Афіша

Неділя, 26.11.17


13:00 - м.Коломия театр. Ірина та Ян Златопольські "Дерев’яне диво"

18:00 - м.Коломия театр ( Прем’єра ). за п'єсою Ольги Кобилянської "У неділю рано зілля копала" драматична легенда


Вакансії у театрі:
- художник-оформлювач;
- художник з освітлення;
- буфетник (кухар);
- машиніст сцени (підсобний робітник)

- начальник електроцеху

 

 

Адреса театру: 78200, Івано-Франківська область, місто Коломия, вулиця Вічевий Майдан, б.7

Телефони для довідок: (03433) 47844; 50441

e-mail: kolteatr@gmail.com

Усі новини

З Ніжина театр повернувся з нагородами

2017-11-14 14:15:07

У Чернівцях прощалися з видатним буковинцем Василем Селезінкою

2017-11-13 19:10:26

"Гуцульський рік" отримав диплом "Краща вистава" на фестивалі "Золоті оплески Буковини"

2017-11-02 10:05:28

Коломия історична. Перший театр у Галичині та залізниця через центр міста

2017-10-28 10:20:59

Своєю автентичністю та магічністю вразила чернівчан вистава "Гуцульський рік"

2017-10-26 17:45:25

Містерія "Гуцульський рік" одна з топових у продажу на фестивалі "Золоті оплески Буковини" 2017

2017-10-19 10:30:05

На "Подільській ляльці" у Вінниці коломияни покажуть виставу "Дерев’яне диво"

2017-10-07 10:05:45

VIII “Коломийські представлення”. День перший. Національний академічний музично-драматичний театр ім. Марії Заньковецької (м.Львів). Висновки експертів та фото-звіт

2016-09-05 15:45:18

Національний академічний музично-драматичний театр ім. Марії Заньковецької

(м.Львів)

Тарас Шевченко

КАТЕРИНА”

Композиція за одноіменною поемою

Режисер-постановник - Б.Ревкевич
Художник-постановник - Н.Тарасенко
Художник зі світла - Г.Ткач
Музичне оформлення - Б.Ревкевич, М.Солук
Пластика - І.Наконечний
Помічник режисера - К.Шелест
Художній керівник театру - Народний артист України, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Ф.Стригун

Катерина” - це узагальнення того, що доля жінки - це віддзеркалення долі нашої держави, така собі сумна паралель. Якщо уважно простежити за твором Шевченка, все пронизане словами: “люди серця не побачать, скажуть ледащо”, “люди не простять”, “свої люди, як чужії” тощо - все це слова, які вказують на глибинні  засади нашої ментальності.       

До уваги глядачів особлива історія, особливої жінки, яка шукала дивних скарбів, а знайшла тяжку ношу. Доля - це шлях і чи готові ми прийняти усі спокути за наші вчинки і пройти всі випробування, щоб досягти раю? Чи відповідаємо ми за свої дії не перед людьми, а перш за все перед собою?    

 

 

Фото Оксани РИЖУК-ТКАЧУК


 ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ

  
 

 

   

 


У словацькій, як і в чеській, мові театр називають дивадло. Після вистави “Катерина” я ще глибше усвідомив, наскільки відповідне слово обрали для сценічного дійства наші сусіди. Думав, мене вже мало що може здивувати в мистецтві, набачився всякого. А тут мене просто-таки трясло і колотило. Не чекав, що можна зіграти так високопрофесійно, проявити таку гідну захоплення акторську майстерність. Без сумніву, це вищий пілотаж, справжня школа акторської майстерності. І режисерської, тому що режисер вистави зумів знайти нове сценічне вирішення відомої поеми. Мовчав упродовж усього дійства зал, приголомшений побаченим, мовчав разом із залом і я. А коли ми всі вибухнули оплесками, я мусив подумки визнати, що якби кожну сценічну роботу на “Коломийських представленнях” оцінювали в балах, “Катерина” львівських дівчат заслуговувала б найвищого балу.

 


Насамперед, я вітаю Коломийський театр із початком такого театрального свята і приємно, що це свято відкрили молоді актори театру Заньковецької, які є як і, коломийські, продовжувачем славних театрів, фундаторів нашого театрального мистецтва в Галичині, театру Озаркевича і театру “Руська бесіда” львівського. Дуже приємно, це символічно. А сьогоднішня вистава - це нове прочитання Шевченка, нові цікаві режисерські знахідки, надзвичайно цікава композиція, поєднання музики, пластики, слова. Це настільки здорово, це настільки прекрасно. І все це майстерно зроблено молодими акторами львівського театру. Мені здається, за ними насправді велике майбутнє. Я тішуся, що я знайомий з цим (Львівським) театром, як і з вашим театром. І хочу побажати “Заньківчанам” нових творчих успіхів і вашому театру.

 

   

 

 


Є у Тараса Григоровича духовний заповіт, який він написав буквально за п’ять днів до того заповіту, який ми всі знаємо - “Як умру, то поховайте”. І там є такі слова:

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше спати, спати

І спати на волі.

І заснуть на віки віків,

І сліду не кинуть

Ніякого. Однаково,

Чи жив, чи загинув.

Молодий режисер, який поставив цю виставу, доторкнувся до Шевченка, доторкнувся до слова Тараса Григоровича. І це добре, тому що в ньому є, і я колись писала про це в статті “Ритм життєвої енергії Тараса Григоровича”, в ньому є свій ритм, який треба осягнути, істинність ментального характеру українця, в ньому є ідеї, мрії, бажання народу. І доторкнутися до цього джерела, щоб текти далі в своєму творчому житті, - це дуже добре.

На мій погляд, прекрасні дівчата на сцені: гарні, емоційні, делікатні, пластичні. Гарні візуальні штуки продумані. Непродумано, мені здається, простір з цими висячими штуками. Незрозуміло, що воно має означати, - мабуть, нетрі якісь, бо русалки є… Але він статуарний, і в ньому не вдається прокреслювати пластичну лінію, яку би режисер хотів прокреслювати. Тому дуже часто ритмічно вистава топчеться на одному місці, ідуть повторення і візуальні, і словесні.

Режисер назвав виставу “Катерина”, а включив і інші твори - і “Тополя”, і “Сова” там… Дуже багато алюзій самого Шевченка, які насправді не потребуються. Бо є поема “Катерина” - самодостатня, вона не потребує повторень і підсилень з інших творів. Режисер без сумніву, талановитий, і актриси хороші, але мені здається, що було би корисно сісти і самому собі сказати: це я маю привести до конкретності, до чіткої конструкції, до думки чіткої… А так - це емоційна думка.

Лесь Курбас говорив, що на сцені має панувати мудрий Арлекін, себто - думка, посили на емоцію, емоція, передана через пластику і через звукоряд. Тут є цікавий звукоряд, який приваблює на початку і потім повторюється. І іноді аж втомлюєшся від відкритого звуку, тому що є закони про те, що може людина сприймати із зали. Треба їх знати і йти не тільки за принципом “я так бачу” і “я так хочу”, а й чого ми хочемо, як знайти спільний момент обміну енергією із залом. Бо що таке театр? Це є жива енергія, яка лине зі сцени, а їй назустріч іде хвиля життєвої енергії залу. Коли вони перетинаються і коли з них викрешується іскра - іскра добра, катарсису, пізнання, іскра знання і любові до того ж Тараса Григоровича, - тоді можемо сказати: вистава вдалася.

Я вітаю театр Заньковецької, з якого я пішла 24 роки тому, пропрацювавши в ньому 30 років. Дотепер мене охоплюють ностальгійні почуття, адже саме він дав мені творче життя, дав момент польоту. Тому, звичайно, я люблю цей театр, я люблю те, що вони роблять і слідкую за тим. А моя порада - треба вміти бути конструктивним на сцені, треба вчитися цьому.

   
 

 


Як режисер, я буду говорити передусім про режисуру. Я зрозумів режисерський задум. Це Курбасівський прийом, який і в “Едіпі” в нього був, і в “Гайдамаках”, - це древньогрецький хор і соло головного героя. Але цей прийом використано дуже творчо і винахідливо. Тобто хор не одностайно висловлює свої позиції, а врізнобіч, і хор ніколи не виступає як коментатор, і це дуже добре. Хор показує своє ставлення, і це ставлення неоднозначне до того, що вчинила Катерина. Правда, незрозуміло, в чому її вина, з цієї вистави. Хіба коли кохаєш, то думаєш, кого кохаєш? В Шевченка це складніше…

Хор перетворюється у внутрішній світ героїні. Передає її метання, то осуджує, то пародіює, то співчуває їй. Цікаво передано те, що кожна може опинитися на місці Катерини, тобто що це не якийсь унікальний випадок, а те, що може статися з будь-якою дівчиною. Це хороший прийом, який і працює змістовно. Він розкриває не тільки збоку те, що відбувається, а і зсередини, з точки зору душевних мук, страждань героїні.

Вистава, тим не менш, не рухається внутрішньо. Сюжету тут немає, але має бути внутрішній рух, якийсь більш помітний. Хоч Катерини змінюються, але всі вони перебувають в однаковому внутрішньому стані. Руху нема. А в Шевченка рух є. Коли дівчина кохає, вона щаслива цим коханням. Тут є два моменти щастя: перший - що вона покохала, не важливо кого. Покохала - і нічого не хоче знати, нікого не хоче чути. А друге - що народила. А вже потім проблеми починаються. Покохала, а його немає, потім він не визнає сина тощо. У Шевченка кохання - це і велике щастя, і велике страждання. Але в сценічній дії цього нема, вистава трохи стоїть на місці, немає руху.

Тобто прийом спрацьовує, але недопрацьовані ці речі. Що відбувається? Відбувається щастя кохання. Куди поспішати? Дай їй побути щасливою. Де щастя кохання? На цьому треба було режисерові зупинитися. З цього все починається. А далі - що ж, він москаль, він пішов…А вона за ним іде. Чому одразу починає страждати? Це біда українських актрис: вони люблять страждати в українській класиці. Пішла за ним чого? З надією йде, що зустріне, будь-що знайде, подивиться в очі - і все буде добре. Холодно в Московії тій, але не в тім річ: Катерина ішла з надією, а не вийшло… Де ця надія? Вона спочатку йде з величезною надією, а потім надії рушаться. У виставі цього не видно; одразу починаються страждання…

Те саме народження дитини. Це ж величезна подія в жінки: любов і народження дитини від коханої людини. Нехай щось там не виходить, але ж народила - і це щастя, це моє і це його, це красиво… У виставі замало руху і замало радості. Якби ці дві речі у виставі були. Мені здається, вона б набагато виграла. Але те, що хор перетворюється у внутрішній світ, це допомагає краще передати відчуття героїні.

Оцього мені бракувало: руху від щастя - до безнадії. Надії його знайти і відшукати будь-що, нікого не слухати. Народження дитини…Це називається сценічна подія,саме за цим глядач слідкує. А на одних стражданнях мало що можна побудувати: півтори години однакових страждань, десь навіть ходінь по колу.

Хороший режисерський хід, що кожна дівчина може опинитися на місці Катерини, так покажи, що ця Катерина так би діяла, а ця - інакше. Все одно би програла, але ж діяла б! А вони всі однакові. Якщо дівчина не бореться за своє щастя, то це не героїня. Трошки перевели в цей план, що вона божеволіє. Може таке бути, бо події і страждання, які випали на її долю, коли щастя обернулося горем, може спричинити божевілля. І від цього з’являється цей внутрішній світ, галюцинації.

Задумано дуже цікаво, це традиційно для українського театру Курбаса, прекрасно, що ці традиції продовжуються. Але немає руху від щастя і надії на повернення цього щастя - до безнадії і народження дитини, яке знову піднімає на вершину, звідки знову вона падає. Є три фінали, а руху немає, за яким би я, як глядач, слідкував. Всі знають Катерину, але вистава має розкрити її образ.

 

   

Завжди радію, коли на сцені є хороший акторський склад. Акторки, задіяні в постановці “Катерини”, різні за зовнішністю, різнопланові за фактурою, за стилістикою, але завдяки режисерській роботі кожна з них розкривається. Кожну з них я хотів би бачити у своєму театрі. У кожній проявляється потенціал, який виявляється в пластичності, в бездоганній роботі голосу. Дивлячись на цих акторок, просто таки надихаєшся на роботу, з доброю заздрістю уявляєш їх у своїй виставі.

Щодо форми, яку обрав режисер для своєї постановки, не беруся її критикувати, оскільки це його вибір, його бачення. Доречним було й застосування 3D технологій, які відображали уяву героїні. Інша справа, що ця вистава дещо затягнута й у ній присутня одноманітність. Тому бажаю талановитому режисерові, щоб він відпрацьовував свої недоліки й відточував майстерність. Чим швидше він це зробить, тим вищих висот йому вдасться досягти.

 

 

 
 

           


Побачене першого вечора “Коломийських представлень” у виконанні львівських акторів дає мені підстави сприймати “Катерину” як приклад поетичного театру в кращому розумінні цього слова. Що зробив режисер з відомою широкому загалу поемою Шевченка? Залучивши творчу фантазію, він спробував на тлі пластичної музично-пісенної елегії побудувати розповідь про український національний дух, національну культуру в широкому сенсі. Задум йому, безумовно, вдався передусім тому, що було задіяно чудовий акторський ансамбль з багатоголоссям і багатогранністю.

Яка була потреба “розмножувати” образ Катерини, тобто давати вжитися в цей образ усім шістьом актрисам? Щоб глядач міг вслухатися в Шевченкове слово, сповна відчути його значущість. Трагедія Катерини розкручується завдяки режисерові емоційною спіраллю, спіраль поступово затягує глядача в потужне емоційне поле. Треба визнати, що фантазії режисерові не бракує, її могло б вистачити й на дві-три таких вистави. Складається враження, що він узагалі хотів внести в одну виставу все, що вміє. Однак були моменти, коли ця спіраль не йшла вгору, а прокручувалася по одному й тому ж колу, від чого емоційність сприйняття вистави знижувалася. Особливо це було помітно в другій половині дійства на сцені.

А загалом мушу відзначити, що поема Шевченка прозвучала в інтерпретації львівян гостросучасно. І навіть добре знане “кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями” сприйнялося з іншим емоційним підтекстом, ніж сприймалося раніше.

 

 

 

 
 

 


Восьмий театральний фестиваль відкрила вистава Національного академічного музично-драматичного театру імені Марії Заньковецької “Катерина” за одноіменною поемою Тараса Шевченка в постановці молодого режисера Богдана Ревкевича. Мені сподобалася ця молода трупа в складі шістьох дівчат, дуже хороші актори, вони добре працюють, гарно співають, в них чудове відчуття ритму, а отже, і форми. Зате в мене є великі претензії до режисера. Річ у тім, якщо братися за поетичний твір, треба розуміти, що там уже є свій ритм і своя форма, які задаються поетичним рядком. Режисери уважають, що поетичний текст їх стримує, так би мовити, стриножує. Тому вони часто розбивають, а відповідно й ламають поетичний текст. У даному випадку, вважаю, що Шевченковий ритм зламано і порушено форму твору. Проте, якщо первинну авторову форму зламав режисер, він повинен зробити власну форму. На жаль, у цій постановці абсолютно відсутня форма, тут можна нарахувати щонайменше п’ятнадцять фіналів і неможливо збагнути, коли буде кінець. Ще одне моє зауваження стосується сценічного часу, який режисер на разі не відчуває, як результат - багато повторів у постановці.

Щодо позитивного, надзвичайно добре, що режисер взяв декілька образів і їх активно розвивав. Чого вартує гра з віночками! А це свідчить про широке образне мислення режисера. Він зрозумів, що не треба застосовувати багато відволікаючих речей, не з метою економії чи ще чогось… Просто, цей твір дає можливість торкнутися фундаментальних речей, а тоді декорації стають непотрібні. А загалом, режисер - ще молода, талановита, щира людина, й багато працюючи, він зуміє подолати згадані вади.

 

 

Tweet