Афіша

П'ятниця, 07.05.21


12:00 - м.Коломия театр. Я.Мер "Світлофор Моргайко" Казка

14:00 - м.Коломия театр. Іван Карпенко-Карий "Мартин Боруля" комедія

Неділя, 09.05.21


13:00 - м.Коломия театр. Дюла Урбан (вірші Оксани Сенатович) "Всі миші люблять сир" Музична казка

18:00 - м.Коломия театр. Тарас Шевченко "Мати-наймичка" народна драма


Вакансії у театрі:

- начальник радіо-електро цеху;

- звукооператор;

- машиніст сцени;

- художник з освітлення;

 

 

 

Адреса театру: 78200, Івано-Франківська область, місто Коломия, вулиця Вічевий Майдан, б.7

Телефони для довідок: (03433) 47844; 50441

e-mail: kolteatr@gmail.com

Усі новини

Коломийські театрали повертаються до репетицій - готують нові вистави (відео)

15 квітня 2021 р.

Дмитро Чиборак: “Коломийський театр відкриє завісу нових прем`єр. Ми вже жадаємо зустрічі”. (Відео)

28 березня 2021 р.

Коломийський театр показав глядачам прем'єру комедії «Сто тисяч» (відео)

03 лютого 2021 р.

Озарківчани готують нову прем'єру (відео)

29 січня 2021 р.

Артистка театру Катерина Новицька стала стипендіаткою Президента України

21 січня 2021 р.

У Коломийському театрі прем'єра для дітей - «Чудо святого Миколая»

25 грудня 2020 р.

До 180-річчя з дня народження Марка Кропивницького. Рідкісна світлина батька українського театру

10 грудня 2020 р.

«Коломийські представлення-2017″. Голоси фестивалю

04 червня 2018 р.

Одним з гостей дев’ятих «Коломийських представлень» був Олег СЕНІВ, співголова товариства «Україна», яке займається поширенням української культури на теренах Німеччини, з осідком у Мюнхені.

Олег СЕНІВ:

— Цього року я приїхав на фестиваль вдруге. На жаль, того року мені вдалося побувати на фестивалі тільки два дні. Спектаклі, що я побачив, фестивальна атмосфера справили дуже приємне враження, і я радий, що цьогоріч вдалося знову завітати до Коломиї, і тепер я вже дивлюсь програму фестивалю повністю. Дуже добре, що люди мають можливість приїхати, показати свої вистави, побачити спектаклі інших театрів, поспілкуватись з професійних питань і просто по-людськи.

01-IMG_2713-нежин-безодня

Сцена з вистави «Безодня» О.Огородника
Ніжинський драматичний театр ім. М.Коцюбинського

? — Ваші найбільш яскраві враження від фестивальної програми?

— Я був надзвичайно вражений виставою «Безодня» Ніжинського театру. Це сучасна драматургія, дуже болючий матеріал, його важко сприйимати. Я думав навіть, що не вистачить душевних сил дивитись другу дію, настільки це «валідольна» вистава. Ми ж живемо цією війною. Хоча не з усім у виставі погоджуюсь. Як на мене, тему доречно було би втілювати, застосовуючи більше художніх засобів, не прямої, а метафоричної мови: мови образів, символів. Це, з одного боку, додало би глибини і об’єму розробці теми, а з іншого полегшало би сприйняття вистави глядачем. Я не впевнений, що такий сильній глядацький шок – найєфективніший шлях впливу на публіку.

02-IMG_3274-собаки

03-IMG_3288-собаки

Сцени з вистави «Собаки» К.Сергієнка
Мукачівський драматичний театр

Зацікавила вистава Мукачівського театру «Собаки». Пластична, співуча трупа, гарна сценографія. Наскільки я зрозумів, у глядацькій залі були шкоярі третього-четвертого класу. Може, притчева природа сценічного дійства була і важкувата для дітей такого віку, хоча вони сприймати активно. Та мені здається, що ця вистава зацікавить і старшокласників, і молодь, і дорослого глядача. Це катарсисна вистава.

Надзвичайно щиро зроблена і зіграна вистава студентів Херсонського училища культури – драма-феєрія «Ніч на полонині» за Олександром Олесем. Ці молоді люди мають гарну перспективу працювати в театрах чи самі створять новий колектив. Під час фестивалю у театрі виставлена Скринька побажань. І, можливо, я там свою записочку залишу з пропозицією, щоби для участі у фестивалі завжди залучали студентські роботи, і взагалі – щоб у фестивальній програмі було більше молодіжних колективів, бо це прекрасний стимул. Тим більше, що Коломийский фестиваль – фестиваль першопрочитань. А першопрочитання – це і відкриття нових імен, молодих талантів.

04-IMG_1926-кадырова-позити

Лариса Кадирова у виставі «Не плачте за мною ніколи» за твором М.Матіос
Кийвський драматичний театр ім. І.Франка

А найбільше с подобалась на цьогорічному фестивалі надзвичайно професійна робота Лариси Кадирової за твором Марії Матіос. Я почав перелік того, що вразило, не з цієї вистави, бо не можна порівняти училище культури і великого майстра сцени. Як завжди, я був вражений грою пані Лариси.

? — Саме через чудову гру Лариси Кадирової у виставі стають дуже помітними деякі неприємні речі. Перш за все – отой центральний хрест. Зрозуміло, що хотів сказати режисер, і таке вирішення начебто логічне, але. Якщо десятки разів за виставу хрест просто-напросто закриває від мене обличчя актриси – і якої актриси! – якщо він просто перерізає сценічний простір, заважаючи мені скласти цілісну картинку, то нащо той хрест?

05-IMG_1919

 

— Це вже до режисури. Але Ви праві. Ми чомусь все показуємо. А такі речі, як цей хрест, вони повинен бути в душі. Чи не забагато ми ті хрести тичемо? Бо ця людина прожила своє життя по-божому, і актриса це чудово показує, все, що треба, відіграє, за неї нема потреби досказувати, вона не потребує допомоги зовнішніми засобами типу цього хреста.

? — Таке вирішення вистави – коли актор здатний передати потрібні смисли, емоції засобами акторської гри, а режисер замість того вирішує виставу переважно зовнішніми засобами, – могло бути пов’язане з відсутністю у режисера досвіду роботи з акторами екстра-класу, звичкою прикривати актора. Коли режисер має справу з видатним майстром та ще й яскравою людською особистістю, він мусить це враховувати в першу чергу. На моє глядацьке відчуття, режисер вистави Сергій Павлюк завалив актрису реквізитом, там ніде повернутись. І я, як глядач, відчуваю це зайвим, бо актриса все може відіграти сама. Лариса може просто вийти – без гриму, без костюму, без реквізиту, сісти на стілець і, навіть не рухаючись, все зіграти. Вона – може.

— Так! Бо вона у цей час буде думати, відчувати і передавати все внутрішньо в глядацьку залу. Так, у цій виставі забагато зовнішньої, фізичної дії. Можна було б прибрати побутовізм, що відволікає, оцю гру з предметом. У Лариси Кадирової велика палітра засобів, вона все відіграє без допомоги.

Є питання по режисурі і до інших фестивальних вистав. Наприклад, «Продавець дощу» Черкаського театру. Ми хочемо бачити очі актора, дзеркало його душі, а режисер саджає його у крісло, закриває його. І дуже багато таких мізансценічних рішень, коли ми актора просто не бачимо! А деколи і не чуємо. Я на цьому фестивалі зробив висновок, що акторам треба багато працювати над сценічною мовою. Те, що звучить зі сцени, не повинно звучати як завчений текст, слово має бути народжене на сцені. У тому ж «Продавці дощу» виходить головний герой, він гарно вдягнений, прекрасно виглядає, зал аплодує, а далі ми всі в напрузі – а про що ж він говорить? У нього погана дикція. Але ж цей виконавець не є молодий актор, він же досвідчена людина… Один персонаж посадив усю виставу, загубився ансамбль. Актор актором, та, може, режисер нечітко йому задачу поставив. І це стосується багатьох вистав, коли ми хочемо почути, що відбувається, що актор говорить актор, а мізансценічний малюнок такий, що нам дводиться прислухатись, і не завжди успішно… Це не ті глядацькі зусилля, які мають бути метою постановників…

? — Щодо акторської та режисерської складової театральної вистави взагалі. Останнім часом все частіше від людей театру чую про те, що сучасний театр рухається в напрямку театру актора. Тобто роль режисера буде слабшати, а роль актора – зростати. Ви згодні з цією думкою?

— Звісно, театр – мистецтво синтетичне. А щодо акцентів… Я бачу в Німеччині багато постановок з різних країн, базуючись на цих враженнях, все-таки мені здається, що у сучасній театральніх виставі на першому місці режисер. Хоча очевидно, що роль актора у виставі значно більша, ніж, скажімо, років двадцять-тридцять тому. І це закономірно. Бо у сучасному житті значно поменшало прямого, живого спілкування людей. А попри усі зміні, що відбуваються в театрі під впливом змін у житті, природа театру лишається незмінною: живе, безпосереднє спілкусання сцени і залу, актора і публіки.

Дуже добре, що в Україні ставиться багато спектаклів для дітей, що на театральних фестивалях окрім програми для дорослих є зазвичай вистави і для дітей, як це традиційно роблять на «Коломийських представленнях». Відвідини театру формують у дитини відчуття спілкування. Це ж хвороба в кожній хаті: ми відбираємо мобільні телефони у малих дітей. У мене онука в Мюнхені, їй ще три роки нема, а там йде така боротьба, що Вам і не снилось! Вона вимагає ту мобілку – дивитись мультики! Ти їдеш в трамваї, в метро в тому ж Мюнхені, – та ніхто нікого не бачить: усі дивляться в свої мобілки, планшети… Тому водити дітей в театр необхідно. Це виховує не тільки майбутнього гарного глядача для дорослого театру, у театрі дитина поширює досвід живого спілкування, якого стає все менше і менше. Працювати з душею дитини має в тому числі і театр, і, може, найперше – театр, бо це синтетичне мистецтво.

* * *

? — Пане Олеже, Ви давно виїхали і живете в Німеччині? Чи живете на дві країни?

— Мене часть питають по це. Я їхав не заробляти, матеріальні моменти для мене ніколи не були головними. Я безмежно люблю Україну, але та система, що залишилась, коли один перед одним мусить гнутись… У дев’яності роки в мене були два малі сини, коли я поїхав у 1992 році, якщо чесно, я це більше зробив для дітей, як для себе. А Мюнхен вибрав тому, що колись потрапив у у це місто, воно мене заворожило, і я залишився там жити. Це не означає, що я буду жити в Мюнхені і далі. Може, мені закортить пожити десь в Італії, скажімо. Але я завжди повертаюсь до своєї Батьківщини – до Україні, до тих місць, де народився. Це Івано-Франківщина, Рогатинський район, є таке село Букачівці, і присілок Слобода, маленький такий. Оце і є те місце, куди я завжди прагну приїхати. Мене туди тягне постійно.

? — От Ви порівняли свій переїзд до Мюнхену з переїздом з Франківська до Одеси, Ви хочете сказати, що між життям в Україні і Німеччині різниці не більше, ніж між життям у Франківську і Одесі? Я маю на увазі не політичні чи економіні аспекти, а людські виміри, пласт психологічний. Відносини між людьми, їхні традиції, звички…

— Розумієте, я в Мюнхені збудував собі Україну. Я займаюсь культурними зв’язками України з Німеччиною. Діти мої – українці, що живуть у Мюнхені, їхні жінки – теж українки, одна з Надвірної, друга – зі Львова, сини оженились на тутешніх. Думаю, і онуки теж будуть українцями. В хаті звучить виключно українська мова, в садочку у онуків – німецька мова. Матвієві п’ять років, він ще й англійську вчить. Мови треба знати, але своє теж знайте. Мене дивує, коли вже в незалежній Україні ти йдеш містом і – російська, російська, російська мова… Трошки дискомфорт. В Німеччині люди, які там народились, які не були в Україні територіально, а тільки їхні батьки, – вони читають книжки українською, слідкують за подіями в Україні, вони знають українську мову. Їх дуже дратує, коли приїжджає хтось з України і, взнавши, що людина народилась, скажімо, у Польщі,  переходить в спілкуванні з нею на польську мову. І часто-густо може почути: «Я не полька, я українка, у мене батьки українці, я польську знаю, але я українка, чому ви до мене звертаєтесь польською?»

? — Ви чверть століття живете в Німеччині. Якого життєвого досвіду це Вам додало?

— Я жив не тільки в Німеччині. За ці чверть століття пожив кілька років у Греції, чотири місяці в Латинськії Америці. Я взагалі люблю вивчати, як живуть інші народи, і щось брати для себе хорошого.  Німеччина мене не змінила. Єдине, чого вона навчила мене в житті, – пунктуальності. У німця все розписане не  те що на поточний рік, а й на наступний: де він має бути, що і коли робити. Це в хорошому смислі передбачуване життя. Я цього навчився. Бо тут ми звикли жити спонтанно. А людина має трішки планувати своє життя, формувати його. От і цей візит до фестивальної Коломия я планував заздалегідь, і дуже радий, що відвідав його. Я багато чого тут цікавого побачив, навчився, познайомився з цікавими людьми, яких я знав тільки з телеекрату, таких, як Іван Гаврилюк. То ж зірки, вони такі далекі… А тут ти дивишся – ця людина така відкрита, спокійна, мудра… Я багато чого тут навчився, я приїхав вчитись. Це треба робити все життя.

? — Ви здійснюєте театральні проекти в Німеччині і в Україні?

— Поєдную. Останній проект був з Юрієм Розстальним, він поставив камерний спектакль «На полі крові» Лесі Українки. Ми показували його в Німеччині, в україномовному середовиці. Мали запрошення на фестиваль, який проводить Олексій Кужельний в Києві, мали гарну пресу, потім у Львові, в театрі «Воскресіння», в Івано-Франківському драмтеатрі її показували.

В українському культурному товаристві в Мюнхені я займаюсь організацією концертів, привожу колективи з України. А зараз ще працюю над однією інсценізацією – не хочу поки що називати, хочу зробити проект з кращими акторами, яких я знаю і які мене знають. Дмитро Чиборак має очолювати цей проект як режисер. Буде задіяний як актор Олег Мосійчук, головний режисер Тернопільського драмтеатру. Я бачив його як актора лише в кіно, але не маю сумніву, що він прекрасно впорається з роллю в моєму проекті, бо ці його очі, фактура, пластичність… Будуть актори-заньківчани, актори з київського театру Франка. І з композитором домовився, це буде Мирослав Скорик. Я завжди хочу, щоб люди об’єднувались…

? — Ви привозите колективи з України до Німеччини. На якого глядача розраховуєте, що німецькій публіці більше подобається?

— В Німеччині, в Мюнхені, де дуже велика конкуренція, куди цілий світ їде, чимось здивувати дуже важко. Наші театри не дуже це розуміють, їм здається, що поїхали – і вже справу зроблено. Якщо я везу український театр, то більше реклами йде на українського глядача. Але ми робимо синхронні переклади німецькою мовою, щоб і німці прийшли. І вони приходять. Декому подобається, декому ні. Дуже важко передбачити. Але мені здається, що краще сприймаються музичні вистави, де менше тексту, а більше йде через спів, пластику. Там, де акцентований зоровий ряд. Ми, товариство «Україна», намагаємося долучити німців до нашої культури. Наприклад, традиційно робимо концерт перед Різдвом, наймаємо гарний зал: Мюнхенську філармонію чи консерваторію, – запрошуємо німців. Привозимо гарних співаків з Україні. В Мюнхені народився цікавий камерний оркестр з молоді, українцев, які навчаються в Німеччині. Вони приїжджають з різних міст Німеччини на репетції. Цей колетив заснувала відомий диригент Оксана Линів. Вона свого часу працювала диригентом Мюнхенської опери, зараз в Австрії, запрошена головним диригентом в Грац. І вона віддала колектив, який створила, молодому, 21-річному хлопцеві з Дніпра, Артему Логвінову. Він вчиться в Мюнхені на диригентському факультеті і по класу скрипки. Він нещодавно диригував у нас концерт до днів Києва в Мюнхені. Прекрасно. У нас прекрасні стосунки. Чудово талантовита дитина і людина хороша. І пані Оксана, вона сама така молода, а вона в ще молодші руки передала свій колектив. І це добре, молодь потрібно піднімати.

? — Коли Ви працюєте з німецькими партнерами і з україськими, в чому різниця?

— В Німеччині все меркантильно, все сплановано, розмірено. Там більше холоду, тепла не вистачає. Але з другого боку, більше повага до особистості. У нас можут тнахамити актору, там – ні. У нас – більше на ентузіазмі, людина може і за ідею працювати, він не буде чекати, що за це отримає, він хоче себе ствердити. І наши люди більш талантовиті. У нас ви побачите більше обдарованих дітей в школах. Ці діти більш живі.

? — А ще Ви любите куховарити…

— Кухня – це теж творчість. Люблю грецьку кухню, звичайно ж – українську. Тільки голубці не вмію готувати. У мене є – він зараз на ремонті – товариський клуб, ресторан, де я є шеф-повар. Звісно, кухня українська: капустняки, борщі, вареники…  Мене це не обтяжує, я це люблю. Коли жив у Греції, став шеф-поваром грецького ресторану. Я ніде не вчився на кухара, просто люблю готувати, і, кажуть, непогано виходить. Так що приїжджайте в гості…

Джерело: http://www.art-oko.com
Автор: Людмила ТОМЕНЧУК
Tweet