого театр існує в світі. А він існує задля обміну цією життєвою, життєдайною енергією. Жодна техніка, жодне кіно не може цього дати.

Хочу привітати Ніжинський театр, привітати Огородника, привітати наш Коломийський театр, який привіз цю виставу, показав цю виставу. 


Вистава Ніжинського театру - це перший відгук на ті болючі, трагічні події, які відбуваються в Україні. Як перший відгук, він заслуговує всілякої уваги й підтримки.

Вистава нерівна, але нерівності ці змістовні. Вона не може йти по висхідній лінії. Вона починає хвилювати, коли розкриваються людські долі, їх драматизм. Бо публіцистика сприймається розумом і не беззаперечно, а коли це торкається людських доль, то вистава міцно бере в обійми, хвилює, по-справжньому.

Тут усі актори грають від себе і про себе. І це прекрасно. Вистава викликає не лише хвилювання, а й роздуми. Бо все не так просто й не так однозначно в нашій історії. Оця суперечливість, непростота нашої історії, - про неї говорив ще Симон Петлюра, називаючи українців незрілою нацією. Але маємо усвідомити, що ми єдина нація, яка розвивається в єдиному потоці історії. Які б кордони нас не розділяли, але коли будемо єдині, то нам вороги не страшні. Спонукає до роздумів, а не просто оцінок: добре-погано, краще-гірше.


Я знаю цю виставу, і хочу сказати, що в час, коли йде війна, цією виставою театр якнайкраще висловлює свою світоглядну і громадянську позицію. Тому можемо говорити про громадянську складову, яка не залишає нікого байдужим. Бо ставлення до війни, на жаль, обходить наших сучасних драматургів.

Я би відзначила драматургічну вправність Ореста Огородника, який є і режисером-постановником. Ми побачили дуже чесне ставлення акторів до цієї теми. Це жанр швидше трагедії, а не притчі, адже притча - це філософське переосмислення, а тут насправді - сучасна трагедія.

Оця чесність, правда існування акторів на сцені - це те що би я відзначила в культурі і громадянській позиції Ніжинського театру.

Стосовно режисури. Я бачила виставу у Львові, тож маю декілька запитань до режисера. Перше: час постановки вистави збігся з тією політичною актуальністю, коли прозвучали відомі слова Яценюка, які звучать на початку. Однак політична ситуація в Україні дає стільки тем, що режисер мав би на це зреагувати і не копіювати застарілий політичний месидж. По-друге, я би забрала регіональну складову - Львів, коли ми знаємо, що вистава з Ніжина і режисер сказав, що це за 140 км від російського кордону. Мені здається, від цього вистава б тільки виграла.

Якщо говорити про те, що сьогодні театр порушує політичну, громадянську тему, яка болить кожного, то я би привітала театр, незважаючи на деякі несуттєві недоліки вистави. Бо театр тоді актуальний, коли те, що на сцені, болить глядачеві. І в контексті цього фестивалю це дуже болюча, дуже потрібна і своєчасна вистава.


Перш за все хочу привітати колектив. Не знаю чи є на сьогодні подібні такі матеріали. Ця тема дуже болюча для нас, для українців. І це не просто словая на Донбасі виріс, я знаю що це таке. У мене родичі там. І я знаю, що це непросто все.

І, звичайно, драматургічний матеріал і сценічне втілення воно, подано так, як відчули композиційно ці люди. Композиція - це мається на увазі створення саме драматургічного матеріалу і як воно поділено.

Може щось і не зовсім досконало. І я розумію, що воно, але це перше таке враження. Воно є сильне, настільки емоційно, настільки потрібне. Мені здається, хай воно буде може не сильно досконале, але треба дивитися і нагадувати, що війна не закінчена.

І це хвала і честь їм, акторам, що підняли цю тему. Дай Боже їм здоров’я і продовжувати далі.


Вистава «Безодня» ніжинців - з розряду т. зв. документального театру. На сцені демонструють наше сьогоднішнє життя, його болючі точки, все те, про що ми довідуємося з теленовин, що хочемо і разом з тим боїмося чути. Я акцентувала б на сильному психологізмі вистави, актори передають художню дійсність як власне життя. Кожен образ тут впізнаваний, органіка кожної долі добре передана. Причому трепетно, пронизливо, зал це серйозно зачіпає.

Драматургії твору цілком відповідає сценографія. Лаконічно висловлено образ розрухи, відчуття того, що світ зруйновано і на його осколках вимушені тулитися люди. Драматург і режисер завершили цю пронизливу історію на чудовій оптимістичній ноті. Так, з ворогом потрібно розділити хліб і сіль, це ще біблійна істина. Момент прощення і є спасінням для нашої країни - висновок, який логічно випливає з усієї вистави. 


Вчора на собі відчула, що минуле - то є минуле, а сьогодення - то сьогодення. Ти все це розумієш розумом, але коли воно торкається тебе особисто, то якось воно…

Змушена була піти після першої дії, бо у мене просто серце не витримало, тому що, те що вони говорять, в мене накладається те що хлопці гинуть. Оці конкретні реальні хлопці. Хоч один в день, хоч один в тиждень - немає значення. Але вони гинуть, чиясь дитина гине і я нічого не можу зробити. Це просто настільки страшно, що я як закінчилась перша дія просто не змогла витримати.

Можу говорити тільки про першу дію. Чула, що говорили ті, експерти, що залишились. І вони сказали, що там абсолютно різні були дві дії. Другий акт був дієвий. Там усі смисли передавались через сюжет, через зіткнення характерів і т. ін. Це те, що має відбуватись у драматургії в театрі. А у першій дії була проблема, яка полягала у тому, що перша частина - недієва. Там самісінькі декларації. А коли актор декларує і нічого не відбувається, то воно буває фальшиво. Воно завжди буває фальшиво. Йому не дав драматург можливості, якось це розгорнути у дії. І тут я не можу пред’явити претензії акторам, тільки драматургу.

Наскільки я зрозуміла, що розказали про другу дію. Там вийшло так, що половина вистави - це експозиція. І зав’язалось тільки під кінець, коли прийшов брат Лариси (героїні - прим.) і він виявився сепаратистом. І все. Все інше було укласти у 5 хвилин. І якби це зробив драматург, він як режисер, міг би поставити це все інакше. І акторам було б що грати.

Я досить добре знаю цей театр. Це хороша трупа. Але те, що я вчора бачила у першій дії - мене вразив Юрій МУКВИЧ. Він дуже добре зіграв, при тім що я розуміла, що це неможливо обскакати в таких обставинах, що запропонував автор. Він відпрацював на всі 100%.

Це все що я можу сказати з урахування того, що я бачила тільки першу дію - дуже недосконала драматургія. А втім, я не можу пред’явити претензій акторам.


 ДЕНЬ 3.

 Вінницький академічний обласний театр ляльок “Золотий ключик”

 Олександр КУЗЬМИН

 ЯК ЛИСИЧКА ПТАШКОЮ БУЛА”

(пригодницький мюзикл)

   

   


ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ

 

 


Якась мудра людина театральна сказала, що актори в театрі - це діти. І коли актори сприймають ту енергію, яка іде із залу від дітей і віддають її дітям, іде така зчіпка як гачочок, як в’язка, то воно дуже щільно має зчіплятися, тоді висікається енергія з того, що ми називаємо театральність, буття театральне, театральна енергія.

Мені сподобалась вистава тим, що я люблю, коли в ляльках використовують живого актора на сцені. Тому що, енергія іде безпосередньо від живого актора і лялька бере участь як його душа, як його друге «я». А коли є сама лялька, вона неначе заміняє все на світі. Але це механіка.

Я не хочу, щоб так як у вчорашній виставі, що «ми всі маріонетки». Ні, це не правда, Аполлінер писав. Тому, що «Весь світ театр - і люди в ньому актори» - це Шекспір казав.

Але актори - діти. Оцей зв’язок, мені здається, я відчула.

Мені було цікаво як ідуть переміни, як рухають актори. Я би ще більше дала акторам, в цю уніформу вбраним, можливість рухатися, виходити просто на люди, так щоб діти могли доторкнутися тої ляльки, щоб діти точно знали «або-або». Якщо вони вкінці роблять цей жест - «ходіть сюди». Та най би діти пішли та доторкалися до того обійстя, того пташиного двору, того місяця. В тому є пізнання театру, в тому є пізнання світу через театр, так діти пізнають світ. Пізнають добро, пізнають зло.

Знаєте, коли я сиділа і думала: от цікаво - наші українські казки, вони обов’язково - от є зло - його треба бороти. Чи то Котигорошко, чи то Івасик-телесик - вони борють зло. Немає одного персонажа, Івана-дурака, який стає царем, нічого не робить, лінивий, витягне щуку і скаже «по щучому велінню». Ні, якісь моменти добра, і те що я відчула це добро.

Я, здається, вперше бачу Вінницький театр. Я люблю Вінницю, я люблю тих людей, я пам’ятаю ці гастролі, коли там проходили, як люди приймали. Вінницька земля славна іменами, славна людьми і минувщини, і будущини, і сучасності. Дай Боже їм добра, слави і здоров’я.

 
 
 

 


Хочу сказати, що, поки що, ранішні вистави у мене викликають почуття свята. Хоч вчорашня вистава була трішки затянута, ця була придумана мінімалістично. Власне це те, чим живе ляльковий театр.

Сьогоднішня вистава Вінницького театру для мене є знаковою, тому що це театр з хорошими і фестивальними традиціями. Свого часу вони започаткували театр «Подільська лялька». Сьогодні ми побачили виставу за драматургією Олександра Кузьмина, який є знавцем театральної справи, є дуже шанованим автором. І побачили міцну, як на мене, таку лялькову, дуже добротну професійну виставу. Я побачила, власне, класичний театр ляльок - це актори працюють з лялькою, це неживий план, хоча він поєднується.

Але що головне для театру ляльок - це вигадка, це лялька, яку актор повинен оживити. І, власне, отут це ляльковедення і оживлення ляльки, як на мене, в усіх випадках, було професійним, було добротним. І ми побачили як вміють режисер Олександр Свіньїн, актори створювати з цієї ляльки живий акторський образ.

Отут можна казати про кращі, досконаліші роботи. Мене просто захопив вокальний і акторський талант актора, що грає роль індика, який оживляв просто з джазовими такими віртуозними нотами. Вибачте, але немає програмок до вистави і це є мінус. Чомусь театри не привозять своїх програмок.

Як на мене, тут трошки статична декорація, яка не дозволяє акторам розгорнутися. Вонизамкнені у такому тісному просторі. Але, навіть, в цих мінімалістичних умовах, ляльковедення, професійність акторів говорить про те, що театр знає закони театру ляльок і вміє розмовляти зі своєю аудиторією. Він дуже щирий і професійний у своєму посилі. Тому дуже хочу привітати Вінницький театр з дуже симпатичною, гарною і добротною виставою.

 
 

 


Вистава одразу привертає дітей до себе. Актори з добрим, хорошим настроєм грають і цей настрій передається в глядацький зал.

Мені здалося, що трошки затягнута експозиція. Тобто історія про те, як Лисичка викрала курчат і їх потім рятував Пес, починається трошки запізно. Вони експонують усіх героїв без того що відбувається (без дії), проте глядач стежить за історією, за тим що відбувається, а вона починається трохи пізно.

Єдине, що мені хотілося б побажати наступним показам цієї вистави - скоротити експозицію і викладати саму історію.

Прекрасне оформлення в цій виставі, сценографія - функціональна, і декоративна, і святкова якась. Так що враження - найкращі.



 

 

 


Ця вистава Вінницького театру - просто ідельний варіант дитячої казки, бо всі складові дитячої вистави тут вивірено, надзвичайно точно зазначено. І перш за все, звісно, це режисерська задумка, яка підтримана дуже дієвою і такою конструктивною сценографією, яка дає можливість швидко змінювати мізансцени і весь час мати увагу дітей.

Чудова акторська робота, філігранна. Дуже добре, що вони працюють в живому плані: і співають, і музично. Тобто всі складові вистави у такому балансі, коли ми бачимо що вистава надзвичайно працює, діти відгукуються.

Коли вже все зрозуміло і дивишся на деталі, і якщо отакі маленькі деталі : такі як змінити озерце: як це зробити? Як потім його забрати? І в цьому відчувається така величезна сценічна культура. І увага до цих речей свідчить про високий професіоналізм цього театру.

        

 
 

Мені здається, що коли ми говоримо про дитячу виставу, то головне - як діти її сприймають. Це специфічна вистава і речі, які нам, скажімо, здаються чи занадто довгими, чи занадто короткими, чи ще щось, діти сприймають нормально.

Чудове сприйнятя сьогодні було. Ми це все бачили. І мені було цікаво. От я розуміла, що там десь щось задовго, там, скажімо, недосконалий спів, але мені, як музиканту, краще, щоб це був живий спів, а не отакий оперний. Актори самі співали як вони можуть. І діти все оце живе сприймають.

Що мені ще здалося - може там не було таких мізансценічних знахідок чи ще чогось, але вони знайшли вірний тон. І оцей тон став спільним знаменником всього, все покрив. І в дитячій виставі, я думаю, що якщо є точна інтонація, то буде вистава. І там хороший темп, хороший ритм. Ритм там хороший. Вони - молодці.

І я не думаю, що всі дитячі вистави мають бути такими вже винахідливо-концептуальними як вистави дорослі. Тому що, це розраховано на маленьких глядачів. І сама вистава для маленького глядача - може це перший його похід в театр. Театр має бути наївним. Коли дитина приходить в театр, коли ми створюємо виставу для малої дитини, яка може вперше зіткнетьсяз театром саме на цій виставі - вистава має бути тільки наївною. Вона має бути такою яким є театр, щоб дитина не звикала до того, що театр є тільки ось це і це, а без цього його нема. А театр - це людина, яка вміє розказати історію і все. Навіть, не показати, а розказати. І дитина має звикнути до цього. Саме з цього має починатися театр.

 

 



 ДЕНЬ 2.

Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр

імені Ольги Кобилянської (м. Чернівці)

Айріс МЕРДОК

СЛУГИ І СНІГ”

(детективна історія людських пристрастей поза часом і місцем дії)

  


 ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ


Мене дуже важко здивувати. Але я сьогодні приємно здивований, я вражений бездоганною грою акторів, бездоганною режисурою і актуальністю цієї драматургії, цієї п’єси, яка вкрай необхідна на теперішній час. Вони просто вгадали. Цю виставу, саме таку виставу, треба возити по всіх містах України і не тільки України. Це просто велике свято. Я вражений і здивований.

Є така давня сентенція: люди — це прекрасно, але як це й страшно… Як на мене, непоганий міг би бути епіграф для «Слуг і снігу». Я просто здивований виставою, вражений. Бездоганна акторська гра, продумана драматургія. Ця річ для підготовленого, вдумливого глядача, для того, хто усвідомлює, що чим ширше ти розкриваєш обійми, тим легше тебе розіп’яти.

Дуже актуальна вистава. Акторам легко було переграти, однак цього не сталося. Супер! 


За що я люблю Коломийський фестиваль, так це за те, що тут є можливість бачити різні театри України, різні постановки, напрями, куди рухаються колективи та режисура, який матеріал використовують для діалогу з глядачем. З цього огляду мені цікаво, тому що є різні актори, і я їх всіх люблю. Я бачу, йдуть вони за режисером чи ні.…

Ось вони взяли цей матеріал. Я не знаю цього твору, і не все зрозуміла: хто маріонетки, в чиїх руках маріонетки?

І знову приємно здивували коломияни: вони йдуть до театру за будь-якої погоди, тепло приймають акторів, аплодують, вони вдячні акторам, які передають їм свою енергетику.

Чернівецький театр пам’ятаю ще з тих часів, коли на сцені йшла вистава «Вовчиха» за твором Кобилянської. Це був дуже сильний театр, а які люди довкола нього єдналися! Професура, зокрема.

Люблю Чернівці, захоплююсь дивовижною архітектурою, розписами, університетською церквою, вуличками давнього міста, особливо пішохідними. Це чудове поєднання української ментальності – щирої, емоційної – з німецькою педантичністю. Я буваю тут і щоразу кланяюсь пам’ятнику Ользі Кобилянській. Сюди Леся Українка приїжджала… Це дорогого варте. Театр існує в цьому середовищі, і це прекрасно. Я бажаю тільки всього найкращого цьому театру.

 

Я не люблю всіляких псевдонаукових тлумачень. Для мене є один критерій вистав: хвилює – не хвилює.

Це був дуже складний матеріал. Тут є моменти, які насправді хвилюють. Вимальовується історія ідеаліста, який хотів побудувати світ на законах справедливості. І ця думка проводиться доволі послідовно, насамперед зусиллями головного героя, якого грає Григорій Руденко. Що цікаво? Виявляється, це не так просто, збудувати новий світ. Ідеалістами були і Ленін, І Гітлер, але зруйнувавши старе, у них вийшло ще гірше.

Герой мав би ще більше віддаватися цій боротьбі за нове. Робити не так, як батько. Ця думка має бути більш прокресленою. Герой повинен енергетизувати, оптимістично налаштувати цих людей, переконати, що все в них вийде, захопити їх своєю ідеєю… І буде рух у виставі.

Вистава багатоасоціативна. Герої діють усвідомлено. Не механічно виконуючи завдання режисера, а самі знають, що роблять.


Справжній театр завжди співзвучний часові, це його покликання — бути співзвучним. Обраний Чернівецьким муздрамтеатром матеріал, відображаючи конфлікт між свободою і несвободою, доволі складний, там прочитується кілька пластів.

Що забракло у виставі особисто мені — то це місця для глядацького додумування, напівтонів. Все виглядало надто вже публіцистично, наче читаєш роман в особах. Забагато також режисерської фантазії, ця фантазія часто «заглушує» саму виставу. Хотілося б, крім усього, і менше шуму на сцені, менше звуку.


Вистава мені сподобалась своєю образністю, театральністю. Така фантасмагорія. І я бачу, що воно в єдиному стилі все витримано. І це найскладніше в театрі, коли ось так це проведено під однією лінією.

І тому я тільки вдячний колективу, театрові. Дай Бог їм всім здоров’я і наснаги творчої.


«Слуги і сніг» Чернівецького муздрамтеатру ім. Ольги Кобилянської - це своєрідна художня метафора вічної теми: людина і свобода, людина і суспільство, моральний вибір… Матеріал вистави концентрує цю тему наче в краплині води. Режисер знайшла цікаву ідею подачі людей-маріонеток, продумана сценографія, вдалий підбір костюмів. Неабияке смислове навантаження відіграє й шкатулка, в якій час від часу ховаються актори. Це, так би мовити, душа, що в ній заховані спротив або покора, заховано те, що робить людину людиною.

Вдало використано у виставі й образ снігу як невідворотності. Сніг - це завжди красиво, видовищно. Кожен глядач, думаю, прочитує сценічне дійство по-своєму, але всі наочно бачать рель тати фізичного й морального насилля. Увиразнює тему маріонеток також пластична палітра. На наших очах люди без власної волі, думки стають залежними від волі чужої, ними легко може управляти перший-ліпший диктатор. І він таки приходить у фіналі… 


Дуже цікавий матеріал і дійсно це першопрочитання, бо я не пам’ятаю, щоб в українському театрі це ставили. Цікава режисерська робота і цікава трупа і, дійсно, цікаве образне вирішення і зоровий ряд, саме зоровий, він стильний, цілісний і різноманітний.

Проте, тут є два “але”, які є абсолютно пов’язані, тобто одне є причина другого. У них дуже багато крику. Це дуже видно і тут видно чому. Причина в тому, що вони не розробили систему акцентів. Вони акцентують абсолютно все. І тому, оскільки я не знала матеріалу, тобто я не читала цей матеріал, я ніяк не могла зрозуміти про що це. Думаю: “Що ж таке?”

Людмила Скрипка - це вона ставила, вона дуже досвідчена і талановита людина. І я ніяк не могла зрозуміти що коїться. А потім під кінець першої дії я зрозуміла. Тобто там всі теми абсолютно однаково акцентовано, і нема системи акцентів: що важливіше, що менш важливо і тому ти розгублюєшся, і тому саме вони кричать. Кожна тема важлива і кожну тему вони акцентують. Це велика проблема, але вона не нездоланна. І, оскільки трупа є досвідчена, і талановита і досвідчена режисер, а вона ж і художній керівник театру, я думаю, що вона це переварить. 

 


ДЕНЬ 2.

Закарпатський академічний обласний театр ляльок “Бавка”  (м.Ужгород)

 Марко КРОПИВНИЦЬКИЙ

 ПО ЩУЧОМУ ВЕЛІННЮ”

 (лялькова вистава для дітей дошкільного та шкільного віку)


ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ 

 

Вистава театру із Закарпаття «Бавка» справила на мене гарне враження. Це якраз фестивальна, святкова вистава, вона добре репрезентує високі творчі можливості нашого народу. Мінімалістська форма (у виставі задіяно лише четверо акторів) аж ніяк не позначилася на її якості, на художньому вирішенні сцени. Цілком позитивна річ, було приємно.

 

Я дуже люблю, коли експерементують в театрі як у жанровому плані або сумісність всіх жанрів - драма, комедія, трагедія, - виходить такий трагікомедійний варіант.

Мені здається, що ця вистава якраз той ляльковий варіант, коли змішані всі жанри музично-драматичного театру, ляльки присутні, актори грають, характери якісь. І в цьому я вбачаю професіоналізм і цікавість.

І за це я цю виставу просто полюбив. Тобто: от якщо, наприклад, я є режисер, і прийшов для того, що мені треба подивитися у театрі і когось відібрати. Кого б я відібрав? Я би забрав цих акторів, бо вони вміють співати, танцювати, пластичні і вони ще щось по жанру роблять. Тобто такі “многостаночники”. І це, мені подобається такий жанр, коли актори всі викладаються саме в цьому жанрі: нібито і комедія, нібито і дитяче, і є там думка для дорослих.

Тому мені дуже сподобалась вистава. Дай їм Бог так працювати. Я бачу, що вони не перший рік приїжджають до Коломиї. Успіхів їм. Вітаю акторів і режисера, і театр. Дуже гарна задумка.

 

 
        

Вистава Закарпатського академічного театру ляльок «По щучому велінню» продемонструвала передусім високий професійний рівень акторів. Крім того, вони гарно, вигадливо працюють з ляльками. Сценографічне вирішення вистави також на належному рівні, відчувається яскравий національний колорит відомого з дитинства сюжету.

Хоча, як на мене, простежується перенасичення музичним рядом, танцювальними елементами. Певною мірою вистава виглядає як музичний концерт, який ховає сюжетне дійство. Здається, сюжет для постановника неважливий, незважаючи на те що сенс усякої дитячої вистави - у вихованні юного глядача. Самого, нехай і яскравого, концертного дійства тут замало, воно має більший вплив хіба на дорослу аудиторію. 


 


ДЕНЬ 1.

 Національний академічний український драматичний театр ім. Івана Франка (м. Київ)

 Марія МАТІОС

 НЕ ПЛАЧТЕ ЗА МНОЮ НІКОЛИ”

 (моновистава)

 

   


 Відгуки глядачів:

Як справжня гуцулка скажу, це такий спогад в таке далеке і таке дуже-дуже рідне,те, що ми маємо знати. Це така правда. Найперше діалект є правдивий і глибокий. Так, як би людина народжена тут, знала всі наші звичаї, традиції і обряди. Вражає до глибини душі. Повірте, сльози були, і сміху було. Ви знаєте, колись казали, що на Гуцульщині грали “грушку”, сопілка грала, тобто не треба сумувати. Я це згадала собі. Хоч дійсно на похороні всі плачуть.

Неперевершено - це все що я можу сказати! І дуже повчально, до речі. Тому що я от тепер заглиблювалась сама і думаю: кожне слово є правдиве, воно життєве і його треба дотримуватись. І ми, молоді, мали би кожен день цю істинно народну, глибоку, віками вивірену народну мудрість, не губити. В залі були люди різного віку, а я дуже хотіла б, щоб цю виставу пані Лариса грала для молоді, щоб вона знала, навчалась, пам’ятала, зберігала і розвивала наші традиції.

  МИРОСЛАВА КОРНЕЛЮК - гуцулка, заступник начальника управління культури Івано-Франківської обласної державної адміністрації

 

Вражень від цієї вистави надзвичайно багато. Геніальна Лариса Кадирова, просто геніальна! І її проникність, її таланти, її глибина душі, її розуміння, її палке любляче серце - все це возз’єднане в єдино, настільки проникає в душу, зворушує від того, що вибрана саме така тематика, звичайно філософська, життєва і потрібна для нашого сьогодення щоб кожен задумався над собою, над тим, куди біжить і що робить, що потрібно, для чого живе і яка кінцева ціль. І цю тематику геніальна Лариса Кадирова донесла, без сумніву, до душі кожного глядача. Таких вистав треба побільше. І світ, напевне, перетвориться на справжній рай, вже на землі.

  УЛЯНА МАНДРУСЯК - завідувачка Коломийським міським відділом культури

 

Хоч я й трохи зле почувалася в неділю, та на відкриття театрального фестивалю була просто зобов’язана прийти. І що думаєте? Щойно переступила поріг театру - і погане самопочуття якось само собою пропало. Чи це така сила мистецтва, чи щось інше, не знаю, та навіть сумна в своїй основі моновистава Лариси Кадирової не змусила повернутися думками до своїх власних болячок.

А ось задуматися, і то серйозно, над тим, що творила на сцені народна артистка України, моновистава змусила. Я сприйняла цю роботу пані Кадирової дуже, можна сказати, індивідуально. А той епізод, де йдеться про воскову свічку, мене чи не найглибше вразив. Можливо, тому, що в мене вдома такої свічки немає. Я вже не молоденька, задумуюсь над прожитим, усвідомлюю, що ніхто на цьому світі не вічний, але ця свічка дуже врізалася мені в пам’ять. Треба взяти на замітку.

Ясна річ, у теперішній час відхід людини в інший світ не такий клопітний, як було ще за недалеких часів баби Юстини, образ якої майстерно втілила Лариса Кадирова. Раніше ж було все так, як зобразила артистка, суджу про це на прикладі й своєї бабці, і батькових сестер. Вони також готувалися до свого останнього дня заздалегідь, можна сказати, ґрунтовно. Я знову згадувала своїх рідних, спостерігаючи дійство на сцені, і думала, що йвони прожили життя, як баба Юстина, по-християнськи.

 ВІРА ЯРЕМЧУК - викладачка фортепіано

 

Уже вдруге переглянув учора моновиставу Лариси Кадирової. Що тут сказати? Як на мене, ще глибше проникнення в образ, ще щиріше, талановитіше. Майстерно написаний текст Марією Матіос з не меншою майстерністю відтворила на сцені артистка, таке враження, наче й Кадирова, як Матіос, народилася на правому березі Черемошу. Шарму моновиставі додає й присутність Івана Гаврилюка, до якого артистка зверталася під час гри.

Одне слово, публіка побачила живий, повнокровний образ горянки. Побачила і почула, що не менш важливо. Достатньо було прослідкувати, як баба Юстина витирає вориння, як дбайливо протирає ганчіркою домовину, як вдало вплітає в свою не завжди веселу розповідь гумористичні нотки, щоб зробити висновок: перед нами справжній, неповторний талант.

 

 МИХАЙЛО АНДРУСЯК - лауреат Шевченківської премії

 

Я не читала цього твору і виставу у виконанні народної артистки України Лариси Кадирової «Не плачте за мною ніколи» побачила вперше. Актрису знаємо і любимо давно за всі зіграні ролі. Бачила її, зокрема, в ролі Марії Заньковецької. І от тепер - у ролі звичайної сільської жінки-гуцулки… Важко повірити, що людина, яка не жила поміж гуцулами, ніколи не розмовляла цим діалектом, так чудово володіє ним! Не підкреслює, як деякі інші актори, не смакує діалектизмами, а гармонійно і природно розмовляє…

Зал слухав і дивився, сприймав актрису на одному подиху. Панувала надзвичайна тиша. Всі завмерли і боялись поворушитися, щоб не пропустити жодного руху прекрасної актриси. А чого вартують її паузи! Ними Лариса Кадирова мовчки продовжує розмову з глядачем. Ми на її обличчі читаємо і розуміємо її образ, внутрішній стан. Згадала незабутнього Бучму, великого майстра паузи, якого бачила в Києві в свої студентські роки. І вона нічого не говорить, тільки дивиться на нас, і ми все розуміємо.

Я вражена і зворушена. Дякую акторці, дякую організаторам за фестиваль і за цю виставу. Це прекрасно, що почали фестиваль саме з неї!

 

 ДАНА ДЕМКІВ - актриса Коломийського театру до часу його закриття (1962)

керівник Народного ансамблю танцю «Покуття», заслужений працівник культури України,

кавалер Ордену Княгині Ольги ІІІ і ІІ ступенів.

 

Ларису Кадирову знаю ще зі студентських років, коли вона працювала у Львові. Тоді було модно відвідувати театр, тож студенти-театрали знали весь репертуар театру ім. Заньковецької, де кожен актор був зіркою. І, навіть, у тому сузір’ї молода Лариса Кадирова вирізнялася яскравим талантом, красою, пластикою.

Вистава «Не плачте за мною ніколи» вразила правдивістю. З певного віку кожна людина починає готуватися до вічності - морально, фізично, чисто практично - щоб якнайменше клопотів залишити дітям та онукам, які хоронитимуть її. Героїня Марії Матіос приготувала не лише одяг, й труну. І в цьому, здавалось би, крайньо сумному ритуалі, знаходиться місце для гумору. Авторка-буковинка підмітила це, а актриса тонко передала цю народну філософію ставлення до смерті як неминучого фіналу життєвої дороги. І зал одностайно реагував на кожну репліку, жест, паузу актриси - то тишею, то сміхом, то сльозою…

Моновистава - непростий жанр. Зважитись на таку роль можуть лише великі актори. Лариса Кадирова - талант, яким пишаємося ми всі.

Особистим відкриттям для мене став спів пані Лариси. Не знала, що вона має ще й такий потужний голос, який непідвладний вікові ні акторки, ні її сценічної героїні.

 ОЛЬГА ГАВРИЛЮК - член НСЖУ

 

Театральний фестиваль «Коломийські представлення» - це віха в культурно-мистецькому житті нашого міста. Стартував він з дуже серйозної моновистави Лариси Кадирової, з якою я знайомий ще від 1989-ого, коли пані Лариса провадила концерти нашої «Просвіти» в Києві.

Надзвичайно повчальна, потрібна людям вистава. По суті, це своєрідний заповіт людям, які вступають у життя. Без моралізаторства, без менторства. Звичайна собі жінка розмірковує зі сцени над життям, над стосунками між людьми, і ти ще рельєфніше відчуваєш, наскільки важливо бути на цьому світі людиною, берегти традиції предків, жити в любові й злагоді, не зловживати алкоголем…

Важко переоцінити й естетичне, і виховне значення таких постановок. А те, що вони доступні коломиянам, додає нашому прекрасному містові ще більшої унікальності, робить йому честь.

  ВАСИЛЬ ГЛАГОЛЮК - голова ГО « Коломийське МРТ «Просвіта»

 

Як і Ларису Кадирову, так і Марію Матіос знаю особисто. Це помітні постаті на культурно-мистецькому полі України. Добре написаний текст Матіос отримав чудове втілення на сцені завдяки Кадировій, і глядачі, наскільки я спостерігав за залою, не залишилися байдужими. Це не просто вистава, це сповідь старшої літами жінки, вона не може не торкатися сердець і молодих, і людей з життєвим досвідом.

Маю намір познайомити з творчістю Лариси Кадирової і глядача в Німеччині, - моновистава заслуговує того. Не лише українському, але й німецькому, взагалі європейському глядачеві варто частіше задумуватися над справжніми життєвими цінностями. І те, що над ними розмірковує звичайна сільська жінка, зайвий раз свідчить про високу моральну зрілість нашого українського народу.

 ОЛЕГ СЕНІВ - режисер (Мюнхен, ФРН)


 Вельмишановні гості міста!

Коломийський академічний обласний український драматичний театр імені Івана Озаркевича запрошує Вас на ІХ Всеукраїнський театральний фестиваль “Коломийські представлення”, який відбудеться з 10 по 17 вересня цього року.

Фестиваль збере на сцені одного з найдавніших театрів України 15 театральних колективів з різних регіонів України. За доброю фестивальною традицією, відкривати і закривати фестивальну програму будуть Національні театри України - Київський ім. Івана Франка і Львівський ім. Марії Заньковецької.

Яскраві сценічні роботи підготували для Вас театри з Полтави, Чернівців, Херсона, Ужгорода, Чернігова, Ніжина, Черкас, Миколаєва, Тернополя, Вінниці, Мукачева.

Очікуємо приїзду великої кількості іменитих гостей, які роблять славу і честь не тільки нашому місту, але і всій Україні.

Просимо стежити за нашою рекламою і не пропустити нагоди стати учасниками цього неповторного сценічного дійства!

Квитки на всі вистави можна придбати в касі театру, яка працює без вихідних.

Переглянути докладніше програму фестивалю - ТУТ



Коломийський

академічний обласний український драматичний

театр імені Івана Озаркевича

презентує свій 170 театральний сезон

Прем’єра першої вистави Коломийського театру “Дівка на виданню або На милування нема силування” за п’єсою І.Котляревського “Наталка Полтавка” відбулася 8 червня 1848 року. Священик української церкви Іван Озаркевич адаптував твір Івана Котляревського до життя покутських українців. За словами Івана Франка: “Івану Озаркевичеві хотілося подати Котляревського галичанам не в оригіналі, а в підгірськім кептарі”.

19 жовтня 1848 року, Озаркевич, привіз Коломийський театр до Львова, де коломияни зіграли виставу “Дівка на виданню або На милування нема силування” перед делегатами конгресу української інтелігенції. На думку Івана Франка, саме ця подія започаткувала український театральний рух в Галичині.

Славу Коломийському театру здобували актори, режисери, митці: Іван та Іванна Біберовичі (видатні українські актори другої половини XIX сторіччя), Володимир Блавацький (перший український Гамлет, засновник першого професійного українського театру в США), Микола Бенцаль (на думку театральних критиків: один із найкращих західноукраїнських акторів періоду 20-30 років минулого століття), Василь Симчич (відомий за своїми акторськими роботами в кіно: Захар Беркут - “Захар Беркут”, отець Мирон - “Білий птах з чорною відзнакою” та інші), Михайло Вербицький (автор музики Гімну України), Данило Нарбут (народний художник України), Оксана Затварська (першою на Прикарпатті отримала високе мистецьке звання “Заслуженої артистки України”), Іван Когутяк (відомий в Україні організатор театральної справи), Григорій Манько (відомий, як провідний актор Київської опери, один із засновників хору бандуристів), Тарас Мельничук (лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1992 р.), український поет-дисидент), Юрій Тодорів, Ігор Салій, Діна Жолобайло та багато інших.

Театр є лауреатом численних світових та українських театральних форумів: м.Единбург (Шотландія), м.Лодзь, Ельблонг (Польща), Хеб (Чехія), Сучава (Румунія), Херсон, Львів, Полтава, Кіровоград, Мукачево, Тернопіль, Чернівці, Керч…