Ростислав КОЛОМІЄЦЬ, заслужений діяч мистецтв України:
Сказати можна коротко і ясно: театр хоче відгукнутись на наше сьогодення, на наше аморальне сьогодення, яке захопило більшість людей. І це, мабуть, правильно.
Це сучасна вистава. Але таку п’єсу треба грати в театрі ляльок, а не в драматичному академічному тетарі, бо тут немає психології, тут діють люди-маски. Те, що в театрі ляльок було б природнім, то тут воно виглядає як перебільшення, як спрощення, схематизм такий.
Що нам доводять у цій виставі драматург і режисер?
2*2=4
3*3=9
5*5=25
А навіщо це доводити на такому рівні? Воно й так зрозуміло.
Можна сказати, що вистава вирішена в жанрі гротеск. Але за цим гротеском дуже важко вгадується реальність всього того що відбувається.
Вистава справляє таке враження, як і вистава в тетарі ляльок для школярів середніх класів.
Основне питання, яке я завжди ставлю перед собою, дивлячись виставу: хвилює чи не хвилює?
Тут я б сказав, що мене хвилює в якому аморальному суспільстві ми живемо зараз і не хвилює ця вистава.
Лариса КАДИРОВА, народна артистка України:
Я дуже вдячна театру Озаркевича, озарківчанам, Дмитрові Чибораку за те, що запросили мене до експертної ради і дали можливість знайомитися з театрами України. Мало того, що знайомитись, а усміхаючись знайомитися. Бо вже який вечір підряд ми дивимося комедію. І ми, посміхаючись, все одно маємо якісь свої враження. Як сказав автор, Володарський, про свої незмінні враження від Коломиї, від коломиян. Мої враження від Коломиї якнайщиріші і якнайглибші, від коломиян – якнайсердечніші і якнайтепліші.
Що сьогодні ми побачили в Черкасах? Я дуже люблю чорну коробку сцени. Люблю за те, що дає можливість нам асоціативно, алюзивно бачити і згадувати Малевича, згадувати космічні діри, які можуть існувати… І при тому чорний колір сцени дає можливість згадувати Брука, Гротовського, які дуже любили чорні кабінети. В просторі чорного кабінету можна яскраво прокреслити лінії – пластичну, лінію думки, лінію емоційну. Все видно, все наче подається тобі до уваги… Дуже добре, що вони в п’єсі це використали.
Мені хочеться сказати про людей, які займаються сценографією, декоруванням сцени, які надають нам простір, який може бути так, як у Данила Даниловича Лідера, ідейним моментом у п’єсі, як у Євгена Лисика, який давав космічне розуміння того, що відбувається на сцені. Можна назвати цілу школу видатних українських сценографів, які дають нам можливість не побутового зниження твору і твого ставлення до того, що відбувається на сцені, а трошки домислу, трошки асоціативності, трошки ілюзії. Я побачила це в тому, що вони своїми замальовками дуже легко огорталися. Намальовані банки з огірками, шафи, дивани, контрабас… І це добре, бо якби вивезли на сцену правдиві меблі, усе би просіло і пропало.
Головне, над чим, на мою думку, авторам треба подумати. На сцені весь час висить бемоль. Це знак пониження звуку, пониження тону. Викладаючи культуру мови, я теж кажу про це. Треба зберігати чистоту тону. Не понижувати і не підвищувати, а зберігати чистоту. Я за збереження цієї чистоти. Черкащина – це батьківщина такого культурного вибуху! Тож бажаю їм зберігати чистоту тону.
Алла ПІДЛУЖНА, театрознавець, лауреат премії НСТД України у галузі театрознавства та театральної критики:
У виставі «Контрабас розбушувався» зроблена спроба втілити на сцені комедію в жанрі сучасного абсурду. Автор п’єси показав життя через криве дзеркало дійсності, вигадав абсурдну ситуацію, створив карикатурних персонажів, і запропонував глядачам розгадувати кросворди ходульних істин. Театр вкотре звертається до розважального жанру, вважаючи, що саме так скоріше можна «достукатися» до глядача, до його почуттів та розуму. Втім, велика проблема - зробити це з необхідним смаком, органікою, правдою існування. Мені видалось, що режисер запропонував акторам скоріше стиль антрепризної вистави, ніж репертуарного спектаклю. Тому розважальна легкість, комедійна пластика й гіпертрофованість рис характерів усіх персонажів превалює над глибиною думки. У виставі звучить фраза: «Мистецтво – то умовність». Якщо глядачі не будуть особливо замислюватись над побаченим, то можна себе заспокоїти: «Вистава – то умовність»…
Валерій НЕВЄДРОВ, народний артист України,театральний режисер (м.Київ):
Я буду лаконічним: я добре знаю автора цієї вистави, він гуморист і все що відбувалося сьогодні на сцені — це під цим знаком гумору: є глибока правда, є гумор і є та правда, яка звучить у фіналі. Це більш філософський варіант, мені здається, якщо цей фінал додати до початку, щоб воно було зрозуміло, цей натиск правди оцієї. Загалом вистава гарна, мені сподобалася, глядач сприймав, ви чули, нормально. Спасибі акторам, режисеру, драматургу.
