| |
 |
Виставу за новелами Стефаника я бачу вдруге. Режисер Дмитро Богомазов показав сам сенс Стефаникового слова, думки. Це містерія, яка, як казав Еммануїл Кант, базується на баченні зоряного неба і морального закону в собі. І це люди, які розуміють споконвічні істини: люби ближнього, люби матір, люби свою дружину, дітей - і більше на цьому світі нічого не треба. Треба цю землю орати, засіяти, виростити, зробити хліб - хліб духовний і хліб поживний. І це для мене найголовніше в цій містерії. І те, як актори поводяться на сцені, як вимовляють слова… Їм треба було вчити мову, входити в її мелодику. Я їх дуже всіх люблю, всіх, хто був на сцені. Я з ними працюю в “Щоденниках Майдану”, багато спілкуюся, ми читаємо одні книжки, разом їздимо за кордон, тож я знаю їх стремління пізнати - не зійти з дороги пізнання, з дороги прозріння… Це багато важить, і це зразу видно на сцені - хто чим живе і як живе. Я від душі вітаю свій театр. Мені було дуже щемно, коли вони запросили мене на сцену, привітали, як свою, хоч я прийшла з театру Заньковецької, але вони прийняли мене і мають за свою…Це дуже приємно.
|
| |
 |
Прекрасно, що театр в останній день фестивалю показав Стефаникову виставу у виконанні акторів Національного театру Франка. Цією виставою франківці дуже багато сказали: що ми, українці, - єдині. Маємо бути єдині! Вистава починається гуцульським діалектом, а потім потихеньку переходять на всю Україну. Нема Сходу і Заходу, ми єдині, в нас єдині радощі і страждання, єдина мова і культура. І це прекрасно показано у виставі. Вистава має філософський характер. Вона не про побутовий шар життя, і навіть не про життя, а про екзистенцію українця в світі. Це більше ніж життя… Ось земля і те, що під землею, і зоряне небо над землею. І людина на цій землі… Грим на обличчях акторів - тому, що вони виходять з-під землі. Земля наша і українець на цій землі… Гуцул, покутянин, а потім розповсюджується на всіх нас і ми сприймаємо як нашу українську виставу. Наша культура багатошарова і різноманітна, і це прекрасно. Єдина - це не значить однакова, ми різні - і тим багаті. Добре відібрані новели, цікаві декорації - символічна межа, інші зовнішні позначки, спрямовані на зміст вистави. Зроблено прекрасно.
|
| |
 |
Виставу Київського театру “Morituri te salutant” дивлюся вже вдруге, перший раз - під час прем’єри в Києві. Наскільки мені здається, на Коломийській сцені її поставлено трохи інакше, можливо, в освітленні, можливо, ще в якихось деталях. Але свіжості своєї вистава не втратила. Думаю, що чим більше кияни її возитимуть західною Україною, тим краще буде для театру Франка. Ця вистава іде в театрі імені Івана Франка на малій сцені, і хто туди приходить, знає, що там буде продемонстровано експеримент. Режисер Дмитро Богомазов - це та людина, на яку сьогодні рівняються в режисурі, придивляються, порівнюють. І він є, так би мовити, такою віхою в театрі. Хоча пан Дмитро ще молода людина, він завжди вміє знайти ту родзинку, на якій зосереджується вистава. Загалом усе в цій виставі дуже лаконічно, виразно й присутня велика образність. Скажімо, багатовиразним є поміст, на якому відбувається дія упродовж усієї вистави, це може бути гірський схил або дах хати. Варто сказати й про акторів, які знайшли себе в цій постановці. Вони існують єдиною командою однодумців. Я трохи знаю, як народжувалася ця вистава. Актори додали сюди багато співу й музичних інструментів. І зазвичай режисер лише схвалює таку творчу ініціативу. А тому акторів можна вважати співавторами вистави. Я вітаю театр, режисера й акторів за чудову постановку й щиро радію за їхній творчий успіх.
|
|
|
 |
Восьмий фестиваль “Коломийські представлення” закінчився чудовою емоційною і високохудожньою театральною крапкою, поставленою киянами. Мене втішає, що саме театр імені Франка запропонував цю суголосну часові й місцеві виставу. Постановник її Дмитро Богомазов - знаний майстер, він знайшов несподівану форму, творчо підійшов до масштабного, космічного тексту Стефаника. Завдяки режисерові, сценографії й акторам текст набув потрібної об’ємності. Режисер і художник розповіли цією виставою, наскільки важко нашому українському народові, як йому доводиться балансувати, щоб втриматися на похилій площині перед прірвою. Відзначу, що оповідання композиційно вдало вибудувані, філігранна музична палітра. І оповідання для фінальної сцени взято зовсім не випадково. Впродовж вистави костюми персонажів були забруднені, а в фіналі вони всі в гарних, чистеньких українських строях. У нас усе буде добре, ми все здолаємо, наче хочуть сказати цим актори. З цією думкою, вірю, покидає залу й глядач.
|
| |
 |
Я добре знаю режисера Дмитра Богомазова. Він належить до тих режисерів, які не можуть ставити нормально… Він ставить або добре, або чудово! У мене враження таке, що режисер передавав смисл вистави не через слово. Слово, мова тут були, як потік звуків. Хоча текст був прозовий, він ритмізувався, актори його то розтягували, то стискали, то були паузи, то вчувалися наспівування. Актори створювали настрій. Назва кожної новели висвітлювалася на сцені, і в мене склалася думка, що режисер цим натякав: ось вам тема - “Сон”, “Два сини”, й більше нічого вам не треба розуміти зі слів. Все інше, в тому числі й слово, яке промовляють актори, яке звучить у пісні, не для передачі смислу. Смисл передається потоком звуків, мізансценами, інтонацією. Мені здавалося, що не має потреби вдумуватися в смисл кожного слова й речення. Вони пропливають переді мною потоком і створюють настрій. Саме тому вистава така тонка. Наголошу, що слово - найгрубіший інструмент з тих, що доступні театру. А є ще ритм, інтонація, мелодія, потік звуків. Це той цілісний світ, яким він був колись, до якого нам би треба повернутися. Особисто мені не потрібно було вдумуватися в слова. Це мої враження. Якщо режисер хотів саме так і я це зрозуміла, то я - хороший глядач, якщо - ні, то я поганий глядач. Я неодмінно з’ясую це в нього.
|
