Ростислав КОЛОМІЄЦЬ, заслужений діяч мистецтв України:
Мені 79 років, і я розумію, що таке щастя. Якраз пишу про це книгу - як бути щасливим. В 79 років я працюю, живу в сім’ї, мої діти вийшли в люди, виховую онука. Тобто я розумію, що поняття старість існує не для всіх. Старий - це коли людина доживає, коли вона стає нікому не потрібна хвора і жити нема для чого. Саме про це нам дуже мудро оповідав і режисер, і актори, які прекрасно розуміють, що вони грають. Вони грають безвихідь, а разом з тим вихід вони бачать, але чи встигнуть вони це робити для того, щоб бути щасливими?
Форма виставити - комедійна, але насправді йдеться дуже і дуже серйозні речі.
Для щастя людина повинна мати хоча б три речі: перше - це розуміти своє Боже призначення на землі. Друге - це знайти свою любов. Третє - здивуватися і зрадіти красі світу. Ці люди відчули, що пройшли повз своє щастя ще в молодості, і вони не можуть звинувачувати обставини, а звинувачують самі себе. Актори дуже тонко це передають.
Це вистава надзвичайно повчальна і гуманістична, люди тут не просто прийшли в театр і побачила, як добре грають актори, але й побачили, як небезпечно зустріти старість нещасливим, нікому не потрібним і позбавленим найкращого.
Ця вистава дуже потрібна, корисна талановито поставлена і талановитий зіграна акторами.
Лариса КАДИРОВА, народна артистка України:
Без минулого немає майбутнього… Неможливо двічі вступити в ту саму воду, але можна пам’ятати і любити своїх людей, які працювали і які творили славу театру. І директор Анатолій Глива як художній керівник розуміє це, як у пісні на слова Богдана Янівського: «Не забудь, яка стрімка людської пам’яті ріка…»
Я бачила, як цю ж п’єсу грали молоді… Але йдеться про те, як ми маємо ставитися до тих, хто поруч з нами, хто йде перед нами і хто був ще і ще попереду,– лиш тоді ми будемо культурною нацією. Бо культура визначає політику, економіку – все! Це треба розуміти. Пан Глива розуміє. Тому, звичайно, мене вистава торкнула, і я вважаю, що Глива як художній керівник молодець.
На сцені три актори, за якими стоїть життєвий досвід, досвід професії, які володіють майстерністю діалогу, майстерністю людськості – і говорять з нами про це! І хай лунає «Соренто», і хай тричі говорять нам, що це італійці, однак ідеться про те, що на цій землі ми всі – родина. Земля не така велика, як нам здається. А ми її так нищимо! І я кажу не тільки про навколишню природу, я кажу про людську природу.
Маємо пам’ятати наших великих синів і доньок, особливо в роки їх ювілеїв. Їхні імена органічно вплітаються в світовий контекст. Про це треба говорити, і ми скажемо про це невдовзі на міжнародному театральному фестивалі «Марія». А свого часу говорили на Волині, яку я дуже люблю, на фестивалі Лесі Українки.
Петро КОБЕВКО, заслужений журналіст України, головний редактор газети “Час” (м.Чернівці)
Акторам Волинського театру, напевно, легше було грати, бо вони не стільки грали, скільки показували самі себе. Це вічні проблеми батьків і дітей, що в Італії, що в Україні, що в цілому світі. Коли ти стоїш уже перед останньою межею, хочеться повернутися в дитинство, туди, де все було гарно й безтурботно. Неможливо туди, звичайно, повернутися, але всі цього хочуть. Так і вистава закінчується.
Дивує мене як глядача, що діти цих старших чоловіків так байдуже поставилися до своїх батьків. Не думаю, що таке жорстоке ставлення дітей до батьків характерне для наших українських сімей. Недарма англосакси вважають, що їхній дівчині краще виходити заміж за українця, а хлопцеві - брати за дружину українку. Можемо гордитися тим, що Україна тут морально стоїть вище, ніж інші держави.
Однак розчаровує надмір русизмів у грі акторів. Волинь - це ж край Лесі Українки, там така співуча мова… Можливо, п’єсу перекладали з російської мови, тому так сталося.
А ось до гри акторів претензій у мене немає. Актори грали майже всі добре.
