Йосеф Бар-Йосеф
“НЕСТЕРПНІ ЛЮДИ АБО НАРЕЧЕНИЙ З ЄРУСАЛИМУ”
комедія
Режисер-постановник - Вадим ДишкантСценографія - Вадим ДишкантМузичне оформлення - Вадим Дишкант Чи треба самотній жінці, якій уже за сорок, прагнути вийти заміж? Саймон, герой популярної комедії відомого ізраїльського драматурга Йосефа Бар-Йосефа “Нестерпні люди” вважає, що не просто треба. Він переконаний, що його сорокачотирьохлітня сестра Рахель зобов’язана вийти заміж. І задля того, аби стати щасливою, і задля того, аби, незважаючи на вік, народити багато дітей, як цього вимагають приписи традиційного єврейського суспільства. А задля втілення такої благородної мети нареченого можна навіть трохи і обдурити. Бо ж висока мета, як відомо, виправдовує будь-які засоби. Звиклий до авантюр герой переконаний, що після весілля усі непорозуміння якось самі собою владнаються… Аби ощасливити сестру, Саймон привозить нареченого у похмуру осінню Англію із сонячного Єрусалиму. При тому він характеризує його як невдаху, та й взагалі дуже дивну людину. Як же на таку авантюрну пропозицію відреагує сама Рахель? Чи потрібен їй чоловік тільки задля того, аби “все було як у людей”? Тим більш такий, від якого нещодавно втекла дружина… Запитання, які починають інтригувати глядача з першої хвилини вистави, множаться по мірі розвитку сюжету. Адже у квартирі жінки, як тільки-но мова заходить про її майбутнє заміжжя, тут же з’являється Бені, власник будинку, анархіст, музикант, чоботар і просто хороша задушевна людина. Він давно і таємно закоханий у Рахель і дуже не хоче, аби принцесу його серця віддали заміж за якогось Лейзера-лузера. То ж коли, нарешті, у двері стукає привезений Саймоном за власний кошт солом’яний вдівець, пристрасті уже встигають добряче розпалитися, так що у фіналі герої п’єси видаються одне одному “нестерпними людьми”. Як, власне, і ми у своєму житті видаємося одне одному нестерпними, коли будь-якою ціною намагаємося ощасливити своїх рідних та близьких, не обтяжуючи при тому свій інтелект неминучим у даному випадку запитанням: а чи є щасливими ми самі? Автори вистави не стали переносити дію у наші часи і у звичне для глядача середовище, хоча така спокуса існує, і залишили героїв там, де їх поселив драматург - у добрій старій Англії шістдесятих років минулого століття. Англії “Бітлз”, чайних церемоній та хороших манер. Адже ретро, як відомо, не лише пробуджує у нашій душі солодкі, щемливі почуття ностальгії за втраченим минулим, а й спонукає до пошуків щасливих миттєвостей життя у днях нинішньому та завтрашньому.
ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ
|
|
“Важко сказати, цілеспрямовано робив цю постановку волинський режисер чи так уже вийшло? Це я до того, що жанр комедії, а саме так анонсували свою постановку волиняни, передбачає трохи інше бачення матеріалу. Але знову ж таки повторюсь: усяка вистава має право на життя. Тим паче що глядачі, наскільки я помітила, добре сприйняли “Нестерпних людей”, плескали в долоні й підтримували акторів.” |
 |
“Бажаю Волинському театру такої дружби з Коломийським театром, як була у Лесі Українки з Ольгою Кобилянською.”
|
 |
“Ця п’єса має за зразок драматургію Чехова. Відчувається, що режисер хотів наслідувати найглибший психологізм. Можливо, хотіли реалізувати задум: у Чехова люди сидять п’ють чай, а в цей час зазнають краху їхні долі. На жаль, це намагання залишилося лише гарним намаганням. Дуже великі претензії до сценографії. Таким хаосом та нагромадженням всіляких предметів режисер хотів довести, що це позачасова ситуація. П’єса - розмовна, в ній нема дії, але завдання режисера надати дії. Коли ти не відчуваєш режисерської думки, тоді виникає питання: “Для чого зроблено це все?” Крім того, текст не співставлений із зовнішнім виглядом акторів. Режисер не переконав мене ні в чому.” |
 |
“Не фестивальна вистава, під час якої відчуваєш паузу нерозуміння. По-перше, невизначеність жанру, хоча режисер назвав це комедією; по-друге, відсутність легкості. Якщо по сюжету ця сім’я заробляє гроші таким чином, то чому б не взяти в основу вистави п’єсу Едуарда Де Філіппо, в якій присутній бодай смак. Проте я не хотів би говорити про театр негативно, адже він сам по собі, направду, достойний, режисура теж пристойна. Актор, що грав брата, чудовий… проте, НА ЖАЛЬ, комедія не вдалася. “Післясмак” змушує припускати, що вистава взята з малої сцени, тож для широкого загалу вона не підходить. Скажу більше, вона не відповідає фестивальному рівню. Вклоняюся коломийському глядачеві за його толерантність, за те, що всиділи до кінця, бо з досвіду знаю, що кияни покинули б свої місця набагато швидше. “
|
 |
“Я більшого чекав від цієї вистави. Є поняття як “сюжет п’єси” - це історія, яка розповідається, і глядач слідкує за нею. Є таке поняття як “зміст п’єси”. В сюжеті повинен розкриватися зміст п’єси. А якщо просто історія - це не дуже цікаво. Яка тут історія? Тут прозоро дуже. Вона розкрита, ця історія, акторами. Історія про те, як змінився цей чоловік з Єрусалиму. Його затягували в обман, а він спочатку один, а потім у нього щось зрушилося під впливом тієї гіпотетичної нареченої. Так написана, у всякому разі п’єса. Ну, це зрозуміло з тексту. Ми не зрозуміли, чому саме він змінився, що саме вразило його в поведінці тієї жінки? Що саме? Що змусило його? Оцей рух, внутрішній рух цієї людини, жениха цього, складає зміст цієї п’єси: був один, став іншим. У мене претензії до режисерського рішення. Ну не може вистава йти так рівно і так в одному ритмі, в одному темпі і так без усілякого розвитку. Я не за те, щоб це форсувати якось, не в тім річ, але є таке поняття як “сценічна подія”, що трапляється, що змінює поведінку. Потім трапляється друга подія. Ну подія - це вчинок може бути. Знов щось відбулось - тобто рух якийсь має бути через події. Всі події тільки позначені, а не прокреслені. Що таке хороша вистава? Це вистава, в якій є післясмак. Уже закінчилося, і ти якось уже ж не підеш у буфет, уже не підеш на якийсь побутовий рівень спілкування, а хочеться десь трошки подумати. Щось лишає по собі. Тут, на жаль, немає питань, про які хочеться думати, на які хочеться відповідати. Хороші актори могли б щось зробити, але, на жаль, не вдалося це.” |
 |
“Виставу цю важко назвати комедією. Викликає непорозуміння, позіхання у глядачів, скрипіння стільців, перезирання і очікування комедії… Ні режисури, ні сценографії, і гра акторів, - ніщо не претендує на комедію. Відсутні дії, просте читання ролей, не вмотивовані дії акторів, яким самим, виглядає, не цікаво грати цю виставу. Виходиш із зали розчарованою, із невиправданим очікуванням…”
|
