Шановні пані та панове!

Вітаємо на офіційній веб-сторінці першого українського театру на західноукраїнських землях, одного із найстаріших театрів України - Коломийського академічного обласного українського драматичного театру імені Івана Озаркевича.

---

ВАЖЛИВА ІНФОРМАЦІЯ!

У приміщенні Коломийського театру за адресою: пл.Вічевий майдан, 7,

знаходиться УКРИТТЯ.

 

---

❄️ Час добрих різдвяних вистав❄️

❄️ Нам всім так хочеться дива… З початком зими приходить час добрих різдвяних вистав❄️

Театр приймає замовлення!☃️Інформація і колективне бронювання за телефонами: 096 651 03 82, 099 198 57 70

---

 

 

 

 Дорогі глядачі, у зв’язку з трауром, захід перенесено на 02.04!

Придбані квитки автоматично дійсні на нову дату.

---

---

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

---

 

---

 

 

 

 

 

 

---

 

 

---

 

 

 

 

 

 

 

---

 

 

 

---

 

 

---

 

 

---

 

 

---

 

---

 

 

---

 

 

 

 

 

---

 

 

 

 

 

 

 

 

---

  

 

 

 

 

---

 

 

26 лютого о 17:00 Коломийський драмтеатр запрошує на виставу“Земля”

У родині Федорчуків страшне горе: брат убиває брата…

Земля, яка була предметом гордощів ґазди Івоніки, здобувалася його кров’ю й потом,

важкою і виснажливою працею, вважалася даром небес - стала небесною карою…За що?.. Чому?!.

 

 

---

 

 

Коломийський драматичний театр запрошує найдорожчих малят із батьками на виставу

“Пастка для орла”, що відбудеться 26 лютого о 12:00.

---

 

ЗАПРОШУЄМО КОЛОМИЯН та ГОСТЕЙ МІСТА

на вистави 

ЧЕРНІВЕЦЬКОГО МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНОГО ТЕАТРУ

ім. О.КОБИЛЯНСЬКОЇ

 

9 березня 2022

11.00 та 13.00 - “КІШЧИН ДІМ” музична казка для дітей

                                                                                          С. МАРШАК

У будинку заможної й гордовитої Кицьки прийом поважних гостей: Півня з Куркою, Цапа з Козою та веселої Свині. Лише бідолашним голодним небожам – кошенятам відмовлено у гостинності. Та коли трапляється пожежа, і чудовий будинок перетворюється на попіл, стає зрозуміло, хто справжній друг і помічник у біді.

Тривалість – 1 год. 10 хв.

 

 

 

9 березня 2022

18.30 - “ВІКЕНД НА ТРЬОХ” комедія на 2 дії

 ЖАН ПУАРЕ

За жанром «Вікенд на трьох» — класична і невигадлива комедія положень. За сюжетом успішний бізнесмен Стефан, який зобов’язаний своїм благополуччям вдалому одруженню, зустрічає в ресторані юну Жюлі. Краса та молодість дівчини справляють на Стефана таке враження, що він зважується на першу за п’ятнадцять років подружнього життя зраду.

Провівши свою дружину Софі в аеропорт і переконавшись, що вона вже піднялася трапом літака, Стефан запрошує до себе додому Жюлі, яка зовсім не проти влаштує собі маленьку любовну пригоду з багатеньким бізнесменом. А ось сам Стефан ніяк не наважується на останній крок.

Втім, його нерішучість зрештою виявляється на руку невдасі ловеласу, коли вночі несподівано повертається додому його дружина. Тепер Стефан має шанс хоч якось виправдати присутність у себе вдома юної особи жіночої статі…

Режисер-постановник – Дмитро Мельничук

Художник-постановник – заслужений працівник культури України, Петро Магратій

 

За додатковою інформацією телефонуйте:

 096 651 03 82, 099 198 57 70 

---

Вагаєтесь, на що витратити тисячу гривень за вакцинацію?

Не роздумуйте довго!

Коломийський драматичний театр дає можливість за ці кошти придбати абонемент або ж розраховуватися на касі за квитки. 

 

---

ДОРОГІ ГЛЯДАЧІ!

 У репертуарі Коломийського театру є неймовірно добра і цікава зимова казка

“ЧУДО СВЯТОГО МИКОЛАЯ”.

Пропонуємо виставу для колективного перегляду у театрі або на виїзді.

Гарантуємо новорічний настрій та приємні емоції від перегляду!!

 

 

Колектив театру забезпечує дотримання усіх карантинних вимог.

За додатковою інформацією телефонуйте:

096 651 03 82, 099 198 57 70

 

---

 

 

ФЕСТИВАЛЬНІ ХРОНІКИ

ДЕНЬ ВОСЬМИЙ

 

Львівський національний академічний український

 драматичний театр ім. Марії Заньковецької 

 

Славомир Мрожек

 “ЕМІГРАНТИ” 

   

   

   

---

 Ростислав КОЛОМІЄЦЬ, заслужений діяч мистецтв України: 

Дуже мудро вчинив директор театру, що закінчує фестиваль виставою Львівського національного  академічного театру виставою «Емігранти».

Я б цю виставу грав на тлі чорного квадрату Малевича. На жодне питання наші герої не дали відповіді  і не могли дати, бо вони вже емігранти. Але вони викликали у людей оті запитання.

Як жити? Як бути щасливими? Що треба? Що ми не так робили?

І ці питання, я думаю, задали собі люди, коли виходили із залу.

Як не повторити долю тих нещасних людей?

Це і мудрий розрахунок директора фестивалю Дмитра Чиборака і мудра вистава. Воне не ідеалізує дійсність, а дає важливе питання: як бути щасливими?

ПРО ФЕСТИВАЛЬ:

Фестиваль цінний і корисний тим, що він показав всю різноманітність, в якій перебуває український театр: і захоплення розважальною драматургією (кажу це без лапок) в наш час потрібна така драматургія. Був і експерементальний пошук і разом із тим досить високий рівень акторської мастерності, якиц підвищується. Нового рівня режисерської майстерності я не побачив.

Фестиваль дав можливість побачити при якій температурі творчих шукань перебуває український театр. І ми це отримали.

---

 Лариса КАДИРОВА, народна артистка України:

Це заньківчани, це школа заньківчанська. Школа, яка плете психологічну в’язь, яка змінює ритм. Коли треба – аритмія, коли треба – емоційний посил, згасання, контрапункти… Це все достойно, гідно зроблено на сцені – і режисером Вадимом Сікорським, і двома молодими акторами.

Я бажаю тільки добра своєму Альма-матер, своєму театру; бажаю слави, гідності і розуміння театру Коломийському. Тому що дуже важливо робити таку справу, об’єднувати – як учора, коли режисерів Полтавського і Коломийського театрів об’єднали на сцені вишиванки білим по білому і коровай, і Гоголь… Хочеться, щоб і надалі відбувалося таке об’єднання – на грунті творчості, на грунті театру, на грунті любові до землі, по якій ходимо, на грунті морального закону, який є в нас, на грунті зоряного неба, яке над нами…

Петро КОБЕВКО, заслужений журналіст України, головний редактор газети “Час” (м.Чернівці): 

Отже, фестиваль закінчився. Розпочинався він психологічною драмою і закінчився психологічною драмою, а між тим було багато комедії. Пора нам повертатися в той світ, який є, і цей світ показали артисти зі Львова у виставі “Емігранти”. Ця п’єса написана польським драматургом у минулому столітті, та вона актуальна й сьогодні, й не тільки для Польщі. Шкода, але цей жорстокий світ кидає людей по всіх усюдах. Одних через те, що вони шукають свободи, другі їдуть за великими грошима…

Нам, українцям, як нікому, варто дивитися тепер цю виставу. Можемо тільки подякувати акторам за подані нам серйозні життєві уроки.

---

ДЕНЬ СЬОМИЙ

  Полтавський академічний обласний український

 музично-драматичний театр ім. Миколи Гоголя

 Іржі Губач

 “НАПОЛЕОН І ЖОЗЕФІНА” 

            

---

 Ростислав КОЛОМІЄЦЬ, заслужений діяч мистецтв України: 

Я вважаю, єдиним критерієм вистави може бути відповідь на питання: “хвилює” / “не хвилює”, а усі ці розумування з приводу рішення і це все… людям не це потрібно, а потрібні справжні живі емоції.
Для мене вистава дуже важко починалася, дуже довго. Важко було зрозуміти що то за живі люди і що то за ляльки, які грають усіх цих генералів і оточення… Важко було зрозуміти до чого усе ведеться. Але все стало ясно, коли з’явилася Жозефіна. Ми зрозуміли, що Наполеон себе захищав, як полководець, який завоював Європу, а хіба в цьому щастя? А прийшла жінка, з чисто таким практичним питанням: ти в мене чоловіка забрав — давай мені грошей і все. І почалися такі побутові стосунки, які поступово переросли у справжні почуття. І оце зародження розвитку, кульмінація цього кохання і становить сенс цієї вистави, чи не так? Про це п’єса. А що може бути в житті важливіше? І в цьому плані Наполеон є щасливою людиною — він зустрів своє кохання і тим він щасливий і виправдав своє існування в житті, а не тим, що він був полководцем. Оцим вистава і бере. І тут актори грають уже щиро, не награючи.

---

 Лариса КАДИРОВА, народна артистка України:

Чому люди приходять до театру? Чому сьогодні повністю заповнили коломийський театр? Чому сидять дві дії з антрактом? Наче довго, а всі сидять. Що взагалі є театр?

Колись постало таке питання: відімре театр чи ні – в зв’язку з тим, що з’явилося телебачення?  Це так як питання про фізиків і ліриків. Ні, це ніколи не відімре. Театр буде завжди, доки є людство. Будуть фізики і лірики, романтики і прагматики, реалісти і сюрреалісти. Бо людина дуже багата. Вона так створена, що в ній є все. І залежить від того, хто довкола неї: які батьки, яка школа, яке середовище, з  якими людьми спілкується. Ця людина, як казала моя мама, або видзвонюється, або ні. Просто живе собі та й живе…

Що ж є театр? Бачу людей, які приходять щодня, заходила до зали з ними. Бачу, що розуміють, що я не звідси, бачу, як ставляться, як радіють, що хтось приїхав і буде з ними поруч дивитися виставу!

Люди йдуть до театру за обміном живої енергії. Енергії думки, емоції, енергії радості – всіх складових, з яких створена людина. Посумувати, порадіти, бути щасливим, побачити світло в тунелі… І коли світлий театр, – а таким є Полтавський театр, – приїжджає, то це відчувається особливо. Давно знаю директора Олексія Андрієнка, познайомилася з керівницею культури – це світлі люди, вони хочуть добра своїй Полтавщині, своєму театру. Це проглядається в тому, як вони серйозно підготувалися: привезли багато акторів, декорації , як обдарували Дмитра Чиборака – за те, що він дав їм можливість ще і ще раз зустрітися з коломиянами!

Тому я вкотре кажу: коли хочеться ніжності – згадуєш Коломию; коли хочеш кричати віл туги – згадуєш Коломию; коли хочеш сказати про любов – згадуєш Коломию. Бо Коломия – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.

---

 Алла ПІДЛУЖНА, театрознавець, лауреат премії НСТД України у галузі театрознавства та театральної критики: 

Театр звернувся до надзвичайно якісної п’єси. Драматургу І. Губачу прийшла чудова ідея – вигадати фантазію про людину-легенду і через постать Наполеона висвітлити тему протистояння величної людини і простої людини, правителя і народу, значення історичних подій з відстані часу. Постать Наполеона, його доля і значення важливе не тільки для французького народу, тому так хвилює ця історія, що втілюється на сценах різних театрів світу.

Режисер Б. Чернявський, через сценографічне рішення, робить «історичне коло», розпочинаючи дію з вигляду постаменту могили Наполеона. Перетворюючи його на стіл імператора у кімнаті, через подальшу розповідь про його життя на острові під час заслання – і знову – до постаті-монументу. Аби вигадана історія не сприймалася серйозно, постановник, разом з автором додають комічності сюжету, залучаючи реальних персонажів, але в такому вигляді, як логічно для цієї розповіді.

Тимофій Зінченко в ролі Наполеона вловив органічну сутність образу. Добився портретної подібності, а у психологічному плані зумів поєднати риси характеру справжнього імператора і чоловіка, який страждає від своєї поразки, самотності й підлості оточуючих. Звісно, достеменно не відомо, яким був Наполеон, але виконання Т. Зінченка переконує, що саме таким він і міг бути. Наталя Сизова у ролі Жозефіни – емоційний «мотор» вистави. Актриса задає потрібну динаміку, дуже пластична, балансує на межі психологізму й комедійності, веде вокальну лінію вистави. Акторський дует – Наполеона і Жозефіна дуже переконливий, його взаємодію можна перенести на відносини чоловіка і жінка, з простими бажаннями, справжністю й переживаннями, тому герої такі життєві і зрозумілі.

Фіналом вистави робиться припущення, що зустріч зі своєю войовничою землячкою, корсиканкою Жозефіною «примарилася» імператору. Нехай так, але якою ж правдивою виглядала ця історія…    

---

 Петро КОБЕВКО, заслужений журналіст України, головний редактор газети “Час” (м.Чернівці): 

Вистава, яка тривала понад дві з половиною години, пройшла як одна мить.Я навіть не відчуввв часу.  Заявлена вона була як історичний анекдот, однак тут цілий сплав жанрів - і комедія, і трагедія, й історична правда … Жозефін, як відомо, в житті Наполеона було дві, хто цікавиться біографією французького імператора, може довідатися детальніше хоча б з Гуглу. У виставі прекрасно висвітлено роль жінки у творенні великого мужа. Перша Жозефіна творила свого кумира як імператора, а друга творила його для історії, для вічності. Чудово грали як актори, так і режисер. Хоча звук зі сцени підводив, особисто мені не вдавалося почути все, про що розмовляли актори. Уявляю собі, як погано було зі сприйняттям звуку  на задніх рядах. 

Що я зауважив. Серед персонажів вистави були люди різних національностей. Жозефіна, родом з Корсики, тобто землячка Наполеона, так мило вимовила в якомусь монолозі своє суто полтавське “тю!” - я аж усміхнувся.

---

 ДЕНЬ ШОСТИЙ

 Волинський академічний обласний український

музично-драматичний театр ім. Т.Шевченка

 

Альдо Ніколаї

 

“ПОВЕРНЕННЯ В СОРЕНТО”

 

   

   

   

---

 Ростислав КОЛОМІЄЦЬ, заслужений діяч мистецтв України:

Мені 79 років, і я розумію, що таке щастя. Якраз пишу про це книгу - як бути щасливим. В 79 років я працюю, живу в сім’ї, мої діти вийшли в люди, виховую онука. Тобто я розумію, що поняття старість існує не для всіх. Старий - це коли людина доживає,  коли вона стає нікому не потрібна хвора і жити нема для чого. Саме про це нам дуже мудро оповідав і режисер, і актори, які прекрасно розуміють, що вони грають. Вони грають безвихідь, а разом з тим вихід вони бачать, але чи встигнуть вони це робити для того, щоб бути щасливими?

Форма виставити - комедійна, але насправді йдеться дуже і дуже серйозні речі. 

Для щастя людина повинна мати хоча б три речі: перше - це розуміти своє Боже призначення на землі. Друге - це знайти свою любов. Третє -  здивуватися і зрадіти красі світу. Ці люди відчули, що пройшли повз своє щастя ще в молодості, і вони не можуть звинувачувати обставини, а звинувачують самі себе. Актори дуже тонко це передають.

Це вистава надзвичайно повчальна і гуманістична, люди тут не просто прийшли в театр і побачила, як добре грають актори, але й побачили, як небезпечно  зустріти старість нещасливим, нікому не потрібним і позбавленим найкращого.

Ця вистава дуже потрібна, корисна талановито поставлена і талановитий зіграна акторами.

---

 Лариса КАДИРОВА, народна артистка України:

Без минулого немає майбутнього…  Неможливо двічі вступити в ту саму воду, але можна пам’ятати і любити своїх людей, які працювали і які творили славу театру. І директор Анатолій Глива як художній керівник розуміє це, як у пісні на слова Богдана Янівського:  «Не забудь, яка стрімка людської пам’яті ріка…»

Я бачила, як цю ж п’єсу грали молоді… Але йдеться про те, як ми маємо ставитися до тих, хто поруч з нами, хто йде перед нами і хто був ще і ще попереду,– лиш тоді ми будемо культурною нацією. Бо культура визначає політику, економіку – все! Це треба розуміти. Пан Глива розуміє. Тому, звичайно, мене вистава торкнула, і я вважаю, що Глива як художній керівник молодець.

На сцені три актори, за якими стоїть життєвий досвід, досвід професії, які володіють майстерністю діалогу, майстерністю людськості –  і говорять з нами про це! І хай лунає «Соренто», і хай тричі говорять нам, що це італійці, однак ідеться про те, що на цій землі ми всі – родина. Земля не така велика, як нам здається. А ми її так нищимо! І я кажу не тільки про навколишню природу, я кажу про людську природу.

Маємо пам’ятати наших великих синів і доньок, особливо в роки їх ювілеїв. Їхні імена органічно вплітаються в світовий контекст. Про це треба говорити, і ми скажемо  про це невдовзі на міжнародному театральному фестивалі «Марія». А свого часу говорили на Волині, яку я дуже люблю, на фестивалі Лесі Українки.

---

Петро КОБЕВКО, заслужений журналіст України, головний редактор газети “Час” (м.Чернівці):

Акторам Волинського театру, напевно, легше було грати, бо вони не стільки грали, скільки показували самі себе. Це вічні проблеми батьків і дітей, що в Італії, що в Україні, що в цілому світі. Коли ти стоїш уже перед останньою межею, хочеться повернутися в дитинство, туди, де все було гарно й безтурботно. Неможливо туди, звичайно, повернутися, але всі цього хочуть. Так і вистава закінчується.

Дивує мене як глядача, що діти цих старших чоловіків так байдуже поставилися до своїх батьків. Не думаю, що таке жорстоке ставлення дітей до батьків характерне для наших українських сімей. Недарма англосакси вважають, що їхній дівчині краще виходити заміж за українця, а хлопцеві - брати за дружину українку. Можемо гордитися тим, що Україна тут морально стоїть вище, ніж інші держави.

Однак розчаровує надмір русизмів у грі акторів. Волинь - це ж край Лесі Українки, там така співуча мова… Можливо, п’єсу перекладали з російської мови, тому так сталося.

А ось до гри акторів претензій у мене немає. Актори грали майже всі добре.

---

 ДЕНЬ П’ЯТИЙ

 Черкаський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Т.Г.Шевченка

 

Олександр Володарський

 

“КОНТРАБАС РОЗБУШУВАВСЯ” 

           

---

 Ростислав КОЛОМІЄЦЬ, заслужений діяч мистецтв України:

Сказати можна коротко і ясно: театр хоче відгукнутись на наше сьогодення, на наше аморальне сьогодення, яке захопило більшість людей. І це, мабуть, правильно.

Це сучасна вистава. Але таку п’єсу треба грати в театрі ляльок, а не в драматичному академічному тетарі, бо тут немає психології, тут діють люди-маски. Те, що в театрі ляльок було б природнім, то тут воно виглядає як перебільшення, як спрощення, схематизм такий.
Що нам доводять у цій виставі драматург і режисер?
2*2=4
3*3=9
5*5=25
А навіщо це доводити на такому рівні? Воно й так зрозуміло.
Можна сказати, що вистава вирішена в жанрі гротеск. Але за цим гротеском дуже важко вгадується реальність всього того що відбувається.
Вистава справляє таке враження, як і вистава в тетарі ляльок для школярів середніх класів.
Основне питання, яке я завжди ставлю перед собою, дивлячись виставу: хвилює чи не хвилює?
Тут я б сказав, що мене хвилює в якому аморальному суспільстві ми живемо зараз і не хвилює ця вистава.

---

 

 Лариса КАДИРОВА, народна артистка України:

Я дуже вдячна театру Озаркевича, озарківчанам, Дмитрові Чибораку за те, що запросили мене до експертної ради і дали можливість знайомитися з театрами України. Мало того, що знайомитись, а усміхаючись знайомитися.  Бо вже який вечір підряд ми дивимося комедію.   І ми, посміхаючись,  все одно маємо   якісь  свої враження. Як сказав автор, Володарський, про свої незмінні враження від Коломиї, від коломиян. Мої враження від Коломиї якнайщиріші і якнайглибші, від коломиян –  якнайсердечніші і якнайтепліші. 

Що сьогодні ми побачили в Черкасах? Я дуже люблю чорну коробку сцени. Люблю за те, що дає можливість нам асоціативно, алюзивно бачити і згадувати Малевича, згадувати космічні діри, які можуть існувати… І при тому чорний колір сцени дає можливість згадувати Брука, Гротовського, які дуже любили чорні кабінети.  В просторі чорного кабінету можна яскраво прокреслити лінії –  пластичну, лінію думки, лінію емоційну. Все видно, все наче подається тобі до уваги… Дуже добре, що вони в п’єсі це використали.

Мені хочеться сказати про людей, які займаються сценографією, декоруванням сцени, які надають нам простір, який може бути так, як у Данила Даниловича Лідера, ідейним моментом у п’єсі, як у Євгена Лисика, який давав космічне розуміння того, що відбувається на сцені. Можна назвати цілу школу видатних українських сценографів, які дають нам можливість не побутового зниження твору і твого ставлення до того, що відбувається на сцені, а трошки домислу, трошки асоціативності, трошки ілюзії. Я побачила це в тому, що вони своїми замальовками дуже легко огорталися. Намальовані банки з огірками, шафи, дивани, контрабас… І це добре, бо якби вивезли на сцену правдиві меблі, усе би просіло і пропало.

Головне, над чим, на мою думку, авторам треба подумати. На сцені весь час висить бемоль. Це знак пониження звуку, пониження тону. Викладаючи культуру  мови, я теж кажу про це.  Треба зберігати чистоту тону. Не понижувати і не підвищувати, а зберігати чистоту. Я за збереження цієї чистоти. Черкащина – це батьківщина такого культурного вибуху! Тож бажаю їм зберігати чистоту тону.

---

Алла ПІДЛУЖНА, театрознавець, лауреат премії НСТД України у галузі театрознавства та театральної критики: 

У виставі «Контрабас розбушувався» зроблена спроба втілити на сцені комедію в жанрі сучасного абсурду. Автор п’єси показав життя через криве дзеркало дійсності, вигадав абсурдну ситуацію, створив карикатурних персонажів, і запропонував глядачам розгадувати кросворди ходульних істин. Театр вкотре звертається до розважального жанру, вважаючи, що саме так скоріше можна «достукатися» до глядача, до його почуттів та розуму. Втім, велика проблема - зробити це з необхідним смаком, органікою, правдою існування. Мені видалось, що режисер запропонував акторам скоріше стиль антрепризної вистави, ніж репертуарного спектаклю. Тому розважальна легкість, комедійна пластика й гіпертрофованість рис характерів усіх персонажів превалює над глибиною думки. У виставі звучить фраза: «Мистецтво – то умовність». Якщо глядачі не будуть особливо замислюватись над побаченим, то можна себе заспокоїти: «Вистава – то умовність»… 

---

 

Валерій НЕВЄДРОВ, народний артист України,театральний режисер (м.Київ): 

Я буду лаконічним: я добре знаю автора цієї вистави, він гуморист і все що відбувалося сьогодні на сцені — це під цим знаком гумору: є глибока правда, є гумор і є та правда, яка звучить у фіналі. Це більш філософський варіант, мені здається, якщо цей фінал додати до початку, щоб воно було зрозуміло, цей натиск правди оцієї. Загалом вистава гарна, мені сподобалася, глядач сприймав, ви чули, нормально. Спасибі акторам, режисеру, драматургу.

---

 

 ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

 Мукачівський драматичний театр

“ШАХРАЙКИ”

Наталя Уварова

    

    

   

---

 Ростислав КОЛОМІЄЦЬ, заслужений діяч мистецтв України:

Я в принципі не дуже цнотлива людина, для мене немає тем, які не можуть підійматися в театрі. Я знаю що таке оголене тіло, я обожнюю це: Венера Боттічеллі, яка народжується на Кіпрі. Усе це мені зрозуміло. А ця розважальна вистава претендує на який зміст? Цього змісту я не побачив в ній. Дивно просто, багато пошлості і, при чому, відношення акторів не видно до цієї пошлості, а вони грають це серйозно, мені здається. А це єдине, чого я, нецнотлива людина, не приймаю у виставах — пошлості. Не сприймаю цього абсолютно.
Чи має право ця вистава на існування? Ну, зараз такий час, що право на існування має все, ми ж так розуміємо демократію, так? Роби що завгодно, роби як завгодно і таке інше. Це моя особиста думка.
Це прекрасні актори, я їх знаю. Вони грають в межах того задуму, який їм заданий режисером і грають більш-менш пристойно.
Я не розважився на цій виставі, сприймав її не те що з подивом, а розвівши руки. Знаєте, як кажуть? І таке буває… І це мій, так би мовити, остаточний висновок.
Ця вистава, як ми бачимо, користується успіхом, заграючи не на витончених смаках публіки.
І таке буває…
А далі — тиша…

---

 

 

Алла ПІДЛУЖНА, театрознавець, лауреат премії НСТД України у галузі театрознавства та театральної критики:

Мукачівський драмтеатр своєю виставою «Шахрайки» звернувся до сучасної української драматургії. У цій комедії запропоновано карколомний каскад неймовірних, неправдоподібних ситуацій, в які потрапляють герої. Драматург віртуозно й парадоксально закрутив інтригу, в якій «накручено», як по спіралі «все вище й вище» … по емоціям й несподіванностям.  Глядачі бачать на сцені нібито знайоме життя, що вирує за стінами театру і багато в чому впізнають реалії, в яких існують. Безгрошів’я, безробіття, безвихідь… Скрасити враження від цих жахливих умов може, хіба що, комедійний погляд на події. Так і вирішує постановник цю історію - в комедійному, фарсовому ключі, коли в усіх сценах умовність бере верх над реалістичністю. Досить оригінальний прийом сценографічного рішення полягає в тому, що елементи декорації несподівано з’являються з-за куліс і комедійно «грають» , підтримуючи дію. Тема п’єси балансує на межі дозволеного, розважальним, легким жанром театр прагне розвеселити глядачів. Актори органічно існують в жанрі комедії, проте кожний з виконавців веде  свою тему і про ансамбль не йдеться. Створенням колоритного й яскравого образу хазяйки квартири вражає актриса Вероніка Тищук. Якщо всі інші образи – типажі з досить прогнозованими характерами, то образ Марії Петрівни – несподівано психологічний, точно вивірений, з яскравими знайденими нюансами й комедійними моментами. Звісно, хочеться сміятися над цим запропонованим сюжетом і над тим, на які вчинки штовхають людей обставини життя. Але ці гіпертрофовані сценічні веселощі примусили згадати знамените гоголівське: «Над ким смієтеся?»     

 

---

 Лариса КАДИРОВА, народна артистка України:

“Хочу сказати, що коломийському глядачу треба співати оду. Коломияни настільки добрі, не тільки тому, що відгукуються і завжди готові допомогти, вони раді жарту, раді сприймати, вони вдячні за найменші емоції зі сцени. Вони завжди повертають сторицею. І сьогодні я сиділа в залі під час вистави і бачила, наскільки вони відкриті до творчості колективу з Мукачева”.

---

 Валерій Невєдров, народний артист України,театральний режисер (м.Київ):

Я знаю цей театр давно, пам’ятаю найстаршу актрису ще коли вона була молодою, у всякому разі вона була героїнею театру, вона грала всякі такі соціальні ролі. Мені подобається цей театр, я знаю, що він трансформувався з російського в український, а це вагомо.

Театр гарний, актори гарні, вони пластичні. Майже увесь успіх вистави належить акторам і, звичайно, режисеру, який поставив, повірив, дав ролі і це основна заслуга колективу. А от щодо драматургії я, мабуть, не буду говорити…

---

 

Петро КОБЕВКО, заслужений журналіст України, головний редактор газети “Час” (м.Чернівці)

У виставі Мукачівського театру ми побачили маленьку комедію, де висвітлено певні пороки, які є в світі. З часом сценічної дії вони набувають серйозного значення завдяки добрій грі акторів і режисерському трактуванню. Єдине зауваження - це те, що даремно, як на мене, афіша  сповіщала про те, що вистава для тих, кому за 18. Нічого аж такого сороміцького там не було, все начебто в рамках пристойності.Театр подарував нам приємні хвилини відпочинку, суджу це і по собі, і по бурхливій  реакції глядачів, які довго не відпускали акторів зі сцени. Що й казати, молодці мукачівці!

---

 ДЕНЬ ТРЕТІЙ

Чернівецький музично-драматичний театр ім. О.Кобилянської

Брендон Томас

“ТІТОНЬКА НА МІЛЬЙОН”

    

    

   

---

Ростислав КОЛОМІЄЦЬ, заслужений діяч мистецтв України:

В театрі повинні бути такі вистави.

Вистава розважальна і не надаю цьому ніякого негативного змісту. Це прекрасно. Бо в наш час, коли на людину звалилися проблеми з усіх боків, глядачі приходять у театр, щоб розважитись. В цій виставі є глибокий зміст. Чернівецький театр, завдяки  режисерській трактовці, демонструє свої творчі можливості.  Кожен актор має нагоду розкритися. І ми побачили не просто розважальну виставу, а виставу, де актори розкривають свої можливості. Це не просто декілька акторів, які грають краще чи гірше, а побачили усю трупу, яка демонструє свої потенційні і реалізовані можливості.

В мене враження надзвичайно позитивні від цієї вистави. Хочеться побажати цим акторам і режисеру, який створив цю виставу, успіхів, хороших перспектив.

---

Лариса КАДИРОВА, народна артистка України:

“Обпікаюча енергія… Я давно знаю Людмилу Скрипку, знаю її ще актрисою. Вона була цікавою актрисою, пам’ятаю її моновиставу, допомагала їй чим могла, коли була заступником голови з творчих питань нашої Національної театральної спілки. Була головою журі на їхньому фестивалі.

Люблю цей театр, люблю його модерність в архітектурі, його камерність. При всьому тому, що він схожий нібито на оперний театр, він дуже камерний і в ньому можна цікаво грати вистави, які вимагають такої собі психологічної в’язі…

Ця вистава наче ламає всі канони. Ритм вистави – ритм характерів, ситуацій, положень – все це задано режисером у такому темпі, що, здається, витримати неможливо!

Ми надзвичайно красива і талановита нація. Мені не раз хочеться виступити перед нашими депутатами і сказати: про що ви говорите? Вийдіть на вулицю, подивіться, які красиві жінки ходять, які талановиті і розумні люди! В науці, в інших сферах.

Колись я розмовляла з одним поляком, який мені казав, що наша культура почалася в кінці 19 століття. А я кажу: а тоді де починався наш Сковорода? А ще до того – Мелетій Смотрицький? А Києво-Могилянська академія, а наші Сагайдачні? Куди це все подіти? Вам добре: ви одна нація, говорите однією мовою, у вас є одна країна… А нам не можна було говорити рідною мовою, мати свій театр… Проте ми вижили, при тому не озлобилися, зберегли людську доброту і щирість.

Коли о. Озаркевич створював театр у Коломиї, перший театр, то почав з Івана Котляревського! Не було тоді: це східна, це західна чи центральна Україна… Він пристосував «Наталку Полтавку» до місцевих реалій, до звичаїв землі, на якій він виріс, хліб якої їв. Показав: і в нас є своя Наталка, своя Анничка. Таке і у виставі чернівчан простежується. Можна погоджуватися або ні з таким трактуванням, можна грати так чи інакше, але безперечно одне: вони хотіли задати нам тон радості, тон усмішки, тон життєвої енергії!”

---

Алла ПІДЛУЖНА, театрознавець, лауреат премії НСТД України у галузі театрознавства та театральної критики:

Чернівецький Театр ім.О. Кобилянської має у театральному світі негласний статус центру комедії, і проведенням Фестивалю комедійних вистав «Золоті оплески Буковини», і звісно, направленням свого репертуару. Виставу «Тітонька на мільйон» вирішено неординарно. Відомий сюжет у жанрі комедії положень, режисер забарвлює вкрапленнями з відомих класичних вистав і це робить дійство веселим, запальним. Інтерактивність вистави сприяє більшому залученню глядачів у коло комедійних ситуацій і динамічно рухає дію. Кожен з виконавців точно тримає характер, знайдену лінію поведінки і колорит образу. Надзвичайно переконливим і віртуозним у виконанні, звісно, є О. Надкерничний у головній ролі. Він рухає сюжет і є центром усіх комедійних перипетій. Особливо хочу відзначити М. Гоменюка у ролі Спетлайга. Барви образу, що їх запропонував виконавець, настільки вигадливі й колоритні! Він так  переконливо тримає лінію образу, має стовідсоткове перевтілення у кращих традиціях класичної комедії дель арте. Емоційного драйву виставі додає стихія імпровізації, в дечому, природа «КВН», але застосована доречно і органічно. Театр подарував справжнє свято акторської віддачі, оригінальне режисерське вирішення, продемонстрував високу музичну й пластичну культуру, завзяття та любов до сцени, своїх глядачів.   

---

 

Валерій НЕВЄДРОВ, народний артист України,театральний режисер (м.Київ):

Мені взагалі подобається чернівецький театр, вони вже декілька разів привозять дуже влучні вистави, такого жанру. Але це дає бадьорість, весілля, фантазію шикарну, таке… я називаю це дурачество акторське на сцені, але це настільки точно вражає і точно відповідає подіям, які там відбуваються.

Ми знаємо телевізійну версію цієї вистави, радше п’єси, там цікаво все, але те, що вони зробили через український підхід — воно якраз так попадає точно.

Цю виставу можна сміло возити Україною, вона буде тільки шліфуватися, відточуватися. Я не буду нікого з акторів виділяти, є ансамбль. І саме цей ансамбль він живе, має відгук у глядача і сучасно… Актори відчувають насолоду, вони майже купаються… Я їх вітаю, дуже влучна вистава!

---

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Алесандро Касона

“ТРИ ІДЕАЛЬНІ ПОДРУЖЖЯ”

 

         

---

У мене є один критерій для визначення вистави: хвилює, не хвилює. Ця історія нібито банальна, але типова, вона хвилює у виконанні цих акторів. Це взірець психологічного театру, де актори діють від себе і видобувають із себе ті почуття, ті емоції, ті дії, до яких їх спонукає ситуація.
Це взірець психологічного театру, який виходить за рамки обласного. Вона може бути показана на кращих українських сценах.

---

П’єса іспанського драматурга, поставлена коломиянами, належить до світового репертуару. Але певним чином в ній піднімаються проблеми моральні, загальнолюдські. Що є кохання, що є подружні стосунки, що є стосунки між друзями-чоловіками? Такі теми завжди будуть цікавити глядачів. Бо багато в чому, це про нас, про наші проблеми. Для мене залишилось питання з більш точним визначенням жанру вистави. Якщо це жанр комедії, то нівелюються серйозність поставлених драматургом питань, якщо це іронічний погляд на цю адюльтерна ситуацію, то актори занадто психологічно трактують образи своїх героїв. Є сенс зосередитись на проблемі дії у виставі, тому що здебільшого дія рухається словесно, актори скоріше промовляють свої діалоги-монологи, ніж органічно діють та спілкуються один з одним у запропонованих обставинах.

Мені видається, що є проблеми з культурою сценічних костюмів. Хотілось би більш природного крою та вигляду суконь і костюмів героїв, що наближені до життя.  Вистава  - це іспанський світ, а цікаво було б побачити проекцію далеких проблем на сприйняття саме українцями. Театр такими творами вводить своїх глядачів у простір світової драматургії і таким чином збагачує світогляд і культурний обсяг. Бажаю успіхів на цьому шляхові, нових відкриттів, які сприятимуть любові глядачів до мистецтва театру.   

---

Я вітаю театр з прем’єрою і дякую за те, що актори мені нагадали великих драматургів. Що актори, які сьогодні працювали на сцені, можуть зіграти Бернарда Шоу  і Сократа,  і Гарсіа Лорку, й Ібсена. Я вдячна, бо вони потенційно такі сильні, такі насичені, що перед ними велике репертуарне майбутнє . Тут Іван Франко, тут Стефаник з його словом, яке Було спочатку, як пише Біблія: «Спочатку було Слово»…

Здається, що ця вистава – як експеримент, щоб ми побачили майбутнє театру. Я вдячна Дмитрові Чибораку, вдячна режисерові вистави. Вони дали можливість мені, як творчій людині і як театрознавцю, побачити майбутній розвиток театру в Коломиї. Найстарішого театру Галичини, театру Озаркевича – і батька, і сина, бо думаю, що батько був за те, щоб син зробив театр. І сама Коломия на той час була духовним епіцентром України, була здатна на те, щоб народити театр Галицький – істинний, глибокий, інтелектуальний. І сьогодні я побачила можливість цього творення на сцені.

---

Валерій НЕВЄДРОВ, народний артист України,театральний режисер (м.Київ):

Вітаю всіх  з прем’єрою. Це актори, яких я знаю, з якими ставив виставу «Езоп». Роман якраз грав Езопа. Тут навіть текст повторюється з Фегередо, що мені й нагадало про Езопа…

Жанр трагікомедії витриманий. Сюжет настільки прокреслений п’єсою і актори так доносять, що ми всі чули подих залу. Зал стежить за канвою сюжету, і сльозу пробиває, і сміються, вірять і не вірять… Тому я думаю, що театр це довів і в цьому цінність театру і цієї вистави. Вітаю, зичу успіху, щоб вистава далі розвивалась і радувала глядача. Якщо є якісь дрібниці, то вони чисто професійні і ми проговоримо це з членами експертної ради.

---

 ДЕНЬ ПЕРШИЙ

 Національний академічний український драматичний театр

ім. Івана Франка (м. Київ)

Теннесі Вільямс

“ТРАМВАЙ “БАЖАННЯ”

    

   

   

---

  Ростислав КОЛОМІЄЦЬ, заслужений діяч мистецтв України:

Про виставу варто говорити одразу після перегляду, а не після обдумування. Ось це безпосереднє враження цінніше інколи, аніж раціонально вибудувані театрознавчі побудови.
Я сам режисер, але я дивився виставу по-людськи, а не по- режисерськи і театрознавчому. Я, напевно, вперше бачу виставу, у якій так правдиво, чесно і без приховувань показано драматично про те, що таке любов…
Що таке любов тілесна і духовна, і як важко вони поєднуються, і скільки вони приносять миттєвостей щастя, і скільки завдають страждань і болю. Любов - це одна із тих цінностей, яка робить людину щасливою. Так мало щасливих людей ми побачили у цій п’єсі. Бо не просто знайти своє кохання і поєднати тілесне і духовне. Тілесне єднання - інстинктивне, а духовне - душевне доповнення одне одного. Важливо коли чоловік і жінка не схожі поглядами, а доповнюють одне одного. Саме тоді створюєється ось те єдине і неповторне кохання, одне на все життя.
У п’єсі - драматичні долі людей, які так і не здобули цього. Дуже часто так трапляється і в житті, набагато частіше, аніж відбувається поєднання тілесного і духовного.

---

Алла ПІДЛУЖНА, театрознавець, лауреат премії НСТД України у галузі театрознавства та театральної критики:

«Трамвай «Бажання» - відома п’єса Вільямса, вона стала, як знаємо, класичною.  У цій оповіді, у цих нібито камерних сімейних історіях  кожен режисер знаходить щось своє. Знайшов це своє і режисер «Трамваю…», причому його рішення добре підтримане сценографічно.

Нереальний, по суті, трамвай стає своєрідною метафорою, як у маленькій капсулі, у ньому, вважайте, уособлено мікровсесвіт. Маємо протиборство неординарності як явища і духовно розвинутої особистості, яка не сприймає брутальної посередності.  Посередність прагне проковтнути, перемогти, звести особистість до свого рівня. Зверніть увагу, що Бланш навіть силоміць одягають так, як одягнута посередність.  Режисер не дає нам наприкінці вистави надії на перемогу духовного, адже трамвай  усе-таки  тягне за собою Стенлі. Але глядач залишається в переконанні, що тремтлива, чиста душа Бланш у цьому протистоянні перемагає. Тут взагалі багато метафор, що їх цікаво розгадувати.

Після кожної вистави в мене як глядачки залишається в серці якийсь емоційний штрих. Таким штрихом стала душа Бланш, що б’ється метеликом об шибку. Хочеться, щоб цей метелик-душа знайшов шпаринку і все-таки врятувався.

---

 

Я вітаю театр з прем’єрою і дякую за те, що актори мені нагадали великих драматургів. Що актори, які сьогодні працювали на сцені, можуть зіграти Бернарда Шоу  і Сократа,  і Гарсіа Лорку, й Ібсена. Я вдячна, бо вони потенційно такі сильні, такі насичені, що перед ними велике репертуарне майбутнє . Тут Іван Франко, тут Стефаник з його словом, яке Було спочатку, як пише Біблія: «Спочатку було Слово»…

Здається, що ця вистава – як експеримент, щоб ми побачили майбутнє театру. Я вдячна Дмитрові Чибораку, вдячна режисерові вистави. Вони дали можливість мені, як творчій людині і як театрознавцю, побачити майбутній розвиток театру в Коломиї. Найстарішого театру Галичини, театру Озаркевича – і батька, і сина, бо думаю, що батько був за те, щоб син зробив театр. І сама Коломия на той час була духовним епіцентром України, була здатна на те, щоб народити театр Галицький – істинний, глибокий, інтелектуальний. І сьогодні я побачила можливість цього творення на сцені.

Валерій Невєдров, народний артист України,театральний режисер (м.Київ):

Вітаю всіх  з прем’єрою. Це актори, яких я знаю, з якими ставив виставу «Езоп». Роман якраз грав Езопа. Тут навіть текст повторюється з Фегередо, що мені й нагадало про Езопа…

Жанр трагікомедії витриманий. Сюжет настільки прокреслений п’єсою і актори так доносять, що ми всі чули подих залу. Зал стежить за канвою сюжету, і сльозу пробиває, і сміються, вірять і не вірять… Тому я думаю, що театр це довів і в цьому цінність театру і цієї вистави. Вітаю, зичу успіху, щоб вистава далі розвивалась і радувала глядача. Якщо є якісь дрібниці, то вони чисто професійні і ми проговоримо це з членами експертної ради.

---

 

 

XII Всеукраїнський фестиваль

“КОЛОМИЙСЬКІ ПРЕДСТАВЛЕННЯ”

щиросердечно запрошує коломиян та гостей міста

з 5 по 12 вересня!

ПРЕЗЕНТУЄМО ФЕСТИВАЛЬНУ АФІШУ!

(за деталями натисніть на посилання)

---

 

Дмитро Чиборак: “Коломийський театр відкриє завісу нових прем’єр. Ми вже жадаємо зустрічі”

---

ПРЕМ’ЄРА  комедії “МАРТИН БОРУЛЯ”

відбулась у Коломиї

---

У Коломийському театрі відбулась ПРЕМ’ЄРА

вистави “СТО ТИСЯЧ”

---

 

Дякуємо всім учасникам і гостям, нашим шанувальникам і глядачам, спонсорам і партнерам, завдяки яким фестиваль відбувся і поступився місцем наступному ХІІ фестивалю, підготовка до якого вже розпочалася.

Будемо вдячні всім  за будь яку пораду чи побажання, щоб наступний театральний вересень в Коломиї був цікавим і насиченим новими незабутніми враженнями!

Оргкомітет

 

 Експертна рада фестивалю

Професійні театральні експерти

    

 

Медіа-експерти

 

Громадські експерти

  

 

День сьомий. Закарпатський академічний обласний український музично-драматичний театр імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв (м.Ужгород)

“№13”

(комедія)

Ростислав КОЛОМІЄЦЬ:

П’єса надзвичайно виграшна – і для акторів, і для глядачів. Закарпатський театр скористався цією можливістю, щоб розважити глядачів. Але природа почуттів у цій п’єсі не проста, вона складніша, ніж актори її відчувають.

Про що п’єса? Про те, що не можна жити брехнею. Бо одна брехня за собою тягне другу, третю… І людина опиняється в полоні брехні – про себе, про людей, про світ. І тоді вона стає смішною. Але ж вона цього не знає, і бреше щиро! А інколи актори просто починають «грати», як вони щиро брешуть. Натомість вони повинні це робити щиро.

Мені в цьому сенсі, в сенсі театральної правди, щирим був актор, який виконував роль Джорджа. Він щиро вірить у ситуацію, в яку потрапив, у яку його втягли, і тому щиро, з усіх сил, намагається виплутатися з цієї ситуації – щоб залишитися людиною, яка живе по правді. І йому це вдається наприкінці! Тому саме за ним ти слідкуєш, йому співпереживаєш.

Іншим акторам це вдається, на мій погляд, меншою мірою. Тому інколи вистава втрачає зміст за рахунок яскравої форми. Вистава смішна, в ній багато вигадки. Але вся ця вигадка повинна бути спрямована на пошук правильної природи гри. Однак вона приречена на успіх – і ужгородці його отримали від коломиян. Бо часто театральний глядач прагне розваги – і одержує її!

  Іван ГАВРИЛЮК:

У середовищі акторів такі п’єси, як «№ 13», прийнято називати самогральними. Що б ти не робив на сцені, а воно йде само собою, бо гумор є гумор, публіка на нього реагує здебільшого завжди гарно. Початок комедії, правда, видався мені трохи напруженим, скутим, але вкінці актори нарешті розігралися.

Що ще можна сказати? Хороша драматургія. Було весело.

 Мирослава РЕЗНІЧЕНКО:

Прекрасна п’єса, і непогана постановка. Це так звана комедія положень. Так називають п’єси-самогралки, відповідно є й такі ролі. Хоча це не означає, що акторові не потрібно вірити в те, що йому запропонували зіграти, не потрібно переживати свою роль.

Спостерігала за ходом комедії й ловила себе на думці, що в акторів старшого покоління була інша драматургія, не така, як запропонована нам закарпатцями. Молоде покоління, на відміну від старшого, готове, бачу, грати такі речі, і це добре, оскільки акторська професія розвивається, вдосконалюється. Молодь гнучкіша, вони вже не грають Павку Корчагіна, грають зовсім іншу драматургію. І приємно, що беруться за неї.

 Алла ПІДЛУЖНА:

Ім’я Рея Куні, найвідомішого англійського драматурга, сучасного майстра комедії, найрепертуарніше в усьому світі, тому кожен театр, який хоче залучити побільше глядачів, бере в свій репертуар оцю п’єсу. Вона безпрограшна.Твори Куні являють собою масове мистецтво, однак вони надзвичайно професійно скроєні. Це такі собі самогральні п’єси, бо там є карколомний сюжет, який накручується до абсурдних висот. І коли театр бере цю п’єсу, він може або стовідсотково виграти, або стовідсотково програти – в творчому сенсі. Тому що така інтрига завжди знайде відгук у глядачів, які згодні беззаперечно повірити в диво театру, в те, що на їхніх очах може відбуватися повний абсурд – а вони будуть у це вірити і сміятися!

У виставі існує акторський ансамбль, хоча видається, що акторам іноді було важкувато. Бо ця інтрига повинна гратися на найвищому градусі віртуозності. Зміна картин має відбуватися як електричний нерв. Насправді у виставі подекуди відчувалася нарочитість, навмисність ситуації. Це завдання режисера – продумати, наприклад, що треба робити, коли поряд стоїть інший персонаж, а актор ще три хвилини вдає, нібито його не бачить!

Мені не вистачило легкості і феєричності. Адже комедія передбачає віртуозну зміну, калейдоскоп картин, легкість, невимушеність, природність. І хоча б трошки дати глядачеві віри в те, що воно відбувається насправді, а не щоб ми просто вірили, ніби таке може статися.

Для репертуару ця вистава завжди матиме попит і люди, які йдуть до театру за розвагою, за відпочинком, за вірою в неймовірність ситуації, сповна отримали свою порцію театрального дива, а окремі миттєві акторські імпровізації заставляли нас перенестися думками в сьогоднішні українські реалії.

 Дмитро КАРПʼЯК:

Переповідати сюжет цієї п’єси — значить потратити тих же дві з половиною години, протягом яких закарпатські актори ставили її на коломийській сцені. Якщо спробувати одним реченням, то маємо тут іронічну сатиру на неодноразово описану в художній літературі історію про позашлюбний зв’язок впливового політика й звичайної секретарки. Надзвичайно динамічна річ, події на сцені змінюються майже з калейдоскопічною швидкістю, лишень встигай стежити.

Комедія Рея Куні «Номер 13» заслужено визнана знаменитою, і театр з Ужгорода зробив багато, щоб наш глядач сам дійшов такого висновку. Там чимало вдалих епізодів і дотепних реплік, а чи не найвдаліша серед них репліка про стадіон, на який політики запрошують своїх прихильників, після чого політики здають аналізи, а електорат іде голосувати. Ну як ти скажеш, що дія п’єси обмежується тільки Англією?!

Тетяна КОБЕВКО:

Вистава «№13» за п’єсою англійського драматурга Рея Куні «Він, вона, вікно, небіжчик», напевно, належить до переліку найбільш улюблених театрами світу, в тому числі, українськими. Комедія положень, хоча й названа драмою, все ж таки є переважно буфонадною комедією. Саме її обрав Закарпатський театр ім. Братів Шерегіїв з Ужгорода для 11-х «Коломийських представлень».

За інтенсивністю аплодисментів у залі Коломийського театру можна було й потішитися успіхові театру.Проте я під час перегляду і після не була надмірно оптимістичною. Англійський гумор – то є англійський гумор. Він не завжди зрозумілий нам, і навпаки – те, над чим ми, українці, сміємося, британцям навряд чи близьке. У виконанні закарпатців той гумор виглядав трохи наївно. Навіть з огляду на професійну акторську гру, особливо так званого «небіжчика», чи кмітливого готельєра, на жваву зміну ситуацій, на абсурдність сцен, наприклад, регулярне, до нестями, потрапляння під гільйотину віконної рами мало не кожного персонажа, які викликали сміх, двоактна, більш як двогодинна вистава здалася мені безпорадною, нуднуватою, а, отже, нескінченною. Не допомагали недвозначні сороміцькі натяки та дії героїв, тривале дефілювання у нижній білизні та майже без неї персонажів обох статей тощо. Ефекти будувалися на доволі дешевих прийомах, причому, з відтінком вульгарності. Те, що називається тонким англійським гумором, в українському виконанні ставало безпорадним низькоштибним комікуванням. Десь прочитала, що режисер-постановник вистави Михайло Фіщенко казав, що комедія – то не зовсім його жанр. Таки так воно і виглядало. А працювати на догоду невибагливих глядачів, які понад усе люблять комедії, навряд чи варто. Театр повинен розвиватися, зачіпати струни глибинних людських емоцій, а не примушувати бездумно реготати до сліз.

Богдан ВОЛОШИНСЬКИЙ:

Чудова комедія, блискучий тонкий англійський гумор. Ця річ відома, багато разів ставлена на різних сценах ближнього і дального нашого зарубіжжя. В Україні вже кілька театрів грає її, в тому числі ми от побачили у виконанні Закарпатського театру. А хто сказав, що легку комедію легко грати? Правда? Актори виклалися на повну. Гарне враження, публіка отримала все, що хотіла.

Брати таку річ у свій репертуар — це, з одного боку, справді виправдовує ризик, - бо така вистава завжди буде касовою. Але, з другого боку, такий карколомний сюжет, такі складні несподіванки - вимагають великого акторського напруження. Актори дуже старалися. Десь, можливо, були якісь огріхи, які побачить вправний режисер. Але в цілому враження дуже симпатичні.

Дана ДЕМКІВ:

Це дивовижно! Всі відпочивали дивлячись цю виставу. Глядацький зал захоплювала харизма кожного актора. По перше, хочу сказати, про дуже вправну акторську пластику, і, особливу пластичну вправність актора, який грав, покійника - того детектива, що воскресає. Ті мізансцени: де його рятують, то пересаджують, то кладуть на диван, то, ніби випадково, він скочується зі сцени… Настільки віртуозно зіграні ці сцени, і актори були єдиним ансамблем! Тут відчувається колосальна режисерська і балетмейстерська робота. Вся комічність ситуацій передається в рухах, незважаючи навіть на те, що це робиться з покійником. Це було видовищно.

Закінчується спектакль на одному подиху. Сцена, актори і глядач - це було єдине ціле. Не всім театрам, не всім акторам своєю грою так вдається, щоб зал і спектакль разом з акторами були єдиним цілим. Вони настільки своєю грою захопили глядача на свою хвилю! І це був спільний колосальний контакт. Кожна дійова особа, кожен актор - це своя прекрасна лінія, яку вони вели, якою подавали себе. Прекрасний колектив. Надзвичайно зворушливий. І, навіть, не можна виділити хто з них кращий. Вони всі прекрасні актори!

---

 

 

День шостий. Черкаський академічний обласний український

музично-драматичний театр ім. Тараса Шевченка

“БУВАЛЬЩИНА… УКРАЇНСЬКІ ВОДЕВІЛІ”

(музична комедія-жарт)

 

Ростислав КОЛОМІЄЦЬ:

 

 

 

Театр – це розвага, і не треба цього боятися. Хоча ми завжди думаємо: як розвага?! А як же великий виховний зміст театру? Але все правильно: через розвагу і викладається виховний зміст театру.

Сьогодні це продемонстрували черкащани. Блискучий хід використав режисер: актори в джинсах, відвертих париках, наліпках. Тобто режисер показує, що це ми сьогоднішні актори, сьогоднішні українські митці дивимось на те, якими ми є. Якими ми були і якими фактично є. Бо серед нас є і закохані, і люди, які живуть якимись іншими речами. Тобто я сприйняв виставу як виставу про нас із вами. Сьогоднішній погляд на нас: які ми є. Той п’є, той гуляє, той кохається. Вистава позбавлена будь-якого політичного звучання, і це прекрасно! Бо неможливо, коли політика так втручається у театр.

Ми бачимо українців, які вони є, українське мистецтво, яким воно є. З його гротесковими речами,з його справжністю. Бо є персонажі, які живуть справжніми почуттями. А відхилення від справжності подається у гротесковому вигляді. І це правильно, так воно є. Усі актори працюють прекрасно, дай Боже їм успіху! Так що вистава – це розвага зі змістом.

 

  Іван ГАВРИЛЮК:

 

Враження після цієї вистави однозначно приємні. Відчувається, що актори не бояться імпровізувати на сцені, що немало режисерських знахідок. Браво!

Посперечався б з тими, хто вважає водевіль черкащан шароварщиною. Я й сам її не люблю, шароварщину, однак дійство на сцені мене аніскільки не дратувало. Актори добре володіють тілом, грають від душі. І режисура, й акторська майстерність висококласні, свідчення чому й бурхлива реакція зали на кожен вдалий епізод. А їх, вдалих, не бракувало.

 

 Мирослава РЕЗНІЧЕНКО:

 

У нас тепер немало українських гумористичних проєктів, проте їхнім вагомим недоліком є те, що здебільшого це якийсь тупуватий гумор. А вистава Черкаського муздрамтеатру імені Шевченка яскраво ще раз довела, що українці розумні, талановиті, співучі люди. За що я вдячна всьому складу театру, зокрема Петрові Ластівці, а особливо Олені Ластівці, вона суперактриса.

Переглянувши таку чудову музичну комедію, стверджуєшся на думці: наш народ усе-таки непереможний, які б лихоліття не випадали на його долю.

 

 Алла ПІДЛУЖНА:

 

Коли бачиш на афіші «Українські водевілі» й імена авторів-класиків, то зразу можеш передбачити, що це буде звична класика. Такий посил для глядачів може означати, що це традиційний український театр. Так часто буває. А коли бачиш, що режисер знайшов хід, завдяки якому глядачі залюбилися в класичний твір, відчули гордість і пошану до українського класичного театру, то це викликає високу повагу до самого режисера. Адже він здійснив те, що є найголовнішим у будь-якій виставі: знайшов вірний хід, рішення, яке зробило виставу живою, надзвичайно емоційною, відкритою.

Зробило з нібито відомих ситуацій і сюжетів свіжий погляд на нашу художню культуру і на те, як воно може бути все живо і по-справжньому. Звісно, свою роль грає чудова музична палітра, живий оркестр, народні пісні, які нібито нам відомі, але вони не заяложені. Гадаю, що театр багато над цим попрацював і відкрив для нас нові чудові пісні в такій цікавій інтерпретації.

Здавалось би, проста ідея – перекинути місток з сьогоднішнього дня, вдягнувши акторів у сучасний одяг, у звичні для нас усіх джинси, – і раптом вони перевтілюються в маленькі атрибути гриму, костюмів! І ось перед нами тодішні персонажі яскравого гумористичного, комедійного водевілю, в якому наш народ постає не комічним дурником, а народом, здатним на іронію, самоіронію, який уміє подати свою культуру яскравою, виразною і достойною поваги.

Два водевілі, дві різних частини, але вони об’єднані одними і тими ж акторами. Інша конфігурація персонажів, але кожен актор – справжній діамант: по органіці, по вокалу, по взаємодії з іншими персонажами. Все вибудувано на легкості, імпровізації. Відчувається, що акторам дуже подобається те, що вони роблять, тому вони працюють самовіддано, щиро, органічно!

І серед усіх акторів, які працюють на дуже високому рівні, пальму першості треба віддати Олені Ластівці. Вона – такий собі мотор, заводія, від неї б’є потужна енергія, вона заводить, тримає колег, чудово взаємодіє з оркестром. Дія не зупиняється ні на мить, усі весь час включені, взаємодіють, немає зон замовчування. Все вирує, дає нам поживу для розуму, для емоцій! І це неймовірно тішить. Тому що коли бачиш гарну виставу на українській основі, зроблену розумно, свіжо, вдумливо, то відчуваєш повагу, шану і гордість за наш мудрий, талановитий, багатий і щедрий душею народ, за українське мистецтво.

 

 Світлана МАКСИМЕНКО:

 

 

 

Сьогодні день представлений українською класикою: зранку була вистава Черкаського театру ім. Т.Шевченка - казка для дітей “Малята-лисенята” Олександра Олеся. А ввечері - український водевіль за творами Кропивницького і Велисовського. І фактично, ми побачили як абсолютно різні в природі вистави: і дитячу музичну казку, і дуже слизький жанр водевіль. Ставити його — це така річ в театрі складна, бо можна втратити почуття міри. Тут сам автор, Кропивницький, пропонує, як казали раніше, “подражнить хохла”. І, власне, у двох виставах ми побачили абсолютно сучасний дуже живий, дуже святковий, майже комедія дель арте, прекрасний іронічний український театр, де актори бавляться у театр, де вони разом з режисером відчувають оцей дуже тонкий ключ ігрового театру, де вони бавляться у ситуацію, у характери, - і при цьому не втрачають характери. Тут прекрасні акторські роботи — Сергія Боброва, Олени Ластівки, і зрештою, можна всіх називати, і молодої актриси, яка грала у двох виставах - Галина Прохорчук, і звичайно, Олег Телятник, Петро Голубченко.

Хочу привітати театр, по-перше, з високою постановочною культурою, яка представлена абсолютно у всьому: і в звучанні оркестру, і прекрасному звучанні вокальному, і в тому як зроблена програмка, і в тому, яка репертуарна політика у цьому театрі. Ми побачили де майстерність поєднується з хуліганством, де культура не втрачається. І ми бачимо по реакції залу абсолютно сучасний підхід і сучасний іронічний погляд на нашу культуру, але із дуже важливою складовою — любов’ю. Це не була карикатура, це не був фарс, хоча сам матеріал це дозволяє.

Тому хочу привітати і нас з тим, що ми побачили сучасний театр і побачили режисера. Я не знаю чи є в українському театрі людина, яка так настійливо ставила українське: і Петра Дорошенка, і українську драматургію. І тут знайшла такий дуже цікавий ключ і хід до вирішення сучасного українського театру в класичному українському побутовому репертуарі, вирішивши його абсолютно позапобутово.

Це гарний вечір, гарна вистава. Вона фестивальна. Дай Боже всім нам мати таких вистав побільше і такого сучасного погляду на український класичний театр.

 

 Дмитро КАРПʼЯК:

 

 

 

Охоче приєднуюся до хору тих, хто хвалить сценічну майстерність акторів з Черкас. Але, але…Марко Кропивницький, як і весь наддніпрянський «театр корифеїв» 19 століття, не мав іншого вибору, окрім як ставити водевілі на побутову тематику. Царський уряд зі скрипом, але дозволяв малоросам ставити «смішні вистави». Ну там про п’яних кумів, про дячка-ловеласа, про Наталку чи Галю, яких силоміць віддають за нелюбів… Вийти за межі цього побутовізму, порушувати якусь філософську або, боронь Боже, національну проблематику українцям не дозволяли.

Це було, повторюся, в 19-ому столітті. У 21-ому столітті, в епоху державної незалежності, на яку навряд чи й сподівалися творці «театру корифеїв», маємо цікавий феномен — «95 квартал». Цікавий передусім тим, що його творці зі сцени перейшли в найвищі державні кабінети. Майже вся країна проголосувала на виборах за російськомовний гумор саме такого характеру, «кварталівського». Чи не означає це, що сьогоднішні жарти українська публіка сприймає куди краще, ніж позавчорашні?

 

Тетяна КОБЕВКО:

 

Ввечері публіка отримала справжнє свято – щире і правдиве. Вперше в Україні Черкаський театр поставив музичну комедію-жарт «Бувальщина…Українські водевілі» Марка Кропивницького та Антона Велисовського на музику Кирила Стеценка та Марка Кропивницького, режисер-постановник та сценограф – заслужений діяч мистецтв України Петро Ластівка, художній керівник та директор театру.

Дві бувальщини з сільського життя «Дійшов до розуму» та «На чужий коровай очей не поривай» вийшли дуже веселими, сучасними, повчальними, хоча й написані у 19 столітті.

Комічні ситуації нанизувались одна на іншу, глядачі не встигали стежити за зміною подій, сміялись до сліз, адже дотепні імпровізації акторів викликали нестримні позитивні емоції. Актори грали легко й філігранно, вміло використовуючи власні вокальні, музичні, хореографічні навички.

Акторам було весело й драйвово, а глядачам передалися їхні енергія і емоційний запал. До того ж, звучали такі знайомі і такі забуті народні пісні, чудова жива музика. Словом, свято було на сцені, і свято було у глядній залі.

Актори і режисер зуміли, окрім хіба що єдиної сцени, не переступити межу, за якою починається вульгарщина і сороміцтво, адже характери і поведінка окремих водевільних героїв це передбачала.

Міра і тактовність творців вистави заслуговують на похвалу. З огляду на вище викладене, перехід через фестивальний екватор вдався на славу.

 

 Тамара ПРИХОДЬКО:

 

Коли глядач хоче подивитися на акробатів, він іде в цирк. В середмісті вистачає п’яниць - ставай і дивися. А театр - це храм прекрасного, сюди люди ідуть за високим мистецтвом, а не за обурливими діалогами про насилля над жінками та примітивними жартами. Для мене - це несмак. Отже, перша частина вистави,яка здалеку нагадувала фільм про Стецька , не зачепила нічого в душі і серці, а тому відверто не сподобалася. Ще й чимало російських слів  дратували слух.  Друга половина водевілю негативних емоцій не викликала. Цікавіший сюжет, інтрига, колорит . Такий собі український “Декамерон”. Глядачу було смішно. Вокальні номери - не дотягують до білоцерківських. А загалом, вистава віддає “шароварщиною”, від якої застерігав п.Коломієць, тільки в джинсах.

 

Михайло АНДРУСЯК:

 

Шостий день «Коломийських представлень» порадував музичною комедією-жартом у виконанні акторів Черкаського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка «Бувальщина… Українські водевілі» авторства славних Марка Кропивницького та Антона Велисовського.

Глядачі побачили два водевілі: «Дійшов до розуму» Кропивницького, в першій дії, та «Бувальщина, або на чужий коровай очей не поривай» Велисовського – в другій. Обом присутня динаміка розвитку подій, актори сипали дотепами, а ще співали й танцювали. Влучні українські вирази-фразеологізми підсилювалися майстерною грою черкаських акторів.

На сцені панували легкість, гумор, справжність… Все те, за що ми любимо театр. Згадалися мамині розповіді про сільські вистави-представлення в просвітянській читальні 1930-х років. Вона грала на сцені з дитинства. На них завжди панувала святкова атмосфера.

Режисер-постановник, усі актори заслуговують, на мою думку, найвищої похвали й тих бурхливих оплесків, які звучали в театральній залі. Українська нація сильна тим, що вміє жартувати й сміятися над власними хибами. Сміймося й будьмо здоровими!

Шевченківцям сердечно дякуємо за свято гумору й сміху.

 

 Богдан ВОЛОШИНСЬКИЙ:

 

Ах водевіль, ах водевіль!

Дуже складне завдання зіграти класичний водевіль другої половини ХІХ століття на сучасній сцені першої чверті ХХІ століття, донести до глядача по суті архаїчний текст. І для цього, певно, замало у гардероб акторів ввести деталі одягу з джинсової тканини - деніму. Актори старалися і демонстрували чудову сценічну акторську техніку. Музика - дуже гарна. Вистава вдалась!

 

Дана ДЕМКІВ:

 

Надзвичайна вистава! Я відпочила. Настільки ми привикли, що сучасні спектаклі серйозні або важкі. А це водевіль, це Кропивницький. Мені подобалось, як вони підкреслили, з якою пошаною виходять на сцену музиканти.

А хто такі музиканти? Раніше це були найшанованіші гості, які проводили весь ритуал: чи це день народження, чи свята чи ігри. І вони були у дуже великому пошануванні. І тут так прекрасно, коли музиканти виходять, роблять поклін, як гостям, до яких вони прийшли грати.

Надзвичайно сильна хореографія, все продумано, легкість у виконанні і кожна дійова особа у своєму внутрішньому стані це так легко донесла до глядача. І хористи. Мені згадалось як раніше в селі ставали як до фотографії і руки закладали за руку і співали. Тут хористи так це відобразили! Спочатку думала, що це механічно просто, а дивлюсь — ні. Прекрасний вокал, і режисерська постановка, і виконання – все надзвичайно. Я в захопленні від цього, що черкащани якраз привезли нам водевіль Кропивницького.

---

 

 

День четвертий. Миколаївський академічний художній

російський драматичний театр

“КОЛЬОРИ”

(драма)

 

Ростислав КОЛОМІЄЦЬ:

 

Кожна п’єса і вистава будується за Арістотелівськими законами, які відкриті великим греком. У кожній п’єсі має бути експозиція конфлікту, зав’язка, розвиток, кульмінація і розв’язка в межах цього сюжету. Таким чином вибудовується сюжет, а в сюжеті розкривається зміст конфлікту. У виставі миколаївців важко зрозуміти, чому і що починається, як розвивається і чим воно закінчується. Це біда нинішнього театру, що в ньому є багато формальних рішень – мізансцени, пластичні екзерциси, а змісту як такого малувато.

Зміст розвивається через сюжет; так вибудуйте ж сюжет, історію! В п’єсі Ар`є, до речі, є ця історія. А тут вона не вибудувана. Ні з чого вона не починається, ніяк не зав’язується, а просто йдуть емоційні повідомлення акторів про свої особисті нещастя і негаразди. Тому дуже важко зрозуміти, а кому і чому тут співчувати? Кожна ж п’єса вимагає співчуття до героїв! Розуміння і співчуття.

Дуже важко зрозуміти. Я навіть не розумію, хто тут як грав. Усі грали однаково незрозуміло. Емоції були якісь загальні, а з приводу чого і чому, що зачепило цих людей, що вони вийшли і сповідаються перед нами про свої біди, – зрозуміти було дуже важко. З тексту це зрозуміло, але не з побудови вистави. І тому зникає зміст, виходить наперед форма.

Якісь дуже прозаїчні актори. У п’єсі Ар`є вони перебувають у високому градусі почуттів, їхнє життя перебуває на грані, а тут актори награють цей стан. Розуміючи розумом, але не пропускаючи через себе. Тому вистава мало хвилює. Але потрібні і такі вистави у фестивальному репертуарі – щоби зрозуміти, в якому стані перебуває сьогодні український театр.

Тут російський театр грає п’єсу українською мовою. Це теж мені важко зрозуміти, навіщо це? Політика і театр – речі несумісні. Він себе іменує як художній. Дуже смілива назва! Не з такою виставою треба себе іменувати художнім театром.

 

 Іван ГАВРИЛЮК:

 

Невже варто було їхати так далеко з того Миколаєва, що аж на морі, щоб поставити «Кольори»? Зовсім не розумію, про що там ідеться. Німці, поліцаї, дівчата люблять хлопців… І що тут такого незвичного?

Про що кіно? — як той казав. Про місце людини на землі.

 

 Мирослава РЕЗНІЧЕНКО:

 

На превеликий жаль, не все може подобатися з того, що бачиш, і не все можеш зрозуміти. Так і незрозумілою залишилася ця п’єса Павла Ар’є, її вихідна подія. Чому такі роздратовані жінки на сцені? Для кого взагалі постановка? Кому адресована? З якою метою?

Я ніколи не звинувачую акторів. Вина в тому, що залишається багато запитань, не їхня, вина режисера. Актриси зіграли нормально, роль головної героїні, як на мене, просто прекрасна. Тому бажаю миколаївцям творчої наснаги, пам’ятаючи, що не все в житті може вдаватися.

 

Алла ПІДЛУЖНА:

 

 Музичною темою вистави стає танго. Як відомо, з початків це чоловічий танець, його танцювали тільки чоловіки. Це танець пристрасті, танець найбуйніших емоцій. А тут ми бачимо, що в темі танго, в просторі найвідвертіших одкровень працюють тільки жінки. Тобто їм це поле пристрасті і відвертості віддано повністю.

Для мене ця вистава залишилась немовби сценічним начерком – можливо, для майбутньої великої вистави. Це як замальовка, такі собі тези, які можна розвинути у велику виставу, де можна було би простежити повністю розвиток характерів. Зрозуміло, що це історія однієї жінки, розкладена на п’ять голосів, п’ять кольорів, п’ять нюансів відчуттів… Але якось воно вийшло нібито куцо.

Ця історія видалась дуже передбачувана: зрозуміло, що розповідатиме ця жінка. Добре сприймаються колоритні замальовки, ці історії з її життя. Вони розсвічують саму історію, але сценічно не рухають дію. Тому й виглядає ця історія літературною розповіддю, дію якої заміняють рухи танго. Але як на ту розповідь, як на ті характери, можливо, вальс більше підійшов би для емоційної підкладки? Чому саме танго? Немає тут таких аж надмірних пристрастей, така історія могла би статися з багатьма людьми, жінками того періоду. Вона не стає певним узагальненням, залишається приватною історією окремої людини. А без цього узагальнення не досягає потрібного об’єму сценічної оповіді. Залишається дещо замаленькою для того, щоб бути переповіданою сценічно. Тут, мені здається, що режисер мав би знайти ще якийсь хід для більш глибокого розуміння: навіщо ми дивились цю історію?

До речі, у виставі не витримано єдиного принципу сценічного оформлення. Бо якщо йдеться про відмову від реквізиту, робиться натяк на якусь метафору вільного простору, то навіщо ці реальні чашки з чаєм, ця реальна склянка? Вони випадають з принципу постмодерністського відкритого простору, де героїня відверто розповідає свою історію Ця чистота тут не дотримана.

Актриси нормально працюють у тому коридорі характеру, який їм було задано, кожна тримає його. Але фарби характерів доволі прості, дуже впізнавані. Можливо, можна було б навіть у рамках цього заданого проміжку часу вистави більше поекспериментувати з характерами.

Словом, мені здається, що це лише художній начерк для можливої великої роботи.

 

 Світлана МАКСИМЕНКО:

 

 Це одна із перших п’єс Павла Ар’є, сьогодні дуже знаного українського сучасного драматура, львів’янина. І мені приємно, що власне на “Коломийських представленнях” я для себе відкриваю творчий доробок, і, власне, зацікавлення миколаївцями львів’янами — вони привозили виставу “Мойсей” українською мовою, бо це російський театр. І це дуже приємно, що цей театр, можливо, готуючись до вашого фестивалю, а, можливо, визначаючи свою світоглядну громадянську позицію, звертається до української драматургії, до знаних: до класики, я маю на увазі “Мойсей” Івана Франка, і до Павла Ар’є.

Це дуже специфічно. Я би не сказала, що це текст для театру, який дуже такий інтимний. Знаю, що Павло Ар’є дуже тонко відчуває природу і психологію жінки. От його “Баба Пріся” - дуже відома п’єа, яка іде у всіх театрах, власне, пов’язана із цим контраверсійним ставленням до жінки. І тут ми бачимо узагальнений образ жінки в різних іпостасях, в різних життєвих ситауціях. І це така теж лабораторна робота. Театри дуже люблять цю п’єсу, бо, по-перше, вона дає можливість репрезентувати жінок, яких дуже багато в театрі. І дає можливість їм працювати. Я вважаю, що це вистава камерної сцени. Очевидно, у миколаївців вона іде по-іншому. Тут все таки ми стежили більше за сюжетною лінією, а вона тут розсипана. Тут немає якоїсь життєвої лінійної історії. І тому, в принципі, я думаю, що вона в Миколаївському театрі виглядає по-іншому.

Хочу відзначити тенденцію, що тут висока виконавська культура, що це висока повага до слова, відчуття цього слова, тому що я розумію, це російськомовні актори. Це викликає повагу. Вважаю, що у контексті власне “Коломийських представлень” це дуже добре, що східно російськоцентричні театри звертаються до українських авторів і драматургії. І оцей так би мовити “дует” чи розширення українського контексту відбувається саме у Коломиї, тому що я розумію, що саме український театр з Коломиї їде до Миколаєва, а той готується, щоб показати тут українську драматургію. І тому мені видається, ця соціокультурна політика, власне єднання театрів, особливо у контексті дуже болючої теми — війни, вона робить дуже важливу культуррегерську програму, яка об’єднує Україну і говорить про те, що театр може зробити те, що не можуть зробити наші політики. Тому, власне у цьому контексті я би хотіла вітати у Коломиї Миколаївський театр в першу чергу.

 

Дмитро КАРПʼЯК:

 

Якби не коротенька анотація в програмці Миколаївського російського драмтеатру, нізащо не здогадався б, що спостерігатиму на сцені «своєрідний експеримент з дослідження жіночої психології». Ще якби хто-небудь розтлумачив, у чому конкретно полягає цей експеримент, було б непогано. А так залишається хіба висловлювати припущення. Глядачеві хотіли довести, що в кожної з п’ятьох жінок на сцені свій характер? Чи що жодна жінка неспроможна збагнути сутність іншої такої ж представниці прекрасної статі, як і вона? Чи що зустріч жінок різного віку й соціального статусу - це завжди психологічна несумісність?..

 

Здається, ми маємо тут справу з хаотичним набором життєвих історій. Причому історій банальних…

 

Тетяна КОБЕВКО:

 

Миколаївський російський драматичний театр не вперше бере участь у фестивалі. Цього року на суд коломийського глядача подали життєву драму «Кольори» сучасного драматурга Павла Ар’є.

Оскільки п’єса присвячена тяжкій долі жінки-емігрантки, природнім тут є символізм і психологізм. Історія доволі невиняткова – скільки зламаних репресіями доль в Україні! Скільки людей змушені були емігрувати у світи, а потім не знаходили себе, втрачали близьких, помирали самотніми. Такою є головна героїня Марія з родини репресованих. Гадаю, ім’я зовсім не випадкове, символізує подібність долі Марії до стражденної дороги матері Божої. Хоча героїня далеко не ідеальна. Вона багато працювала, але й наробила багато помилок у своєму житті. На схилі буття вона не боїться зробити крок, де минуле стає нічим.

Впродовж однієї дії на кону - жінки в рожевому, помаранчевому, червоному, фіолетовому, чорному. Вони розповідають про себе, але насправді – то сама Марія, тільки в різні періоди свого життя. Вона не розуміє і не схвалює їхніх вчинків. Вона б і сама себе змінила. Якби могла.

У виставі режисер Олексій Павліщев, який цією прем’єрою дебютував у Миколаївському театрі, ніби нанизує вервечку історій кожної пані, цим самим підкреслюючи, наскільки багатогранною і незбагненною є ЖІНКА. Не випадково лейтмотивом вистави стала мелодія лібер-танго (танго свободи) аргентинського композитора Астора Пьяцолли.

Вистава гарно сприйнята глядачами. Для підсилення вражень я б порадила ретельніше попрацювати балетмейстеру над виразністю тангових па. Ще одне моє зауваження стосується мовлення. Окремим акторам надто важко говорити українською мовою. І це відчувається. Отже є поле для удосконалення сценічного мовлення.

 

Тамара ПРИХОДЬКО:

 

 

 

Вистава “Кольори” справила враження суперечливе. Не люблю натуралізму у мистецтві. Вважаю, що театр - це перш за все естетика. Фізіології вистачає поза його стінами. Це з одного боку. З іншого - ідея показати життя жінки на різних його етапах доволі цікава. Юна дівчинка, зріла красуня, впевнена у своїй привабливості, доросла жінка, серце якої розбито, жінка середніх літ, яка осмислила й прийняла своє життя, його втрати й здобутки й, зрештою, старість з усім її натуралізмом й бажанням понад усе зберегти спогади про минуле. Ось ці картини «5 в 1» на початку вистави були завданням для уяви й мозкового штурму кожного глядача, та пізніше все стало зрозуміло й, нарешті, цікаво спостерігати за внутрішнім діалогом поколінь. У виставі, власне, все на цьому діалозі побудовано. Фактична відсутність “екшену”, емоційна наповненість і “родзинка “(як на мене) - чудове “Libertango” Астора П’яцолли. Ось такі кольори жіночого буття.

 

 

 

 Михайло АНДРУСЯК:

 

Миколаївський театр приїхав до Коломиї з виставою за п’єсою львівського драматурга Павла Ар’є «Кольори». У драмі на прикладі життя української еміґрантки показана нелегка доля вимушених утікачів з України. Вирвані з корінням із рідної землі, вони так і не змогли повноцінно прижитися в чужій.

На сцені всього 5 дійових осіб, 5 жінок: у рожевому, в помаранчевому, в червоному, у фіолетовому та в чорному. Усі вони різного віку – від юної дівчини до літньої пані, кожна має власний внутрішній світ. Поступово глядачеві стає зрозуміло, що кольори символізуюзуть відповідні вікові етапи Марії – від веселого, безжурного рожевого (дитинства) аж до гнітючого чорного (старості).

Вистава завершується пам’ятними словами літньої жінки, яка повернулася до рідного краю: «Я – Марія, моя земля – Україна…».

Як на мене, миколаївські акторки ще раз підтвердили глибинну мудрість українського прислів’я: «Де народився, там і згодився».

 

Богдан ВОЛОШИНСЬКИЙ:

 

 

 

А ось і вона - сучасна українська драматургія.

Павло Ар’є, наш сучасник, молодий, але відомий драматург. Дужеякісна драматургія. Дуже сильний і влучний текст. Колосальний ризик — мужчині братися розказувати про внутрішній світ жіноцтва.

Кожному судити як він справився, але дійсно я переконаний, що актриси мали справді дуже хороший сценічний матеріал і вони прекрасно його втілили.

Сама п’єса - короткий конспект жіночих доль українок у ХХІ столітті. Враження від вистави дуже гарні. Дуже стисло, дуже глибоко і майстерно втілено.

 

 

 

Дана ДЕМКІВ:

 

Прекрасний ансамбль. Дійові особи настільки вражають своєю грою, внутрішніми переживаннями… Те, що вони показали, те, що вони, відчуваючи, передали глядачу, було надзвичайно зворушливо до глибини душі.

Головна актриса — надзвичайна. Що можна ще сказати, коли побачиш таку прекрасну гру, прекрасний акторський склад?

Так зворушливо кожна з актрис намагалася передати нам свою історію, те, що пережили в різні моменти і кожна по-різному. Кожна Доля, кожна миттєвість означена своїм кольором і передається відповідно до нього.

Настільки вражаючими були їхні історії, настільки вони зуміли своїм внутрішнім станом це передати що, мене це зворушило до глибини душі. Я отримала надзвичайне задоволення, і щиро дякую за це. Хочу їм побажати творчої праці.

---

 

 

 

День третій. Чернівецький академічний обласний український

музично-драматичний театр ім.О.Кобилянської

“ТРАГЕДІЯ БУНТУ”

(трагедія)

 

Ростислав КОЛОМІЄЦЬ:

 

Ще не вмер український театр! Хоча загальний стан його залишає бажати кращого, але чернівецька вистава показує величезну потенцію, якою володіє український театр. Вистава нібито за класичним твором, але вона примушує думати про історію нашої національно-визвольної боротьби. Чому нам усе-таки не вдалося перемоги?

Прекрасне режисерське рішення. Народ диференційований: є «малоросєйщики», є активні, але стихійні борці, і є люди, які «і вашим, і нашим». Народ не треба штучно героїзувати, а показувати таким, як він є. І це вдалося не лише авторові твору, а й режисеру, сценографу, прекрасному акторському складу. Вдалося людям, які працюють на одне, у високій температурі почуттів: не награних, не театральних, а справжніх.

Хотілося б сказати про виконавця ролі Чіпки. Я не люблю надто голосних порівнянь, але тут скажу: перед нами – майбутній Ступка. Він грає дуже точно, усе через себе пропускає і має харизматичний вплив на глядача практично протягом усієї вистави. Щоправда, чим ближче до фіналу, його стає замало, він пропадає. Стає важко збагнути, до чого він дійде у своєму житті. Це, очевидно, огріх інсценізації, а не акторський.

Прекрасно, що вистава скерована на сучасного глядача. Дивлячись на сцену, ми думаємо про історію нашої боротьби, сучасну ситуацію, відносини. Вона викликає асоціацію не гаслами. Просто показано: такі ми є і такими були. І тому маємо те, що маємо. З цього приводу згадується інша історія. Коли Петлюра йшов на Київ з допомогою польського війська, до нього на шляху приєднувалися люди – чимраз більше, більше. А потім вони відставали. І коли Петлюра дійшов до Києва, то окрім польського допоміжного війська, дуже мало залишилося українців. І він, нікого не засуджуючи, сказав тоді трагічні пророчі слова: «Незріла нація».

Чесна, принципова вистава, зроблена з любов’ю, але з принципових позицій до усіх українців. Вважаю, що вона гідна бути показана в Україні і за кордоном, щоб усі побачили, хто такі українці і на якому рівні перебуває український театр. А цей рівень цілком співвідносний з європейським.

 

 Іван ГАВРИЛЮК:

 

Що сказав би з приводу інсценізації роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Протягом усього дійства моя оцінка змінювалася, мабуть, разів зо п’ять. І кінцевий підсумок усе ж позитивний.

 

Здавалося б, Панас Мирний писав давно, не все витримало випробування часом. Однак це помилкова думка. Класична українська драматургія виразно перегукується з сучасністю, що й не дивно, адже такі категорії, як добро і зло, любов, слава, соціальна справедливість і так далі, вічні. З плином часу нічого тут не змінюється. Добре лягає на сьогоднішній день і «Трагедія бунту», зроблена чернівецькою трупою на основі твору Панаса Мирного. Актори хороші, особливо головний герой Чіпка. Я сидів у першому ряду, бачив його променисті очі, а цей свідок не сфальшивить.

 

Хоча скажу й таке. Особисто мені трохи приїлася ця наша шароварщина, всі ці плаксиві персонажі в жупанах чи латаних свитинах. Забагато цього на наших сценах, нас і в світі сприймають крізь призму шароварів і свиток.

 

 Мирослава РЕЗНІЧЕНКО:

Скільки існує людство, стільки й прагне воно до правди, справедливости, щастя… Згадати хоча б Спартака, Коліївщину, а якщо ближче до теми, то сюжет відомого твору Панаса Мирного. Прикладами з нашого сьогодення можна також легко проілюструвати це прагнення.

Та ось з інсценізацією відомого твору, з його сценічним трактуванням категорично не погоджуюся. Сказане не стосується акторів, вони прекрасні. Але цей паркан, у якому вони грають, цей загін для волів виразно розмежовував їх і нас, глядачів. Щоб сповна проявити себе в такій обстановці власне актором, їм потрібно бути хіба народними артистами. Усім без винятку.

 

Алла ПІДЛУЖНА:

 

На мою думку, постановник вистави не визначився, з якою метою він звернувся до цього матеріалу сьогодні. Якщо лише показати класичний твір у його первісному вигляді, то це одна справа. Але сучасному глядачеві дивитися класичний твір, яким би геніальним він не був, з позиції тодішнього часу, без переосмислення і проєкції на час нинішній, мені здається, недостатньо цікаво. Щоб подивитися минувшину, ми можемо піти в етнографічний музей і перейнятися тим, що там побачимо. Таким чином вийшло, що ми нібито потрапили в такий музей. І через цю досить, до речі, вдалу образну сценографію, яка окреслила простір тодішньої української землі, – з атрибутами соломи, з образними акцентами, що це саме та земля, – оця емоція не перекинулася через огорожу, а залишилася там. Вона мене емоційно ніяк не зачепила.

Гадаю, що не було знайдено сучасної проєкції, хоч думки, які закладені Панасом Мирним у романі, настільки вічні, що стосуються і сучасності. Вони мали забриніти в душах і заторкнути сучасних глядачів… Для мене, на жаль, цього не сталося.

Цей етнографічний момент стосується і оформлення костюмів, і зовнішньої складової вистави. Якесь усе несправжнє, бутафорське… Немає відчуття, що це правдиве. Така постановка питання режисером задала манеру гри акторів. Вони грають не в сучасному стилі. Це театр дещо минулих років – з тією стилістикою, тим емоційним посилом, акторським виконанням. Так грають у багатьох театрах, і це допускається, але стилізація повинна бути пояснена: чому саме так?

Актори грають лише перший, зовнішній план. Вони не переживають, лише зображують ці страждання. Не передають справжній психологічний стан своїх персонажів, ми бачимо лише зовнішній вияв емоцій. Повинно виникнути співчуття, співпереживання, а ми дивимося з холодним серцем… Для мене це звучало якимось літературним театром. Інколи здавалося, що між акторами не було потрібної взаємодії. Кожен гарно промовляв свій текст, але через зал. Вони не бачили один одного, стояли поряд, але не були партнерами. Можна було заплющити очі і просто слухати. Такий прийом має право бути, але це має бути виправдано – природно й органічно. Бо це все-таки вистава і має жити за законами драматичного твору.

Мені видається, що до таких тем треба підходити з уже знайденим рішенням, з якого було б зрозуміло, навіщо режисер звернувся до цього твору, що він хотів сказати світові, до чого хотів привернути увагу глядачів і від чого застерегти – емоційно, історично.

 

Світлана МАКСИМЕНКО:

 

Я захоплююсь Чернівецьким театром, який минулого року показав блискучу шекспірівську комедію, - і тоді ми відкрили молодого режисера.

Сьогодні я, нарешті, відчула майстра сцени, тому що Петро Колісник — це майстер режисури. Він чернівчанин, який багато років працював у колективі. І, власне, вистава, яку ми сьогодні побачили — це чисто фестивальна вистава, тому що вона засвідчує концептуальність режисерського мислення. Він бере такий епічний твір Панаса Мирного і показує нам історію сьогоднішньої України, народу, який ніяк не може сформувати громадянське суспільство, який ніяк не може об’єднатися довкола лідера, якого сам собі спочатку знаходить. А потім розчаровується і цькує його. Ось ця така анатомія рабства або трагедія бунту — це історія нашого сучасного суспільства, яке понад 200 років з часу написання твору, з часу здобуття волі і до сьогодні ніяк не може встати з колін. Тут дуже багато сучасних алюзій, дуже концептуально вибудуваний: а) зорово-емоційний образ — це стійло, у яке заганяють народ як бидло; б) це мінімалізм зображальних засобів в середовищі, те що є символом українського народу: жито, пшениця, земля, те що годує нас і те, що фактично об’єднує нас довкола. Це мінімалізм, але дуже чітко вибудуваний у музичному або звуковому ряді: підвивання собаки, бунт десь там.

Я захоплена майстерністю Петра Колісника, вмінням підбирати; бо що таке режисура — це мистецтво організації і відсікання всього зайвого. Я захоплююсь тим, як він дав собі раду, як автор інсценізації, як режисер. Хоча, якщо чесно, у другій дії ближче до фіналу, він трішки розпорошився, підійшов до натуралістичних сцен з кров’ю. Мені здається, цей натуралізм, якого не було на початку вистави, трошки взяв гору.

Безумовно, це вистава майстра, майстрів. Ми побачили, що коли є громадянська позиція, коли є світоглядна позиція, коли є майстерність режисера, - з найскладнішим матеріалом, а це епічний твір, режисер може собі дати раду, коли він володіє професію, коли може підняти до рівня трагедійного існування, а тут актори існують у трагедійному: роль матері, Чіпки, прекрасна робота писаря Андрія Циганка. Тут майстри навіть у монолозі вибудовують життя людського духу.

Я хочу привітати цей колектив з такою могутньою виставою, з сучасною виставою про нашу Україну, про нас сьогоднішніх і про те, чому ми століттями виборюємо і ніяк не можемо вибороти право бути вільними. Все залежить від нас, від нашої психології, від того, що ми дозволяємо, щоб над нами робили експерименти, щоб заганяли до стійла. Чим більше буде таких вистав, можливо, ми швидше вичавимо з себе цю ваду, вирвемось з того стійла і позбудемось крові - я проти натуралізму у театрі. Бо у першій частині не заповідались оці натуралістичні речі, які на мою думку, вибили виставу із того високого трагедійного моменту, на який налаштував нас режисер.

Дмитро КАРПʼЯК:

 

Що впало в око — глядачів на постановці чернівецьких артистів було помітно менше, ніж на понеділковій комедії трупи з Білої Церкви. Сприймати після такої легкої й симпатичної комедії таку важкувату виставу, як «Трагедія бунту», непросто, багато хто з коломийських театралів вирішив, мабуть, не псувати святкове враження спогляданням дуже серйозних Чіпчиних претензій до навколишньої дійсності. Одна шанована мною пані, якій я мав необережність сказати після вистави, що чернівецькі артисти грають у зовсім іншому ключі, ніж білоцерківські, навіть злегка нахмурила брови: «А ви помітили там якийсь ключ?» Хоча були й цілком задоволені «Трагедією бунту». Що ж, це, напевно, вистава на любителя. Зі свого боку можу хіба запевнити, що нудно впродовж двох з половиною годин не було, на сон, як це трапляється під час примітивних постановок, не тягнуло. Та там і заснути було неможливо, при таких децибелах…

 

 Тетяна КОБЕВКО:

 

Заслужений діяч мистецтв України режисер Петро Колісник разом з колективом Чернівецького театру ім. О. Кобилянської на початку нинішнього року подарував глядачам першопрочитання – власну інсценізацію і втілення соціально-психологічного роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Режисер виокремив з епічного полотна історію, своєрідний життєпис головного героя – молодого чоловіка Чіпки. Його зламали жорна соціуму. Чіпка став жорстоким і черствим, ображеним на інших за власну біду. В розумінні героя – то начебто й протест, боротьба. Насправді ж - це слабкість, аби за насильством сховати власну безпорадність. Постановка Петра Колісника вийшла дуже сучасною. Все побачене глядач мимоволі проектує на сьогодення. Держава і соціум перемелюють і нині не одну долю. Камертоном у цій виставі без сумніву став головний герой Чіпка. У виконанні Олексія Надкерничного він об’ємний і виразний. Увесь акторський ансамбль вдало й вміло відтінює його поведінку й думки. Загалом актори викладалися сповна - і це дало результат. Допомагала образна й лаконічна сценографія заслуженого працівника культури України Петра Магратія, що нагадувала то загони для худоби, то оселю, то поле, то тин та ще чимало атрибутів сільського побуту. Оригінальні музичні теми композитора Володимира Шнайдера підсилювали сприйняття. Зіграло на позитив використання старовинного вбрання та вкраплення народних пісень, помірне, влучне застосування спецефектів на початку другої дії та у фіналі.

Загалом вистава спонукає не спостерігати збоку за вчинками персонажів, а замислитись над тим, які ми, чому так живемо, що не так навколо нас, і чого не вистачає в наших яслах.

 Михайло АНДРУСЯК:

 

Після веселої й запальної комедії «Примадонни» на театральній сцені трагедія: і за жанром, і за назвою… Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні», написаний братами Панасом й Іваном Рудченками (Панасом Мирним й Іваном Біликом) в ХІХ столітті, послужив основою для вистави «Трагедія бунту». Її привіз на театральний фестиваль до Коломиї Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської. Задля зміцнення власної влади й поміщицтва на селі уряд відсталої царської Росії затіяв 1861 року селянську реформу, що передбачало відміну ганебного кріпацтва. В Європі ж панщину, «ганьбу людства», скасували ще 1848 року. Саме з новини, що «цар дав волю» розпочинається дійство вистави «Трагедія бунту». Що б виділив у трагедії? Насамперед глибокий психологізм сценічного дійства. Сучасність і актуальність твору. А ще – майстерність чернівецьких акторів, Чіпки – Олексія Надкерничного, особливо. Злагоджена акторська гра, спецефекти, музичний і пісенний супровід творять цілісну картину – сувору й трагічну. Мимоволі приходять на пам’ять гуцульські «чіпки»-опришки 1930-40 років. Скільки їх було! Завдяки організаційному генію й жертовній праці ОУН вони стали національними героями. Які висновки напрошуються після перегляду? Дарована воля гірка. Воля – на кінчику меча. За неї мусимо боротися й надіятися лише на власні сили. Не озброєна світлою ідеєю людина може, рано чи пізно, озлобитися на все і всіх, перетворитися в дикого звіра й пропасти для суспільства, для нації. Вистава буковинцям, безумовно, вдалася. З чим їх і вітаємо.

Богдан ВОЛОШИНСЬКИЙ:

 

Це не просто, і не тільки трагедія бунту. Це ще й анатомія бунту. Одна з безчисленних історій про збиткування над українцями, але спрепарована не на сторінках книги, а розкрита засобами драматичної сцени. Актори грали високопрофесійно. Прекрасно втілено образ основного героя Чіпки. Безперечно, сцена має не тільки розважати, сцена має освічувати і виховувати глядача.

Але скажу своє зауваження: глядача треба трішки щадити. Існує певна естетика сценічної драми, сценічного простору. І тому якоюсь, можливо навіть, хворобою на багатьох драматичних сценах стала традиція форсування звуку, А у цій виставі не просто форсування звуком, а ще й музичним супроводом. Це вже було занадто. Тому у мене пропозиція трішки щадити глядача. Бережіть глядача.

 

Дана ДЕМКІВ:

Надзвичайний спектакль. Ідуть мурашки по моєму тілу. Настільки це колосальна праця. З самого початку мене вразив музичний супровід. Музика почалась як увертюра, а пізніше переходить, як акомпанемент дійових осіб. Вона супроводжувала весь спектакль. А декорації, ніби прості, але наскільки актори їх обігрують. Ми бачимо акторів, які не бігають по мізансценах, туди-сюди перебігають. Тут настільки дихає вся сцена, всіх чуєш, всіх бачиш. Декорації давали їм можливість і творити свій образ, і переходити з місця на місце, міняти мізансцени. Прекрасне світлове оформлення.

 

Головний герой Чіпка, Олексій Надкерничний, - прекрасний актор! Від нього іде внутрішня глибина - чи він говорить на нервах, чи говорить пошепки. Я вражена спектаклем. Акторський ансамбль зумів від початку до завершення на одній хвилі тримати глядача, підкорив його. На сцені був неперевершений ансамбль. На жаль, глядачів було мало. Те що я побачила, те що відчула — колосальні враження.

 

---

День третій. Київський національний університет театру,

кіно і телебачення  ім.І.Карпенка-Карого

“МИНА МАЗАЙЛО”

(комедія)

 

 

 

Фото Василь ІВАНОЧКО

 

 

Світлана МАКСИМЕНКО:

 

Сьогодні подивилась виставу “Мина Мазайло”. Коли я працювала у театрі Юного глядача, він був першим, хто на початку 90-х років, а, власне, ім’я Леся Курбаса ще не було зовсім реабілітоване і драматургія Миколи Куліша не була видана повністю, показував на сцені “Мина Мазайло ”. І з того часу я бачила дуже багато цих комедій. На мій погляд до сьогоднішнього дня не знайдено ключ до п’єси “Мина Мазайло”.

Тема сучасна, але, власне, у виставі студентській, незважаючи на технічну вправність акторів, мені бракувало цієї алюзії: заради чого вона була поставлена.

Ця робота мені видалась дуже чесною студентською роботою, професійною. Але власне є питання до режисера: заради чого вони обрали цей матеріал, яка лінія там переважає — громадянського було менше, ніж особистого. Тобто якщо мова іде про любовні, ліричні лінії, вони набагато чіткіше були вибудувані, ніж світоглядна філософська позиція. Можливо, це іде від того, що це не одна з найкращих п’єс у Куліша. Оця комедійно-фарсова ситуація. Тьотя Мотя - так, вона колоритна, дуже хороша акторська робота. А от до режисера у мене є запитання: “про що, заради чого і де були ці меседжі до нас сьогоднішніх.”

Я вітаю молодих людей, а ось до режисера це питання у мене є.

 

 

Дмитро КАРПʼЯК:

Отже, трагікомедія Миколи Куліша «Мина Мазайло», з якою прибули на «Коломийські представлення» студенти з Києва. Не сказав би, що вдалося побачити якісь сценічні відкриття чи оригінальне прочитання цієї класичної речі. Молоді актори грали так, як і належить грати людям, які наразі вчаться, тобто в одних моментах вдало, в інших не особливо…

 

Зрештою, ніхто від них і не очікував чогось надзвичайного. Похвально вже те, що приїхали вихованці університетської катедри Богдана Бенюка з виставою, актуальність якої, на жаль, не спадає ось уже сто літ. Причому не дуже й видно, щоб і ухвалений минулим скликанням Верховної Ради мовний закон поліпшував справи з українізацією України. Дійшло до того, що вже й самого слова «українізація» у нас соромляться, дедалі частіше лунають думки про те, що можна бути українським патріотом, ба навіть націоналістом, нехтуючи українською мовою.

 

Погляньте уважніше навколо — і ви переконаєтеся, що таких мазєніних з колишніх мазайлів на наших теренах аж ніяк не меншає. Колись, ще за часів Куліша, їх називали, як і належиться, перевертнями. Нині це слово також чутно вкрай мало. Схоже на те, що такі принципові громадяни, як Мазайлів син Мокій,переводяться, зате безпринципних більшає. Хоча при нормальному будівництві держави мало б бути навпаки.

 

Ось чому важко переоцінити суспільне значення постановки київських студентів, центральною темою якої є міщанство й українізація. Тобто значення теми, про яку потрібно говорити на повен голос.

 

Тетяна КОБЕВКО:

Не зайвим буде повторити, що проведення акції «Мистецтво молодих» у рамках «Коломийських представлень» є дуже важливим. Для молоді, яка навчається акторській майстерності, вийти на коломийський кін – неабияке випробування. І сьогодні було помітно, як хвилювалися студенти Київського національного університету театру, кіно і телебачення іменi І. К. Карпенка-Карого, які винесли на суд глядачів, переважно, студентів Коломиї, п’єсу Миколи Куліша «Мина Мазайло», яка створена 1928 року, але сьогодні - як ніколи актуальна. І хоча це комедія, оповідь про фальшивих недалеких людей, котрі не цінують свою мову, культуру, ладні забути своє коріння, спілкуватися мовою ворога, забувши і зневаживши українське слово, змінити своє прізвище, додавши до нього «руськоє» закінчення, щоби отримати нікчемну посаду чи зарплату – чи це не сьогодення наше?

Сім’я Мини Мазайла розділилася на прихильників московщини та патріотів і любителів українства. Останні наче й перемогли в кінці, але легше від того не стало, бо спливло майже 100 літ, з яких де-юре ось уже 28 ми маємо незалежну Україну, а де-факто – існує реальна загроза її позбутися, адже втрачаємо мову, код нації. І суцільні «вулиці Мазєніних» – не така вже й вигадка. Актори-студенти це зрозуміли і показали. І ми їм повірили.

Попри певні сценічні прорахунки я б відзначила акторів, особливо в ролі Мини Мазайла, котрі пройнялися словом Миколи Куліша і зіграли дуже щиро – хтось майстерніше, хтось…тільки вчиться.

 

Дана ДЕМКІВ:

 

Дуже хороша студентська вистава “Мина Мазайло”. Відчувається що це молодь. Вони подавали все у легкій формі. Зрозуміло, у ті часи, мусили так легко трактувати, щоб не потрапити до тюрми наступного дня. Знаємо, чим закінчилось у автора. А тут можна було закцентувати на цій українізації. Тут мені хотілося б на жарті, на комедії, але точно подати її через підтекст, щоб молодий глядач, який сидів у залі, добре відчув реальну итуацію часу в проекції на сьогоднішній день. Настільки засліпленим був народ, - бо така тоді влада і така політика. Мені хотілось тут виразніше відчути підтекст. Але, в цілому, мені дуже сподобалось.

---

 День другий. Київський академічний обласний

музично-драматичний театр ім.П.Саксаганського (м.Біла Церква)

“ПРИМАДОННИ”

(комедія)

 

 

 

Фото Василь ІВАНОЧКО

 Ростислав КОЛОМІЄЦЬ:

Я цій виставі присуджую символічний Гран-прі нашого фестивалю. Створена вистава про театр. «Весь світ театр і ми актори в ньому»…

Ось про що вистава. Це вистава-свято, вистава про те, як актори грають ролі, а потім стають справжніми. А коли вони стають справжніми? Коли любов виникає. І це дуже мудро задумано режисером, розкуто зіграно акторами. Вистава сприймається позитивно і не викликає бажання висловлювати критичні зауваження.

Ми сьогодні були присутні на театральному святі, і бачили, як це сприймають люди. Я засмучений тим, що наш театр іноді перетворюється на побутове видовище. Театр – це розвага, але розвага зі смислом. Тут це рішуче заперечується. Театр – це свято, це чудо – чудо перетворення, чудо знайдення себе справжнього – чи то в ролі, чи то в житті. І це переконливо, щиро, темпераментно показано режисером і акторами. Пластичне вирішення виражає внутрішній стан героїв, які живуть на надвисокій температурі почуттів. Прекрасне аудіовирішення. Вистава заслуговує найширшого показу.

Іван ГАВРИЛЮК:

 

З прекрасними враженнями залишив театральну залу після вистави білоцерківців. Якось легко, приємно стає на душі, спостерігаючи за настільки талановито втіленим на сцені прозовим текстом. Очевидно, що так же приємно було на душі всіх глядачів, які часто переривали акторську гру бурхливими оплесками. А оплески — все ж вагоме свідчення майстерності акторів.Театр з Білої Церкви обрав для презентації в Коломиї, треба визнати, непростий жанр. Тут і буфонада, і елементи комедії…

Справитися з таким жанром — значить довести свою мистецьку зрілість. Режисура, декорації — все було на висоті, все було підпорядковане тому, щоб глядач гарно відпочив, насолодився справжнім мистецтвом. Правду кажучи, заходячи в залу, я не передбачав, що на мене чекає таке довершене дійство, що в Білій Церкві існує такий чудовий театр.

Щиро дякую артистам за розкішні хвилини, вони справжні молодці.

 Мирослава РЕЗНІЧЕНКО:

 

Надзвичайно сподобалася постановка театру імені Саксаганського. Таке відчуття, наче в серце проник атом сонця. Зворушена тим, як працюють на сцені актори, як говорять між собою, рухаються, водночас не гублячи дію…Я порівняла б сценічні фрагменти, що змінювалися один за одним, з розкішним намистом.

Мушу признатися: давно не відчувала щастя від того, що в нас є таке явище, як театр. А тепер, після «Примадонн», я, людина, яка давненько вже грала на сцені, могла б заявити: я б в актриси пішла. Бо те, що спостерігала останнім часом на різних сценах, відбивало в мене охоту бути актрисою. Звичайно, все наше життя — театр, усі ми в ньому — актори. Та сьогодні білоцерківці наочно довели нам, що можна бути не просто актором, а актором прекрасним. Тоді й реальне життя, думаю, ставатиме прекрасним.

 Алла ПІДЛУЖНА:

 

Переважна більшість глядачів іде в театр за казкою. На цій виставі глядачі, шанувальники театру цю казку отримали – у найяскравішому, найдинамічнішому, найпривабливішому вигляді. Можна сказати, що режисер хотів зробити своєрідний гімн театральній грі, гімн бажанню людини перевтілюватися, відкрити свою природу через гру, вічне бажання людини бути кимось, приміряти на себе чиюсь долю…

Тут це відбувається нібито і в духовному плані, і в реальному фізичному. Неймовірна ситуація, неймовірні перевтілення, гіпертрофовані почуття, гіпертрофована система стосунків, але глядач із задоволенням дивиться, сприймає це, закриває очі на невідповідність того, що це не може бути насправді. В цьому і є чарівна сила мистецтва, коли ми хочемо вірити в неможливе. І на це здатен тільки театр, це живе мистецтво, коли ми розуміємо, що цього бути не може, але воно стається, і глядач у це вірить.

Вийшов справжній мюзикл з обов’язковим вокальним супроводом. Акторам надзвичайно подобається грати, і це видно. Вони купаються в можливості побувати в цих карколомних ситуаціях, роблять це талановито, з задоволенням. Дуже достойна робота балету, вставних номерів, які гармонійно існують у канві вистави.

Мені здається важливим ще такий аспект. Можливо, за цим шаленим гармидером історій, які переплітаються, накочуються одна на одну, виходять одна з одної, автор заклав для розумного глядача ось що. Актори, які грали головних героїв, очевидно, з якогось мандрівного театру, грають Шекспіра! Вони виросли в цьому, це їхній духовний світ. Тобто, автор протиставляє високе мистецтво і масове – просте, доступне, розраховане на розвагу. І в цьому бачиться протистояння: що ж переможе – мистецтво високе чи масове?

Світлана МАКСИМЕНКО:

Сьогодні ми маємо другий день і по контрасту. Вчора у нас була серйозна драма із такими глибокими темами, а сьогодні така яскрава театральна комедія із травестіями, з переодяганнями і ми знаємо, що грати театр у театрі — це дуже складно, тому що тут головне почуття міри, почуття культури внутрішньої, поняття смаку, яке може перерости у фарс, або у таку грубу клоунаду.

В даному випадку Київський театр ім. П.Саксаганського показав дуже молоду, дуже мобільну, динамічну та пластичну трупу, як внутрішньо, так і зовнішньо. Ми побачили повноцінну виставу, де є чоловічий і жіночий балет, де є цікаве режисерське рішення і молода, як на мене, внутрішньопластична трупа. Це є молодий театр по духу.

В принципі, це є комедія ситуацій і мені дуже шкода, що театр не привіз програмок, Це є дуже недобре. Скажімо так, для цього театру це є моветон, бо хотілось би назвати і режисера, і виконавців, зокрема цю молоду пару чоловіків-травесті, які переодягаються і грають у дуже хорошому ансамблі.

Я хочу привітати цей колектив із таким складним матеріалом і мені видається, що вони справились із ним достойно, професійно. Ми бачимо реакцію залу — люди давно стомились від таких серйозних речей, а тут вони просто відпочили. Хочу привітати театр із гарною професійною і молодою, енергетично-позитивною і темпо-ритмічною виставою.

Дмитро КАРПʼЯК:

 

Наскільки похмуро-гнітюче враження справляла недільна вистава Рівненського драмтеатру, настільки легку й веселу комедію сучасного американського драматурга Кена Людвига «Примадонни» запропонували коломийському глядачеві в понеділок, що його прийнято вважати важким днем, артисти з Білої Церкви. Маю глибокий сумнів у тому, що хтось із наших театралів залишився незадоволеним якістю роботи як режисера, так і акторів. За карколомними пригодами двох друзів, Лео і Джека, зала стежила то затамувавши подих, то гучно сміючись. І не лише тому, що кортіло довідатися, чи доможуться актори-невдахи добрячого спадку американської мільйонерки. Як неважко було передбачити з самого початку, доможуться, інакше який сенс був творити цю ексцентричну комедію.

Тут навіть не в щасливому для друзів-акторів фіналі розходиться. Розходиться в тому, що всю виставу трупа з Білої Церкви зіграла на одному диханні, нагадавши нам про карнавальну природу театру. Залишається подякувати гостям за приємний вечір.

Тамара ПРИХОДЬКО:

 

Переконана, глядачі (і я поміж них) сьогодні отримали неабияке задоволення від чудової роботи режисера та акторів Київського театру ім.Саксаганського. У виставі “Примадонни” естетичним було усе: декорації, костюми, вокальні партії та танцювальні номери, діалоги, емоції, гра молодих талановитих акторів. Дивишся цю виставу й наче поринаєш у атмосферу Бродвею і його мюзиклів. А чи не це надихнуло режисера зважитися на першопрочитання п’єси? Мабуть.

Творча команда попрацювала чудово. Костюми і зачіски яскраво передали епоху “американського шику”, поєднання музичних творів різних стилів (“Ромео і Джульєтта” і Елвіс Преслі …) вдало доповнювало й акцентувало репліки та почуття героїв. Примадонни” - це вистава-свято, покликана дарувати глядачам гарний настрій та позитивні емоції. Бурхливі овації аудиторії підтвердили - “саксаганцям” це вдалося. 

Михайло АНДРУСЯК:

 

Після вчорашньої драми «Останній строк» з важким сюжетом – на сцені театру – феєрична комедія-шоу «Примадонни» американського драматурга Кена Людвіґа. Привіз її на фестиваль до Коломиї Київський академічний обласний музично-драматичний театр імені П. Саксаганського з Білої Церкви. Сценічне дійство повертає до далеких 60-х років. Два бідні актори-авантюристи Джек і Лео надумали заволодіти спадком багатої жінки. Для цього мусили перевтілитися в дівчат – небог старої багачки. Крім звичної комедії з тонким гумором, вибагливий коломийський глядач мав змогу насолоджуватися музикою, піснями й танцями. Їх було багато, а ще – динаміка дійства. Швидко змінювалися декорації, хутко перевтілювалися головні герої, не було довгих і нудних монологів чи діалогів… Пластичні танцюристки (і танцюристи) демонстрували іскрометні танці. Навіть стара пані, яка вже ледь не помирала, не втрималася, щоб не кинутися в танець.

Маленька глядачка в залі підтанцьовувала в проході разом з акторами. Особливого шарму виставі додавала музика 1960-х років, яка свого часу заполонила світ, композиції «короля рок-н-ролу» Елвіса Преслі. Проте вона не викликала ностальгії в старшого глядача, а лише безжурний сміх. Попри загальну веселість і, здавалося б, легкість, актори продемонстрували високу майстерність, за що отримали бурхливі оплески від вдячних глядачів.

Вистава, на мою думку, «саксаганцям» вдалася. Браво!

Богдан ВОЛОШИНСЬКИЙ:

Про талановите треба говорити коротко: свіжо, красиво, оригінально і професіонально.

Коломия заслужила на такий спектакль - прекрасний, розважальний в жанрі комедії. І своїми оплесками коломийська публіка сказала молодій трупі: “Приїжджайте до Коломиї ще”.

Дана ДЕМКІВ:

Я в захопленні! І в балетної групи, і в самих акторів настільки велика пластика, настільки оця легкість рухів. І тут же виразна подача тексту через внутрішній стан … Це надзвичайно! Глядач сприйняв це сценічне дійство з великим захопленням…

Вся вистава пройшла ніби на одному подиху, хоча тривала майже три години.  Акторський ансамбль, дуже цікавий і сильний, був як одне ціле. І не можна було вибрати, що хтось один кращий. Ні. Вони всі були неперевершені. Настільки все, що відбувалось на сцені, відбувалось легко і невимушено.  І я не зауважила як минув час. Я не відчула його, коли дивилась на ті прекрасні танці, на балетну пластику. І режисерська робота, і балетмейстерська — прекрасні!

---

 

День перший. Рівненський обласний академічний український

музично-драматичний театр

“ОСТАННІЙ СТРОК”

(драма)

 

 

 

   

Фото Василь ІВАНОЧКО

Ростислав КОЛОМІЄЦЬ:

Благородний режисерський задум, тому що він показує справжню матір. Чому вона на початку вистави помирає і не може померти? Помирає аж наприкінці і возноситься тільки здобувши якусь душевну гармонію.

Чому мати так довго не помирає? Не може знайти виправдання своєму життю. Бачить, що не так сталося, як вона думала. Діти невиховані. Вона їх любить і вони її, але вони виросли ось такі, як є. Виправдання – дівчинка.

У центрі п’єси має бути матір, яка дуже мало говорить, а не побутові епізоди. Актори колоритні, чудово грають, вони на авансцені, а вона на їх фоні губиться. Хоч насправді саме вона це все переживає! Треба було маму інакше розмістити, підняти, щоб її бачили глядачі. Щоб було видно, що вона лежить, помирає і спостерігає за дітьми – це пияцтво, цю фальш між доньками… Оце треба грати, це повинно відбуватися на її очах, а вона чомусь лише в окремі моменти вступає. Це головне, а не оті побутові сценки.

Поки не виправдає своє життя, мати не може померти. Змінити вже нічого не можна. Життя прожито. Нащо було жити, якщо діти такі ось? Якщо нема виправдання своєму життю? І вона знаходить виправдання: воно в цій маленькій дівчинці.

У виставі втрачено наскрізність дії, вона інколи провисає, сповільнюється. Мама має бути в центрі, об’єднувати все це. Вистава про матір, а не про побутові речі. А вони насправді придавили цю матір. І діти чомусь явно старші за неї…

 

Іван ГАВРИЛЮК:

Моя думка з приводу щойно побаченої нами вистави «Останній строк» позитивна. Це тема, яку можна визначити як вічну, вона зайвий раз нагадує нам, що мама - це святе, те, про що потрібно говорити тільки шанобливо, з максимальною повагою.

Правда, що стосується професіонального підходу до оцінки як режисури, так і гри акторів, то я зробив би спектакль трохи динамічнішим. Ні, рівненські артисти прекрасні, але ось дикція… Чому так тихо? — дозвольте спитати. Наче ще й не нарікаю на слух, проте не все зі сцени вдавалося вловлювати. А шкода, бо такий прекрасний текст хотілося б чути безперешкодно, сповна ним насолоджуватися.

Приємною несподіванкою особисто для мене стала поява на сцені одного з синів Старуні — народного артиста України Георгія Морозюка. Ми з ним знімалися разом у кіно ще наприкінці 1970-их, а давнього друга, як відомо, завжди приємно зустріти. Причому де? У Коломиї.

 

Алла ПІДЛУЖНА:

З літературного матеріалу, в основі якого реалії російської глибинки, режисер-постановник виводить свою сценічну оповідь на рівень загально-людських узагальнень. З вічної історії про стосунки дітей і стареньких батьків, театр розповідає притчу про долю матері наприкінці життя й розкриває моральні засади характерів її дорослих дітей. Притча про всепрощення, про спадкоємність, про надію на наступне покоління, що виступає у виставі в образі маленької онуки, якій головна героїня Старуня ніби передає власну душу.

У виставі зроблена спроба поєднання двох жанрових сенсів - театр побутово-реалістичний органічно існує з театром метафоричним, образним. Це робить оповідь емоційно-живою й привабливою своєю правдивістю. Актори створили яскраві типові, впізнавані характери. Призначенням молодої актриси на роль старої матері, режисер наголошує на ідеї вічності образу матері, людини, яка завжди зі своїми дітьми - чи малими, чи сивими; чи благородними, чи негідними; чи розумними, чи невдячними… Постановник навмисно відходить від якоїсь визначеної мови спілкування дійових осіб, вони говорять дивною мовою, в якій можна вгадати українську, білоруську, російську. Зроблено натяк, що подібна історія може статися будь-де. Звісно, українському глядачеві ближчий і зрозуміліший наш національний аспект. В образі матері виникає асоціація з образом неньки-України, діти якої ніби і люблять її, та все ж догляд за нею хочуть перекласти з себе на когось іншого.

Дуже виразна сцена, де син бере вмираючу матір на руки і хоче віддати її комусь з братів чи сестер. У високому трагізмові цієї метафори наступає момент катарсису. Так театр дає зрозуміти, що відповідальність дітей перед матір’ю суголосна відповідальності народу за свою батьківщину.

Світлана МАКСИМЕНКО:

Мені здається, що сьогодні, коли жінка в Україні залишається один на один з бідами дітей та онуків, синів, яких вони чекають, інколи, яких привозять у дерев’яних сорочках, тема стосунків Матерів і дітей є актуальною. Ця тема для початку фестивалю з одного боку не дуже мажорна, вона глибинна і драматична; з іншого — це вистава, яку я бачила у прем’єрних показах на камерній сцені Рівненського театру. І це, здається, був дебют виконавиці молодої мами.

Як бачимо це концепція: тут режисер непевно хоче сказати, що завжди мама у нас молода і красива. Діти старіють. Тема дуже драматична, як і сьогоднішнє наше життя. І тому, по-перше, я хочу привітати театр, що стільки років живе ця вистава. І раз вона живе, значить тема матері завжди залишається актуальною. По-друге, вона прозвучала на великій коломийській сцені зовсім по-іншому. І публіка і плакала — я чула жіночі схлипування. Отже, прозовий твір Валентина Распутіна режисер адаптував до поліської говірки і актори роблять це проживаючи.

Мене особливо вразила мізансцена, коли актори стали на коліна. Тобто я би визначила цю виставу як такий громадянсько дуже людський і гуманний акт поваги театру до усіх матерів і, зокрема, Коломиї. Власне з цього сьогодні дуже такою мінорною темою, але яка дуже близька нам — тема материнства і жінки, стартував фестиваль. Вона прозвучала, і я хочу привітати Коломийський театр із тим, що все добре: з’їжджаються до вас театральні трупи і камерна сцена інших театрів стає для вас великою сценою і однаково вона трепетно сприймається у залі. Отже, з початком вас, “Коломийські представлення”.

 Дмитро КАРПʼЯК:

Як людина, яка намагається вимогливо ставитися до мови художніх спектаклів (та й не тільки спектаклів), ішов на перегляд роботи рівненців з певними побоюваннями. Перекладачів рівня Миколи Лукаша у нас давно не чутно, а тут такий складний для перекладу на українську сибірський автор повісти «Останній строк» Валентин Распутін. Але перекладач Распутіна Віктор Мазаний вчинив нестандартно, передавши російську мову з численними сибірськими діалектизмами поліською говіркою. І в глядача створювалося враження, начебто дія відбувається в затурканому поліському селі, а не на далекій Півночі.

Тепер про самого автора повісти, інсценізованої вперше кілька років тому Іркутським драмтеатром. Тобто про Распутіна. Письменник він для росіян далеко не другорядний. Та якщо вже так припав до душі й рівненським служителям Мельпомени, то могли бодай кількома словами розповісти авдиторії перед початком вистави про громадянську позицію цього митця. Про те, що нині покійний Распутін, виступаючи на I з’їзді народних депутатів СРСР, захоплено цитував Столипіна («Вам потрібні великі потрясіння, а нам потрібна велика країна!»); що шанував Сталіна й Зюганова; що підтримав окупацію Росією 2014-ого Криму…

І насамкінець — про особисте враження від довготривалого відходу в кращий світ Старуні (артистка Ніна Ніколаєва). Такі гнітючі передсмертні сцени мали б наскрізь проймати душу. Проте зрадлива сльоза, признаюся, жодного разу не заблищала на моїх очах. Можливо тому, що біля ліжка вмирущої весь час пиячили й сварилися її родичі, зводячи цим нанівець психологічну гостроту моменту. Якщо ж артисти вирішать, прочитавши ці слова, що в мене просто кам’яне серце, що ж, вони мають право думати й так.

 

Тетяна КОБЕВКО:

Мені подобається Рівненський театр. Те, що я бачила раніше, і вистава першого дня 11-х Коломийських представлень за повістю Валентина Распутіна «Останній строк», викликає сильні емоції, а, значить, зроблено це людьми творчими, які не бояться експериментів. І ці експерименти не руйнують душу, вони гуманні і тактовні. Вони спонукають до думок. До роздумів. Про своє і не своє життя, про те, які ми маємо бути. І чи не запізнюємось бути чуйними, уважними до своїх близьких, власне, до всіх навколо.

Вічна тема – про матерів, які в кінці життя залишаються самотніми. Тема, на мою думку, не може нікого залишити байдужим. Так і сталося. В залі панувала дзвінка тиша. Певно, кожен бачив СВОЮ матусю. Кожна сцена – це своєрідний для нас тест, адже проблеми, порушені в творі - дужесучасні, актуальні, нетлінні.

Сподобалась низка режисерських ходів. Наприклад, вісімдесятирічну бабусю-Старуню зіграла артистка Ніна Ніколаєва абсолютно без гриму. І це не сприймалося як належне. Душа матері завжди молода, а зовні мама для кожного з нас найкраща і наймолодша.

Також дуже органічними були народні пісні у чудовому автентичному виконанні Душі АННИ – Наталії Боярської.

Найбільший від мене комплімент ще одній знахідці. Начебто неможливо українською передати діалект російської глибинки. А, з’ясовується, можна. Героїня говорить поліською говіркою, в якій переплелися українська і білоруська мови. Несподівано вдало і органічно для цієї постави.

Маю кілька зауважень суто особистого сприйняття. За темпоритмом мені вистава видається дещо млявою. Можливо, кілька епізодів варто було би скоротити. А ще – уникати надривних криків у окремих мізансценах: вистава психологічна, тож надмірного гамору не потребує.

 

Тамара ПРИХОДЬКО:

Вистава Рівненського театру  оголює нерви до межі, зачіпає душу так глибоко, що ти просто  не можеш не плакати у фіналі. З першої хвилини й до останньої фрази актори змушують глядача тамувати емоції, зачіпають за живе,адже усі ми -діти своїх батьків й батьки своїх дітей. Тема вистави надзвичайно складна ,проте майстерно розкрита режисером і ,як на мене, зіграна акторами Рівненського театру на відмінно.

Який контраст -пиятика синів і вмираюча мати!  Майже огидні діалоги за чаркою й всепрощаюча материнська любов. Таке воно -людське життя : ницість і святість крокують поруч, нога в ногу.

Такі вистави-не розвага для глядача, тут не посмієшся(хоча багато хто пробував). Після перегляду цієї драми болить голова, щемить серце, душать сльози й хочеться подзвонити МАМІ.

Михайло АНДРУСЯК:

ХІ Всеукраїнський театральний фестиваль «Коломийські представлення» стартував, з чим вітаю коломиян і гостей столиці Покуття.

«Останній строк» – цю повість Валентина Распутіна прочитав майже півстоліття тому в котромусь російському журналі. Досі не стерлися з пам’яті враження від смерті старої жінки й негідної поведінки її дітей…

Нині маємо драму з однойменною назвою. Нею, власне, й розпочав «Коломийські представлення» Рівненський обласний академічний український музично-драматичний театр. На сцені Коломийського театру – вистава представника «сільської прози» зі Східного Сибіру.

Спочатку подумалося, що не варто поширювати московщину зі сцени галицького театру. Проте «русскім міром» тут і не пахнуло. Глядач, який не читав Распутіна, очевидно, й не зорієнтувався, що дія відбувається в сибірській «глубінці», наскільки «українізували» твір перекладач, режисер і актори, піснею – особливо. Та й висвітлена проблема, на жаль, стала тепер і українською: розірваний зв’язок між батьками й дітьми, не найкращі стосунки між братами-сестрами в сім’ї, спивання села, занепад моралі: для дармової корови місце знайдеться, для рідної мами ж – ні…

Гра акторів майстерна. Коротку сцену чаркування братів Іллі й Михайла з колоритним односельцем Степаном у дірявому десантному тільнику стала справжньою окрасою вистави. А стара Мирониха!.. Зачарувала коломийського глядача й маленька Нінка. Майбутня велика актриса?..

Богдан ВОЛОШИНСЬКИЙ:

Я вражений блискучою акторською технікою, вражений прекрасними режисерськими знахідками, дуже скромною, але такою дуже доречною і розумно побудованою сценографією спектаклю. Але хочу сказати таке. Це спектакль з розряду роздуми про вічне. Це загальнолюдські цінності, загально людський контекст. Він у будь-якому суспільстві саме так і виглядає. Просто є певна така неадекватність - побудовано цю драматургію на основі не драми, а повісті Валентина Распутіна “Другий строк”. Це відома його робота, завдяки якій він став знаменитим, але це повість, яка написана на початку 70- х років про життя російської глибинки.

Актори прекрасно справилися із завданням вставити цю загальнонаціональну проблему на основі сюжету повісті російського письменника у нашу сценічну традицію і наш український контекст. Вони зробили все що могли — це і музичне оформлення спектаклю, і текст, ніби зачитаний від автора двома “героїнями у білому”.

Але що хотілося б сучасному глядачу? Не можливо цю драматургію так ідеально вписати, взявши матеріал 1970-х років у умовах СССР і вкласти його у контекст загальноукраїнських проблем початку 21 століття. Це неймовірно складно.

Сучасний глядач хоче бачити українську драматургію у контексті сучасних проблем. Оце проблема репертуарної політики українських театрів, не тільки Рівненського, але й усіх. Коли ми дивимося сьогодні п’єси українського драматурга Івана Карпенка-Карого — це українське життя, але це життя 19-го століття. Коли Марія Заньковецька, Микола Садовський і Кропивницький грали— вони грали життя сучасного їм українського суспільства. А нам у 21 столітті оці проблеми українського суспільства треба бачити у виконанні українських драматургів 21-го століття.

Сучасних українських драматургів, які показують глядачам сучасне життя із сучасною сценографію на сучасному драматичному матеріалі. Тому я враженний колосальною акторською технікою, окремі ці сцени, зокрема тої пиятики в бані — це окремий спектакль у спектаклі; музичним оформленним — ці українські співи, ці ритуальні мелодії, вкладені у контекст російського сюжету — вони прекрасно намагаються адаптувати це для українського глядача, але бракує сучасного контексту, бракує сучасної української актуальної драматургії про проблеми 21-го століття, хоча загально людські проблеми вони залишаться однаковими, що 19, що у 21 столітті.

Дана ДЕМКІВ:

Дуже рада, що знову розпочався наш коломийський фестиваль. Люди його дуже чекають, бо духовно збагачуються. Це просто чудо! Різні театри приїжджають до нас, і ми маємо можливість порівняти, як живуть, творять наші славні українські театри, актори.

Сьогодні я побачила чудову виставу. Образи акторські неймовірні, прекрасні мізансцени. Діти відмовляються від мами, бо не хочуть мати з нею клопоту. Кожного зіграно індивідуально, вражаюче режисерське потрактування. Я побачила цілу плеяду чудових акторів. Дитинка чудова, в неї дебют сьогодні. Прекрасна вистава!

 Щодо пісень, то, на мою думку, співають прекрасно, але коли йде прощання з мамою, мені не хотілось оцього відкритого звуку. Виконано гарно, але в ключовий момент мало би прозвучати інакше. Можу порівняти з нашими традиціями – гуцульськими, покутськими. Вони радикально інакші, ніж показані у виставі.

Надзвичайний акторський колектив – і жіночий, і чоловічий. Побутові сценки дуже органічно вдаються чоловікам. Враження, ніби я не в театрі була, а на вулиці побачила компанію п’яниць, які знайшли привід випити.

---

Один із плеяди творців золотої доби українського театру

До 165-ліття від дня народження Івана Біберовича

Золотою добою українського дореволюційного театру дослідники історії нашої культури називають 80-90-і роки ХІХ ст., протягом котрих коштовним надбанням бездержавної нації стала блискуча плеяда видатних антрепренерів і режисерів театральних труп як на Наддніпрянщині (М.Кропивницький, М.Садовський та ін.), так і в Галичині (І.Біберович та І.Гриневецький). Процес мистецького зростання і підняття впливовості нових українських театрів творився тоді динамічно і майже синхронно на теренах розділених кордонами імперій історичних та етнічних українських земель, сприяючи їх культурному єднанню і наближаючи майбутнє відновлення соборності України.

Оцінюючи внесок Івана Біберовича у розвиток української драматичної сцени в Галичині останньої чверті ХІХ століття, як тогочасні критики, так і пізніші історики театру та й сучасні театрознавці одностайно визнали його кращим організатором театральної справи тієї епохи. Однак досі бракує нам цілісного дослідження життєвого і творчого шляху цього справді видатного актора, режисера, антрепренера і перекладача драматичних творів, не кажучи вже про назрілу потребу ретельного аналізу його діяльності як одного з небагатьох успішних менеджерів галицько-українського театру довоєнних часів.

 

Читати далі…

---

 Коломийський

академічний обласний український драматичний

театр імені Івана Озаркевича

презентує свій ювілейний 172 театральний сезон

Прем’єра першої вистави Коломийського театру “Дівка на виданню або На милування нема силування” за п’єсою І.Котляревського “Наталка Полтавка” відбулася 8 червня 1848 року. Священик української церкви Іван Озаркевич адаптував твір Івана Котляревського до життя покутських українців. За словами Івана Франка: “Івану Озаркевичеві хотілося подати Котляревського галичанам не в оригіналі, а в підгірськім кептарі”.

19 жовтня 1848 року, Озаркевич, привіз Коломийський театр до Львова, де коломияни зіграли виставу “Дівка на виданню або На милування нема силування” перед делегатами конгресу української інтелігенції. На думку Івана Франка, саме ця подія започаткувала український театральний рух в Галичині.

Славу Коломийському театру здобували актори, режисери, митці: Іван та Іванна Біберовичі (видатні українські актори другої половини XIX сторіччя), Володимир Блавацький (перший український Гамлет, засновник першого професійного українського театру в США), Микола Бенцаль (на думку театральних критиків: один із найкращих західноукраїнських акторів періоду 20-30 років минулого століття), Василь Симчич (відомий за своїми акторськими роботами в кіно: Захар Беркут - “Захар Беркут”, отець Мирон - “Білий птах з чорною відзнакою” та інші), Михайло Вербицький (автор музики Гімну України), Данило Нарбут (народний художник України), Оксана Затварська (першою на Прикарпатті отримала високе мистецьке звання “Заслуженої артистки України”), Іван Когутяк (відомий в Україні організатор театральної справи), Григорій Манько (відомий, як провідний актор Київської опери, один із засновників хору бандуристів), Тарас Мельничук (лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1992 р.), український поет-дисидент), Юрій Тодорів, Ігор Салій, Діна Жолобайло та багато інших.

Останнє своє відродження  в статусі професійного пережив Коломийськийтеатр в грудні 1989 року.

В 2008 році - Постановою Колегії Міністерства культури і  туризму України Коломийському театрові надано статус академічного і присвоєно ім’я його засновника Івана Озаркевича; а також започатковано Всеукраїнський театральний фестиваль «Коломийські представлення», який проводиться щорічно.

Театр є лауреатом численних світових та українських театральних форумі в: м.Единбург (Шотландія); м.Лодзь, Ельблонг, Зелена Гура, Жешув (Польща); Хеб (Чехія); Бая Маре, Сучава, Радівці (Румунія); Неаполь, Помпей, Касерта (Італія); Мюнхен, Штутгарт(Німеччина); Херсон, Львів, Полтава, Кіровоград, Мукачеве, Тернопіль, Чернівці, Керч, Ніжин, Одеса…