Постановка за твором «Лісова пісня» Коломийського академічного обласного українського драматичного театру імені І. Озаркевича — не лише історія кохання, а глибока розмова про вибір, страх і наслідки.
У виставі ролі Мавки і Лукаша виконують дві акторські пари, кожна з яких по-своєму проживає цю історію через різні інтонації, внутрішні стани й акценти.
У цій розмові ми поспілкувалися з першою парою: Катериною САГАЛЮК та В’ячеславом ГЛУШКОМ, які поділилися своїм баченням героїв і тим, чому ця історія сьогодні звучить особливо гостро.
— Лукаш є досить складним персонажем…
— Актор (Лукаш): Так, і саме в цьому його внутрішня драматургія. Для мене фінальна сцена є однією з найважчих у всій роботі. Це момент, де герой уже не може сховатися ні за обставинами, ні за впливом інших людей. Він проходить шлях від страху, розгубленості й внутрішнього спротиву до болісного усвідомлення власного вибору. Це не різкий перелом, а повільне «провалювання» всередину себе. І в цій точці Мавка з’являється як щось більше, ніж просто персонаж: вона стає дзеркалом, у якому Лукаш вперше бачить не виправдання, а правду.
— Що було найскладнішим у втіленні образу Мавки?
— Акторка (Мавка): Найскладніше відмовитися від власної імпульсивності. Я емоційна людина, а Мавка дуже тонка, світла. Тому довелося не додавати, а навпаки віднімати: шукати внутрішню тишу, спокій, прозорість. Це був процес глибокої трансформації, бо вона існує в іншій емоційній природі, більш гармонійній і чутливій. Для мене важливо було не «зіграти», а дозволити їй з’явитися. Адже щойно починаєш форсувати емоцію, Мавка зникає.
— Як ви готувалися до ролей?
— Актор (Лукаш): Я пам’ятаю «Лісову пісню» ще зі школи, але тоді це була радше поетична історія, ніж внутрішня трагедія. Перед роботою я свідомо освіжив текст, але справжня підготовка почалася вже з репетицій. Коли до нас приїхав режисер, Народний артист України Олег Мосійчук, ми почали розбирати не сюжет, а поведінку героя в кожній конкретній ситуації. Лукаш формувався через деталь: як він мовчить, як уникає погляду, як реагує на тиск. І поступово він переставав бути «образом із літератури», а ставав живою людиною, яка помиляється.
— Акторка (Мавка): Для мене підготовка була радше внутрішнім процесом. Я довіряла режисерові, уважно слухала всі зауваження і довго їх осмислювала. Це було занурення в текст, у підтексти, у власні відчуття. Мавка не створювалася зовні, а поступово народжувалася зсередини. І з часом почала жити в мені значно глибше, ніж я очікувала. Вона проходила через різні стани: ніжність, кохання, біль, втрату. Інколи проживала надзвичайно складні емоційні коливання, але водночас саме в цих моментах і народжувалася правда.
— Наскільки ваша інтерпретація відрізняється від класичного прочитання твору?
— Актор (Лукаш): Ми не намагалися сперечатися з класикою. Швидше зняти з неї умовність. Мій Лукаш не є символом чи «носієм ідей», а звичайним хлопцем, який опинився між двома світами. Один є живим, природнім, справжнім. Інший соціальний, де існують правила, страхи й очікування. Він не має внутрішнього ресурсу, щоб утримати перший світ, і не має сміливості відмовитися від другого. У цьому його простота і водночас трагедія.
— Акторка (Мавка): Я не прагнула відходити від класики, але хотіла зробити Мавку ближчою. Для мене вона жива, вразлива, яка кохає раз і назавжди. І водночас сильна у своїй щирості. Мені хотілося, щоб глядач не дивився на неї, як на щось ідеальне і недосяжне, а відчував її як людину, яка теж може втрачати, сумніватися і відчувати невимовну біль.
— Чи актуальна ця історія для сучасного глядача? Чому?
— Актор (Лукаш): Дуже актуальна, бо вона про вибір, який ми робимо щодня. Сьогодні люди часто обирають безпеку замість почуттів, стабільність замість ризику бути чесними із собою. І проблема в тому, що цей вибір не завжди усвідомлюється одразу, а через наслідки, які приходять пізніше. У цьому контексті «Лісова пісня» надзвичайно важлива: вона не про минуле, а про механізми людської поведінки, які не змінюються.
— Акторка (Мавка): Вона дуже відгукується сьогодні, бо це історія про страх бути справжніми. Про вибір між тим, що відчуваєш, і тим, «як правильно». І, мабуть, найважливіше – ця історія про сміливість. Адже без сміливості любов не витримує реальності.
— Як ви розумієте кохання між Мавкою і Лукашем: це ідеал чи трагедія?
— Актор (Лукаш): Це дві стадії одного явища. Спочатку ця любов є абсолютним ідеалом, майже первісна форма кохання, де немає розрахунку чи страху. Мавка не просто кохана, а причина існування, в якому все справжнє. Але трагедія починається тоді, коли Лукаш не витримує цієї глибини. Він повертається до звичного, зрозумілого, соціально прийнятного. І цей розрив між можливістю почуття і нездатністю його зберегти перетворює історію на трагедію.
— Акторка (Мавка): Для мене це ідеал, який не витримує зіткнення з реальністю. Але саме в цьому і є її цінність. Навіть якщо ці почуття тривають недовго, їхній відгомін залишає після себе щось дуже справжнє…
— У який момент для вас Лукаш перестає бути просто персонажем?
— Актор (Лукаш): У той момент, коли внутрішній конфлікт перестає бути зовнішнім. На сцені легко показати дію, але набагато складніше розказати паузу після неї. Саме в цій паузі Лукаш стає живим. Коли він уже все зробив, але ще не може прийняти наслідки. Це стан між «я хотів» і «я зробив». І в цьому проміжку з’являється справжня відповідальність – не як моральна категорія, а як внутрішній тиск, від якого неможливо втекти: досвід, який змінює людину.
— Мавка у виставі — це персонаж чи стан?
— Актор (Лукаш): Вона існує в обох вимірах одночасно. Як персонаж, це цілком конкретна істота зі своїм світом і законами. Але на глибинному рівні вона справді схожа на стан, якого Лукаш лише торкається, але не здатен у ньому жити. Це стан повної щирості, коли немає страху бути собою. І трагедія не в тому, що він її втрачає, а в тому, що він не вміє цей стан зберегти.
— Акторка (Мавка): Для мене вона теж існує в двох вимірах. Але, напевно, як стан навіть більше. Це стан внутрішньої свободи, відкритості, абсолютної щирості. І, можливо, кожен із нас колись його відчував, але не кожен зміг утримати.
— Як ви розумієте фінал «Лісової пісні»?
— Актор (Лукаш): Це не кара і не виправдання. Це момент, коли все зовнішнє перестає мати значення, і залишається тільки правда про власний вибір. Якщо дивитися поверхнево, можна побачити покарання. Але якщо глибше, то швидше пізнє прозріння, яке вже нічого не змінює, але нарешті називає речі своїми іменами. І в цьому є і біль, і чесність одночасно.
— Акторка (Мавка): Для мене це не стільки кінець, скільки дуже тихе продовження вже на іншому рівні. Це про прийняття і про світло, яке залишається навіть після болю. І, можливо, саме це світло і є найважливішим.
Фото Констянтин Лящ
Автор Соломія Мардарович,
керівниця літературно-драматургічної частини
