Організатори цьогорічного Всеукраїнського театрального форуму (автор ідеї та директор - Дмитро Чиборак), що відбувся на сцені Коломийського драмтеатру ім. І.Озаркевича всьоме, цьогоріч присвятили сторіччю свого видатного земляка, відомого артиста театру і кіно, - Василя Симчича. Творчість цього митця, що була пов’язана з Коломийським театром, стала мірилом справжності й правдивості для всіх подальших акторських поколінь.
Дух В. Симчича немов був присутній у залі. Щовечора в черговій виставі передувала сторінка його життя та творчості. Висловлювання Василя Ілліча про театр, кіно, своїх героїв, звучали з екрана, а найемоційнішим моментом ставали фрагменти фільмів-легенд - “Камінний хрест”, “Захар Беркут”, “Білий птах з чорною відзнакою” і “Пропала грамота”.
Розпочався форум оперою “Наталка Полтавка” Котляревського - Лисенка у виконанні акторів Полтавського муздрамтеатру ім. Гоголя. А завершився фест прем’єрою Коломийського театру - комедійною оперою “Анничка” за мотивами п’єси “Дівка на виданню, або На милування нема силування” священика, отця Івана Озаркевича. Нагадаємо, цим твором засновник першого українського театру на Галичині 1848 р. адаптував сюжет І.Котляревського до життя покутських українців. Коли І. Франко подивився постановку, то прокоментував цю інтерпретацію: “Озаркевичеві хотілося подати Котляревського галичанам не в оригіналі, а в підгірським кептарі. Він підганяє мову оригіналу до покутського діалекту, дещо скорочує, оминаючи локальні деталі… Загалом о. Озаркевич надав п’єсі коломийський колорит і для цього декуди замість українських пісень поставив галицькі”…
Здійснити постановку п’єси патрона театру озарківчани планували декілька років, і от нарешті творчі обставини дозволили здійснити давню мрію. Коломийські глядачі мали змогу побачити оригінальну “Наталку Полтавку” та гуцульську “Анничку”, фест з’єднав обидва твори в єдиному мистецькому колі.
“Наталка Полтавка” в режисурі Ірини Нестеренко представлена в традиційному вигляді. Вражала етнографічна точність костюмів, хоча вони дещо вступали в протиріччя із соціальним статусом головних героїв, а мальовані декорації нагадували театр минулих століть. Актори демонстрували вокал високого рівня.
“Анничка” (режисер - Вадим Сікорський) набула свіжого, яскравого, колориту Карпатського краю. В оформленні сцени використано червоні полотнища різних геометричних конструкцій, на них ніби з атомів крові складаються обриси українських орнаментів. Думається, художник Наталя Тарасенко мала на увазі зародження національного, що, як мовиться, “в крові” людини. Треба зазначити й високу культуру костюмів, у строях яких витримано правдиві національні етнографічні мотиви одягу Карпатського краю. Виставу вирішено в дусі театральної культури часів отця Івана Озаркевича. Перекинувши духовний місток із минулого до сьогодення, режисер зробив вишукану стилізацію, де органічно й переконливо зазвучав старовинний діалект. Актори працюють за принципом відкритого лицедійства, з виразними a-part у глядачевий зал, із кумедними коментарями того, що відбувається. Живий оркестр - звукотвори, на кшталт “грецького хору”, що коментує події, складається з дійових осіб. Кожен, виконавши свою сцену, повертається в хор і грає на якомусь інструменті. До речі, актори для цієї вистави спеціально вивчилися грі на музичних інструментах! Відомі мелодії Миколи Лисенка, талановито інтерпретовані Михайлом Тимофіївим (оркестрова версія), зазвучали по-іншому, з мелодикою карпатського колориту. Цьому сприяла присутність характерних для цих місць інструментів - дримби, сопілки, трембіти, бандури, ударних…
Анничка (Мар’яна Кодіна) - центральна постать оповіді. З чудовим голосом, вишуканою манерою виконання, вона постає гордою й непокірною. Не дивно, що в таку красуню, хоч і бідну, закохується Возний (Олег Кравчук). Він зовсім не схожий на солідного представника місцевої влади, скоріше - на метушливого Голохвастого. Тому й весело кепкує над його зазіханнями Анничка. Актриса демонструє цілу палітру - співає веселої й сумної, акомпануючи собі на бандурі, вона переконлива в промовляннях про любов та вірність, органічна в розмові з матір’ю (Любов Моцок), іронічна з Возним і Виборним.
Завдяки музиці дія розгортається в запальному ритмі. Комедійну лінію веде Виборний (Василь Швець). Він завзято диригує акторським оркестром й активно крутить інтригу. Актор працює в цікавій пластичній манері (балетмейстер - Мирослава Воротняк), він рухливий і непосидючий, від його комічних кульбітів зал вибухає оплесками. Він наче демонструє ту комедію з розповіді Петра (Андрій Гнатюк), який бачив «у городі» театр, і про цю дивину переповідає.
Котляревський у “Наталці Полтавці” запропонував ідеальну модель відносин влади й народу. Возний, хоч як не любив Наталку, все ж зглянувся на щирість її почуттів до Петра й відступився. Влада дається для того, щоб творити для людей добро. Думка вельми наївна, та все ж…
Треба зазначити, що фестивальна афіша запропонувала камерну виставу “Спокуса” Ян Новара (польський Театр ім. Ванди Семашкової) з чудовим вокальним дуетом двох актрис у жанрі “театру-кабаре”. У вирішенні вистави “Про що плачуть верби” за І.Карпенком-Карим Закарпатського театру ім. братів Ю.-А. та Є.Шерегіїв режисер Василь Шершун вельми творчо підійшов до інтерпретації відомого сюжету “Безталанної”. Національний грунт, пластичне втілення, музичне тло з композицій гуртів “ДахаБраха” та “Перкалаба” поєднало класичний сюжет із відчуттям сучасності. Головною стала думка, що людське слово здатне вплинути й зруйнувати життя, наскільки людина не захищена від впливу інших.
Вистава “Енні”, інсценізація та постановка Людмили Скрипки Чернівецького театру ім. О.Кобилянської, вийшла справжньою казкою. Голлівудською! Поєднання гри професійних акторів і вихованців Дитячої студії дало плідні результати. Драматична історія дівчинки-сироти Енні, викладена мовою мюзиклу, за усіма законами жанру, мала щасливий кінець, а глядачі мали веселе дійство з несподіваними поворотами сюжету.
Тріумфально пройшла вистава “Не плачте за мною ніколи” М.Матіос у виконанні Лариси Кадирової (спільний проект Національного театру ім. І.Франка та Херсонського театру ім. М.Куліша). Глядачі побачили високу акторську майстерність, оцінили можливості перевтілення, мистецького таланту. Героїня Кадирової - проста сільська баба Юстина, промовляла до людей щирим серцем й вчила найвищої мудрості життя.
“Коломийські представлення” завершились ювілейним вечором пам’яті Василя Симчича. “Я приходитиму, коли мене уже не буде…” І він прийшов у рідну Коломию, у свій театр проникливим спогадом друзів, колег, учнів, рідних. Про його мистецький дух, майстерність актора й унікальність людини розповідали митці: Віктор Маляревич, Дмитро Наливайченко, Іван Гаврилюк, Ада Роговцева, син - актор Коломийського театру Зіновій Симчич. Звучав у запису і голос Василя Ілліча, його обличчя виникало на екрані в легендарних українських фільмах… Головною в усіх промовах і спогадах стала думка, що Василь Симчич - з когорти тих митців, про яких кажуть - гордість національної культури, а його творчість стала еталоном служіння мистецтву.
