Діти в спектаклях “дорослих” театрів з’являються регулярно, але, як правило, в епізодичних ролях і в коротких епізодах. Часто ролі дітей грають дорослі актори. У спектаклі “Енні” Чернівецького українського муздрамтеатру ім. О.Кобилянської (Л.Скрипка адаптувала для сцени і поставила сценарій однойменного фільму) в ролі дітей виступають діти.
Уся малеча на сцені органічна і просто вражаюча. Спершу це сприймається як належне: діти зазвичай такі природні, непосередні, - що тут особливого? Але потім помічаєш, що це зовсім не імпровізація, коли дитина може просто бути присутньою на сцені, залишаючись собою. Діти грають ролі, і не крихітні типу одного проходу по сцені і коротенької репліки. Вони грають в тривалих епізодах, різноманітних по подіях, взаємодії персонажів, тексті, пластиці. І тоді згадуєш, що ці дівчатка - вихованки театральної студії при театрі.
“Енні” - різдвяна казка, мрія про диво, яке, якщо дуже цього хочеш, неодмінно станеться. Воно і сталося в житті головної героїні, маленької дівчинки-сирітки. Сталося диво і у фестивальному показі спектаклю. Уміння не задавило безпосередність, а було їй надійною опорою, - і дитячі сцени спектаклю стали без перебільшення захоплюючим видовищем. Напевно, щоб не загубитися поряд з малечею, дорослим акторам залишалося одно: не грати, а довірливо зануритися в казкову історію. У Коломиї цього не сталося: дорослі на сцені були скуті, втім, дітям це не заважало. Спектакль молодий, йому лише рік, тож він має усі умови для росту. “Енні” - прекрасна можливість юним студійцям отримати повноцінний сценічний досвід, а дорослим акторам - повернути свіжість відчуття гри і радості від неї.
Київський театр В.Завальнюка “Перетворення”, дебютант фестивалю, у вечірній частині програми показав шекспірівського “Короля Ліра” в сценічній редакції і постановці В.Завальнюка. Глядачеві на ці виставі нудьгувати не довелося: хоч спектакль поставлений в естетиці суворого мінімалізму - чорний кабінет, практично без реквізиту, - його зоровий ряд насичений і образно, і мізансценично. Та і загадкових моментів аж занадто, так що його сміливо можна назвати виставою-ребусом. Загалом, глядацьку увагу спектакль утримував, але почуття незадоволення, проте, залишив.
Зрозуміло, що в намір театру не входило розповісти глядачеві історію короля і трьох його дочок: ця постановка розрахована на тих, хто знає сюжет шекспірівської п’єси. Але і такі глядачі, включаючи членів експертної ради, не відразу розбиралися навіть в тому, хто є хто. Я, наприклад, тільки в кінці зрозуміла, хто з двох старших сестер Регана, а хто - Гонерилья. Можна, звичайно, було вирішити, що це прийом (у сестрах підкреслювалася спільність - і в костюмах, і мізансценічно), але заважав Шекспір: у нього старші дочки Лира зовсім не близнюки на манер Розенкранца та Гільденстерна.
На жаль, актори у фестивальному показі вистави здавалися і невмілими, і не дуже захопленими тим, що робили на сцені. Виділялася лише Г.Яремчук, виконавиця ролей Корделії і Блазня. Але, на мій погляд, головна проблема цієї постановки - в особливостях режисури. І це, мабуть, найпоширеніша проблема в сегодняшем українському театрі: так і залишилася незрозумілою точка зору постановника на матеріал, - те, що я називаю “думку про п’єсу”, загальний погляд на неї. Причому такому спектаклю, як київський “Король Лір”, виразність позиції постановника особливо важлива.
Якщо глядачеві щось не зрозуміле в життєподібній постановці, йому допомагає життєвий досвід. Але коли театр вирішує п’єсу в умовній манері, а глядач чогось недозрозумів, його людський, життєвий досвід - не помічник. У таких спектаклях особливо важливий взаємозв’язок елементів спектаклю, що і задасть глядацькій уяві вірний напрям. А коли при умовній образності спектакль ще і фрагментарний, коли ти не відчуваєш ту точку, з якої постановник дивиться на матеріал, багато що так і залишається незрозумілим. Причому воно може бути зрозуміле саме по собі, але вступати в протиріччя з іншими елементами.
Наприклад, костюми персонажів. Лір і його дочки в полотняному одязі - символ позачасовості сюжету. А Глостер і його сини - в сучасних костюмах, що прочитується як натяк на сучасність шекспірівської історії. Але чому саме вони? чому сучасний и умовний одяг розподіляються між персонажами саме таким чином? З вистави це не зрозуміло.
Приклад асоціацій, що не стикуються, - сцена “рукавички”. Корделія надягає рукавичку на руку Гонерільї, і долоня в рукавичці, з розчепіреними пальцями, нагадує руку лялькаря (принаймні, у мене інших асоціацій не виникло), але тут же сама Гонерилья починає рухатися як механічна лялька, - і я не не розумію: так вона маріонетка чи лялькар?
В.Завальнюк правий: кожен спектакль - експеримент. А експеримент - це завжди ризик. Постановка “Короля Ліра” не стала творчим досягненням театру, але це теж необхідний досвід на творчому шляху.
Наступною у вечірній програмі фестивалю була вистава Волинського театру ім. Т.Шевченка “Нестерпні люди, або Наречений з Єрусалиму” Й.Бар-Йозефа. На жаль, я не мала змоги її подивитись.
Моновистави Л.Кадирової стали невід’ємною традицією Коломийського фестивалю і завжди збирають повні зали. Цього разу відома актриса показала коломиянам свою нову роботу - спектакль “Не плачте за мною ніколи” за твором М.Матіос, спільний проект двох театрів - Київського ім. І.Франка та Херсонського ім. М.Куліша (режисер С.Павлюк). Вистава проста за сюжетом та формою: стара селянка давно підготувалася до смерті, все потрібне зібрано, і вона лише час від часу провітрює речі. От в такий час ми і зустрічаємо бабу Юстину.
Одну за одною стара витягає речі, що збирала багато років, розкладує по колу сцени, і мить за миттю речей навколо неї стає все більше, простір вистави наповнюється речами - як розповідь баби про життя багатіє-розквітає яскравими деталями-барвами. Але то формально-зоровий ряд спектаклю. А паралельно з ним душевний, сердешний простір вистави наповнюється людьми - односельчанами баби, її родичами, сусідами, просто знайомими. Ми їх не бачимо очима, але відчуваємо серцем: вони тут, з Юстиною. І це не розщеплення голосу на багатоголосся, однієї людини на багато осіб, навпаки: Юстина зберегла увесь скарб свого життєвого досвіду, розмаїття вражень, почуттів, і ми відчуваємо і сприймаємо його в усій його цілісности, багатстві і красі. Оце поєднання начебто непоєднуваного - відчуття кожної миті життя людини в усій його конкретиці і водночас символічності - може, найбільш вражаюче у прекрасній виставі Кадирової. Актриса прожила за одну годину життя і своєї героїні, і всіх тих людей, що Юстина зустрічала на своєму шляху. Весь цей світ зримо постав перед нами, і ми ще раз відчули все невичерпне багатство і неосяжність Божого світу.
Від цього обличчя, на якому відбиваються найтонкіші почуття, важко відірвати погляд, і коли у перші хвилини Юстина метушиться по хаті, хочеться зупинити її, розвернути до себе: нехай краще не рухається, аби не відверталась. Для цієї актриси статичні мізансцени - не перешкода, їй вистачить і таланту, і майстерності тримати увагу глядача однією грою обличчя. А потім Юстина “заспокоюється”, і зітхаєш з полегшенням: все, ані миті не пропустиш…
Коли актор являє майстерність такого рівня, зазвичай не говорять про майстерність. Та у ситуації з Кадировою є специфічна деталь. Актриса перебуває у прекрасній творчій формі і завжди налаштована на працю. В неї невгамуща творча енергія, вона багато працює, але лише на камерній сцені, майже виключно у моновиставах, які частіше за все сама й ініціює. Незадіяність такого яскравого таланту у репертуарі на великій сцені - незрозуміле марнотратство театру.
Завершав фестивальну програму Коломийський театр ім. І.Озаркевича. Для господарів сьомий фестиваль став особливим: святкували столітній ювілей Василя Симчича. Не було довгої, нудної ювілейщини, про Симчича тепло, з душею говорили люди, що його добре знали - по життю, по співтворчості в театрі та кіно: рідні, колеги. І він був присутній на сцені рідного театру - епізодами з фільмів, в яких створив незабутні образи. Але головною присвятою знаменитому земляку та колезі стала творча робота його рідного колективу. Коломияни випустили до фестивалю прем’єру, але не просто поповнили репертуар ще одним спектаклем: поставили “Анничку” за мотивами п’єси засновника театру Івана Озаркевича “Дівка на виданню, або На милування нема силування”, написаної ним за п’єсою І.Котляревського “Наталка Полтавка”.
Як на мене, для “Аннички”, поставленої В.Сікорським, однаково підходить і сцена театру, і простір вулиці. Тим більше що виглядає все так, ніби то й не актори, а просто селяни зібрались відпочити, повеселитись-розважитись, і спало їм на думку розіграти яку-небудь історію. Ну, звісно, про кохання. А вони всі веселі й талановиті: і співають, і танцюють, і на усіх музичних інструментах грають. Так і склалася вистава: в ній “селяни” - і актори, і музиканти, і глядачі. Той сільський оркестр сидить в глибині сцени, з нього і виходять персонажі, розігруючи епізоди відповідно сюжету, а потім повертаються на своє місце - грають, диригують чи спостерігають за історією, що розгортається перед ними.
Вистава створена і розігрується з фантазією, гумором, відчутно, що актори отримують задоволення від гри і постійного переходу між драматичними, вокальними, інструметальними епізодами. Для цього трупі прийшлося докласти неабияких зусиль: вчитися грати на музичних інструментах, вчитися співу (з учасників спектаклю тільки у виконавиці головної ролі М. Кодіної вокальная освіта, і проблем з опануванням вокальної партії Аннички в неї не було). Оцей фактор, “з нуля”, додав шарму виставі, коли тому, що робиш, вже навчився, але захоплення від нового вміння зберігає свіжість, ще не прийшла звичка, і ти не стільки граєш в імпровіз, скільки те, що відбувається на сцені, якоюсь мірою імпровізом і є.
Сьомий фестиваль “Коломийські представлення” почався і завершився сценічними версіями однієї п’єси. Замкнулось коло фестивальної програми. Але недарма в емблемі фестивалю не просто коло - а коло сонячне. Під сонцем класики міцніє дерево традиції, на ньому з’являються нові гілочки, сонце класики зігріває душу, підтримує надію. На творчість, на життя.
