Ростислав КОЛОМІЄЦЬ, заслужений діяч мистецтв України:
Я вважаю, єдиним критерієм вистави може бути відповідь на питання: “хвилює” / “не хвилює”, а усі ці розумування з приводу рішення і це все… людям не це потрібно, а потрібні справжні живі емоції.
Для мене вистава дуже важко починалася, дуже довго. Важко було зрозуміти що то за живі люди і що то за ляльки, які грають усіх цих генералів і оточення… Важко було зрозуміти до чого усе ведеться. Але все стало ясно, коли з’явилася Жозефіна. Ми зрозуміли, що Наполеон себе захищав, як полководець, який завоював Європу, а хіба в цьому щастя? А прийшла жінка, з чисто таким практичним питанням: ти в мене чоловіка забрав — давай мені грошей і все. І почалися такі побутові стосунки, які поступово переросли у справжні почуття. І оце зародження розвитку, кульмінація цього кохання і становить сенс цієї вистави, чи не так? Про це п’єса. А що може бути в житті важливіше? І в цьому плані Наполеон є щасливою людиною — він зустрів своє кохання і тим він щасливий і виправдав своє існування в житті, а не тим, що він був полководцем. Оцим вистава і бере. І тут актори грають уже щиро, не награючи.
Лариса КАДИРОВА, народна артистка України:
Чому люди приходять до театру? Чому сьогодні повністю заповнили коломийський театр? Чому сидять дві дії з антрактом? Наче довго, а всі сидять. Що взагалі є театр?
Колись постало таке питання: відімре театр чи ні – в зв’язку з тим, що з’явилося телебачення? Це так як питання про фізиків і ліриків. Ні, це ніколи не відімре. Театр буде завжди, доки є людство. Будуть фізики і лірики, романтики і прагматики, реалісти і сюрреалісти. Бо людина дуже багата. Вона так створена, що в ній є все. І залежить від того, хто довкола неї: які батьки, яка школа, яке середовище, з якими людьми спілкується. Ця людина, як казала моя мама, або видзвонюється, або ні. Просто живе собі та й живе…
Що ж є театр? Бачу людей, які приходять щодня, заходила до зали з ними. Бачу, що розуміють, що я не звідси, бачу, як ставляться, як радіють, що хтось приїхав і буде з ними поруч дивитися виставу!
Люди йдуть до театру за обміном живої енергії. Енергії думки, емоції, енергії радості – всіх складових, з яких створена людина. Посумувати, порадіти, бути щасливим, побачити світло в тунелі… І коли світлий театр, – а таким є Полтавський театр, – приїжджає, то це відчувається особливо. Давно знаю директора Олексія Андрієнка, познайомилася з керівницею культури – це світлі люди, вони хочуть добра своїй Полтавщині, своєму театру. Це проглядається в тому, як вони серйозно підготувалися: привезли багато акторів, декорації , як обдарували Дмитра Чиборака – за те, що він дав їм можливість ще і ще раз зустрітися з коломиянами!
Тому я вкотре кажу: коли хочеться ніжності – згадуєш Коломию; коли хочеш кричати віл туги – згадуєш Коломию; коли хочеш сказати про любов – згадуєш Коломию. Бо Коломия – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.
Алла ПІДЛУЖНА, театрознавець, лауреат премії НСТД України у галузі театрознавства та театральної критики:
Театр звернувся до надзвичайно якісної п’єси. Драматургу І. Губачу прийшла чудова ідея – вигадати фантазію про людину-легенду і через постать Наполеона висвітлити тему протистояння величної людини і простої людини, правителя і народу, значення історичних подій з відстані часу. Постать Наполеона, його доля і значення важливе не тільки для французького народу, тому так хвилює ця історія, що втілюється на сценах різних театрів світу.
Режисер Б. Чернявський, через сценографічне рішення, робить «історичне коло», розпочинаючи дію з вигляду постаменту могили Наполеона. Перетворюючи його на стіл імператора у кімнаті, через подальшу розповідь про його життя на острові під час заслання – і знову – до постаті-монументу. Аби вигадана історія не сприймалася серйозно, постановник, разом з автором додають комічності сюжету, залучаючи реальних персонажів, але в такому вигляді, як логічно для цієї розповіді.
Тимофій Зінченко в ролі Наполеона вловив органічну сутність образу. Добився портретної подібності, а у психологічному плані зумів поєднати риси характеру справжнього імператора і чоловіка, який страждає від своєї поразки, самотності й підлості оточуючих. Звісно, достеменно не відомо, яким був Наполеон, але виконання Т. Зінченка переконує, що саме таким він і міг бути. Наталя Сизова у ролі Жозефіни – емоційний «мотор» вистави. Актриса задає потрібну динаміку, дуже пластична, балансує на межі психологізму й комедійності, веде вокальну лінію вистави. Акторський дует – Наполеона і Жозефіна дуже переконливий, його взаємодію можна перенести на відносини чоловіка і жінка, з простими бажаннями, справжністю й переживаннями, тому герої такі життєві і зрозумілі.
Фіналом вистави робиться припущення, що зустріч зі своєю войовничою землячкою, корсиканкою Жозефіною «примарилася» імператору. Нехай так, але якою ж правдивою виглядала ця історія…
Петро КОБЕВКО, заслужений журналіст України, головний редактор газети “Час” (м.Чернівці):
Вистава, яка тривала понад дві з половиною години, пройшла як одна мить.Я навіть не відчуввв часу. Заявлена вона була як історичний анекдот, однак тут цілий сплав жанрів - і комедія, і трагедія, й історична правда … Жозефін, як відомо, в житті Наполеона було дві, хто цікавиться біографією французького імператора, може довідатися детальніше хоча б з Гуглу. У виставі прекрасно висвітлено роль жінки у творенні великого мужа. Перша Жозефіна творила свого кумира як імператора, а друга творила його для історії, для вічності. Чудово грали як актори, так і режисер. Хоча звук зі сцени підводив, особисто мені не вдавалося почути все, про що розмовляли актори. Уявляю собі, як погано було зі сприйняттям звуку на задніх рядах.Що я зауважив. Серед персонажів вистави були люди різних національностей. Жозефіна, родом з Корсики, тобто землячка Наполеона, так мило вимовила в якомусь монолозі своє суто полтавське “тю!” - я аж усміхнувся.
