20 грудня 1939 року

Виходить Постанова Ради Народних Комісарів УРСР “Про організацію театрів, музичних колективів, будинків народної творчості у Львівській, Дрогобицькій, Те6рнопільській, Волинській, Рівненській, Станіславській областях”, якою передбачено створення професійного театру у місті Коломиї. Рештки акторів театру імені Котляревського на чолі з Блавацьким виїхали до Львова, де, як пише Валеріан Ревуцький, “було створено Театральний революційний комітет…”

Січень 1940 року

Новостворений Коломийський драматичний театр очолив в якості художнього керівника Мефодій Дмитрович Плужник. У його складі знаходимо знайомі імена професійних акторів Василя Завтонова, Ірини Скуратової, а також випускниці Київського театрального інституту ім. І.К.Карпенка-Карого Богданової (на жаль, не вдалося встановити її повного імені). Але ім’я випускниці київського театрального інституту тут не випадкове. Там, де до УРСР у 1939 році приєналися нові українські території, активно впроваджувалися в органи виконавчої влади, а також у театри, як у ідеологічні установи, кадри “зі Сходу”.

Жовтень 1940 року

Активну участь в організації театру взяв сержант Козловський, племінник видатного українського співака Івана Семеновича Козловського. Він допомагав новоствореному колективу готувати до Жовтневих свят концерт, який пройшов з великим успіхом. Очевидно, політвідділ однієї з частин Червоної Армії, що розташовувалась у Коломиї, активно сприяв вірній ідеологічній орієнтації театру.

1940 рік

Після визволення Буковини, Коломийський театр півтора місяці гастролював у Чернівцях.

1940 - 1941 роки

Коломийський театр, судячи з афіші 1939-1941 років, активно набував рис типового радянського театру: “Сади цвітуть” Масса, “Слава” Гусєва. І головний козир сезону 40-го року - “Любов Ярова” Треньова у постановці самого Мефодія Плужника, з Іриною Скуратовою у заголовній ролі, яка, як пише театрознавець, “схвилювала серця гуцулів глибоким психологізмом, високою революційною свідомістю своєї героїні”. Залишимо на совісті театрознавця “схвильовані серця гуцулів”, хоча, може, він не так вже й неправий - високої радянської свідомості гуцулам явно не вистачало у 40-му році.

1 липня 1941 року

Коломия окупована німецькими військами. Припинив свою роботу Коломийський драматичний театр.

Липень 1941 року

Іван Когутяк створює у Коломиї Український окружний театр. У часи воєнного лихоліття все зрушилось зі своїх місць. Восени 1941-го, велика група акторів зі східної і центральної України, втративши рідні оселі, завдяки зусиллям відомого ще від 30-х років галицького організатора театральної справи Івана Когутяка, знайшла притулок у Коломиї і, як пише у своїх спогадах тодішній диригент коломийського театру Юрій Плевако-Оранський, “була пригорнена теплом коломиян. Між прибулими були й визначні заслужені артисти, між ними і талановита театральна молодь…”. Ну, зрозуміло, Когутяк зібрав акторів - біженців звідусіль, надав їм роботу, притулок, забезпечив якоюсь заробітною платнею. Дехто, зігравши одну-двійку вистав, продовжували свої блукання, а хтось і осідав у Коломиї. І, так би мовити, офіціалізував у німецькій комендатурі новостворений “Український Окружний театр в Коломиї” у кількості 125 чоловік з “Гуцульським балетом” під орудою Ярослава Чуперчука. Справді, “щоб заангажувати до провінційного театру 125 осіб, треба мати відвагу і довір’я, що українське суспільство допоможе рідній культурі та її працівникам”. Фактично Іван Іванович Когутяк, надаючи їм роботу за фахом, рятував акторів від голодної смерті. Якщо поглянути на питання історично, може, варто дослухатись до твердження музичного керівника коломийського театру Юрія Плевако-Оранського, що “на сцену коломийського театру впав короткотривалий промінь соборності, Сцена театру в Коломиї (нинішнє приміщення театру у будинку колишнього кіно-театру “Гвязда”) стала місцем знаменної зустрічі артистів з різних земель України: з Кубані й Херсонщини, Слобожанщини й центрально-столичних київських земель, Буковини, Лемківщини, Гуцульщини, Покуття, Рогатинщини та і з самого Львова. Висловлювання, може, дещо пафосне, але по суті вірне.

Судіть самі. Директор театру Іван Когутяк - з Княгинина з-під Станіславова. Головний режисер Петро Миронов (або як інколи писали його прізвище - Миронів) - з Херсонщини. Головний диригент Євген Цісик (друг Миколи Бенцаля, колишній січовий стрілець) - з Коломиї. Диригент і хормейстер Юрій Плевако-Оранський - з Харкова. Головний художник Данило Георгієвич Нарбут (1916-1998) - з Києва. Під час війни Нарбут активно працював у театрах Києва, Ковеля, Проскурова. Балетмейстер Ярослав Чуперчук - з Коломиї. Режисери-постановники Єщенко - зі східних земель, Олекса Левицький з півдня України, Віктор Ходський - з Харкова, Володимир Раєвський - з Києва. Під час війни, до Коломиї, Ходський був художнім керівником “Українського театру комедії” (театру відділу пропаганди німецької адміністрації на Україні) в Києві, де співробітничав з хормейстером Юрієм Плєвако.

В акторському чоловічому складі: колишній баритон Київської та Харківської опер Григорій Манько, згадуваний Олекса Левицький, київський тенор Григорій Шведченко, харківський тенор Леонід Лоскотов, баритон Микола Хибовський, рогатинець Степан Пунько, Мирослав Романчак, Андрій Ільків - з рогатинщини, хорист Олександр Тимченко…

Актриси: примадонна чернівецького театру Марія Романовська, колишня хористка Павлина Тимченко, Євдокія Шостак з катеринодарського театру, Ірина Скуратова, Оксана Затварська, молода киянка Алла Шеремет, недавні студентки київської консерваторії Ірина Приходько, Тамара Толстая…

Інші артисти і хористи (за абеткою): Володимир Балевич, Бутковський, Надія Василів, Марія Галібчак, Анна Голик, Остап Грабов’як, Василь Дячук, Богдан Жолкевич, Олена Ільків, Колянко, Корнієнко, Данило Кравченко, Леонтина Матвієва, Миронова, Бронислав Нижанківський, Платон Савченко, Роман Синишин, Василь Ткачук, Оленка Черніцова…

Оркестр складався з 30 музикантів. Ось деякі з них, що збереглися у пам’яті диригента. Скрипалі: Євген Козулькевич, Богдан Мигасюк, Іван Затварський… Віолончелісти: Матвіїв, Чайківський. Контрабасист Василь Коржик. Піаніст Голубаш. Віртуоз-цимбаліст Михась Дірко.

Танцювальну трупу “Гуцульський балет” очолював Ярослав Чуперчук. Вона складалася з Ілярія Кушніренка, Віри Особи, Миколи Остаповича, Анни Отаманюк, Петра Перегінця, Володимира Петрика, сестер Сікорських, сестер Стрельбицьких, Марійки та Василини Чуперчук…

Адміністраторами працювали Михайло Голод та Богдан Романовський.

16 грудня 1942 року

Прем’єра відверто антибільшовицької вистави “Тріумф прокурора Дальського”. Коломийська громадськість влаштувала урочистості з нагоди 25-річчя театральної діяльності Івана Івановича Когутяка. З вітальними промовами виступили літературознавець, культуролог і драматург, професор Дмитро Николишин, письменниця та громадський діяч Олена Кисилівська, акторки Павлина Тимченко та Марія Романовська, яка вручила ювілярові різбляну таріль та альбом…

29 березня 1944 року

Місто Коломию визволено від німецької окупації. Український окружний театр припинив свою роботу. Відновлено роботу Коломийського драматичного театру, яким продовжує керувати Іван Когутяк. До кінця року театр поставив чотири вистави. Відновлюють нев’янучу “Любов Ярову”, тепер у постановці Л.Т.П’ясецького.

7 травня 1944 року

Артисти театру дають перший концерт для бійців радянської армії. Репертуар концертної бригади практично той же - українські народні пісні і танці. Плюс кілька радянських пісень - “Катюша”, “Широка страна моя родная”…

20 вересня 1944 року

Іван Когутяк запросив до трупи на посаду артиста, за протекцією Оксани Затварської, яка разом з Василем Затварським знову повернулися до трупи, Василя Ільковича Симчича (1915 - 1978 р.р.). Театр шукав героя, і високий, стрункий, блакитноокий, освічений, інтелігентний Симчич одразу припав до смаку і Когутякові, і режисерам, які працювали у повоєнній трупі.

3 квітня 1945 року

Приступив до своїх обов’язків головного режисера Дмитро Миколайович Пихтін. На центральні ролі в трупі висуваються Оксана Затварська, Стефанія Жибчин, Іван Остапович, Володимир Рогужинський, Василь Симчич… У цей час театр активно гастролює Галичиною - Золочів, Калуш, Рогатин, Стрий, Рава Руська… Першою виставою Дмитра Пихтіна стала “Лимерівна” Панаса Мирного, декорації до якої створив Степан Іванович Данилишин, випускник Ленінградської академії мистецтв. За диригентським пультом незмінно стояв Євген Цісик.

1945 рік

Другою, помітною, виставою в репертуарі стала комедія Корнійчука “В степах України”, де Василь Симчич грає Часника. Тоді ж, 1945 року, майбутній ректор київського театрального інституту Семен Михайлович Ткаченко, якого відповідні органи надіслали до Галичини задля укріплення ідеологічних і художніх позицій театру, поставив у Коломиї перлину російської класичної драматургії - “Грозу” Островського. Це, до речі, було першим - і успішним - зверненням театру до російської класики. Хормейстер і диригент театру Роман Рубінгер сповнив виставу російськими народними піснями. Центральну роль Катерини з успіхом, за свідченням критики і глядачів, зіграла дружина Дмитра Пихтіна Олена Самохіна. На жаль, про особливості виконання нам нічого не відомо. Самий же режисер, у чергу із Семеном Ткаченком, виконав роль Тихона Кабанова. Критика помітила творче зростання молодих акторів Оксани Затварської в ролі Варвари та Василя Симчича, який “в ролі Бориса позбавився властивих йому недоліків: “перебільшення, зайвої театральної неприродної патетики…” А ось артист Цикаленко в ролі Дикого “виглядав занадто метушливим”. “Хвацькості не вистачало І.Остаповичу в ролі Кудряша. В цілому ж критик вважає, що “режисер С.М.Ткаченко багато зробив у виставі і як досвідчений педагог, і як талановитий режисер”.

1946 рік

У “Наймичці” Івана Карпенка-Карого, поставленій Л.Т.П’ясецьким, який, до речі, зіграв у своїй виставі роль Цокуля, успішно дебютував і був помічений критикою у ролі Панаса Василь Симчич, якого, власне, привела до коломийського театру Оксана Затварська. У цій виставі Затварська, що виконувала виконувала роль Харитини, відзначала у тодішньому молодому акторі невтомну працелюбність, “прискіпливість у пошуках досконалості і неповторності у створенні ним оригінальних сценічних персонажів”

1946 - 1947 роки

Незважаючи на голод, відбулося понад 300 вистав коломийського театру.

1947 рік

Чотирьох артистів театру, в тому числі і Василя Симчича арештовують органи МДБ. Після короткої розмови його заарештували просто у театрі. Вдома зробили обшук. Закидали обвинувачення у співпраці з бандерівцями, зокрема, у тому, що допомагав їм ліками, виконував разові таємні доручення, ба навіть був зв’язковим ОУН. Так це було чи ні, сьогодні не видається можливим довідатись. Як би там не було, Василь Симчич просидів у тюрмі кілька місяців Як згадував Микола Симчич, “Василь був готовий до всього. Тому, коли до камери зайшли “лікарі” і з безцеремонністю садистів-катів стали давати в’ягням уколи , зрозумів, що це виконавці смертного вироку. І не помилився. Впродовж кількох днів заражені смертельними дозами уколів в’язні помирали у страшних муках від тифу. Безпритомного Василя забрала з тюрми дружина. Кати відпустили його, бо не мали жодного сумніву, що він помре. Але Василь вижив, бо як тільки “лікарі” покинули камеру, він вп’явся зубами в проколену руку і витис більшу частину впорсну тої смертельної рідини. Інші в’язні не послухались його застережень і подумали, що він зійшов з розуму”. Напівпритомного актора забрала з тюрми дружина. Ледь вижив. Повільно повертався до життя, міцнішав, “але після хвороби мав розхитані нерви та дошкуляли непередбачені емоційні спалахи”

1949 рік

“Очищення” Галичини від буржуазних націоналістів, водночас із зміцненням партійних позицій у регіоні продовжувалась усі 40-і і 50-і роки. 1949 року відбулися серйозні події, пов’язані з усуненням від директорської посади Івана Когутяка. Він також був заарештований, хоча із запізненням, за співробітництво з фашистськими окупантами, згадали, певно, і про постановку “Тріумфу прокурора Дальського”. Невдовзі його відпустили, а згодом доручили організацію театру у Снятині. 1968 року Когутяк помирає. По усуненню від директорської посади Когутяка та по від’їзді Пихтіна до Одеси, місце головного режисера театру зайняв Віктор Опанасович Яншин, колишній, до війни і під час війни в евакуації, художній керівник 2-го Харківського пересувного драматичного театру. Черговим режисером було призначено Л.Т. П’ясецького.

1950 рік

У хроніці повоєнного життя театру “Без вини винуваті” Олександра Островського, “Життя починається знову” (Актриса Грета Норман) Вадима Собка, “На старті” Юрія Мокрієва. Всі вистави здійснені Віктором Яншином і художником Степаном Данилишиним.

1951 рік

У постановці П’ясецького і художньому оформленні Данилишина вдруге на коломийській сцені з’являється “Любов Ярова” Треньова, де роль Шванді зіграв Яків Горілий. Далі - “Візит у неділю” Григорія Флоринського у постановці П’ясецького, в художньому оформленні художника Степана Данилишина. Степан Іванович Данилишин (1909-1973) працював у коломийському театрі до 1952 року. Далі працював у різних периферійних театрах України, аж поки не осів у Тернополі на посаді головного художника.

1953 рік

Василь Симчич закінчує однорічні режисерські курси, що дає йому офіційне право ставити вистави. Першою післядипломною виставою Василя Симчича стає драма Марка Кропивницького “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, де Віктор Яншин виконує характерну роль Хвортуни.

1954 рік

Коломийський театр, керований Віктором Яншиним, здобуває на Республіканському огляді пересувних театрів в Києві найвищого визнання. В столиці були показані “Під золотим орлом” Ярослава Галана, чи не вперше поставлена в Україні “Влада темряви” Льва Толстого у режисурі Яншина, а також “Камо” Олександра Левади і “Лимерівна” Панаса Мирного у постановці П’ясецького. Після цих гастролей Оксана Затварська стає заслуженою артисткою України. У ті часи почесні звання не роздавалися направо і наліво, як зараз, і стати “заслуженою” сприймалося громадськістю у буквальному розумінні цього слова - як визнання визначних заслуг перед українською сценою. У поновленій 1955 року виставі “Підступність і кохання” Оксана Затварська тепер виконує роль леді Мільфорд.

1955 рік

Яншина було переведено в інший театр, Симчич стає черговим режисером, а головним призначають В.Зуєвського. Останній успішно ставить популярну свого часу сатиричну комедію Василя Минка, приречену на успіх, “Не називаючи прізвищ”, де Оксана Затварська виконує комедійну роль Поеми. Друга вистава Зуєвського “Камінний господар” Лесі Українки. Цього часу Симчич удруге ставить “Лісову пісню”, де Оксана Затварська виконала роль Килини. Актриса прагнула-таки зіграти Мавку, а яка актриса не прагне зіграти Мавку? Вона навіть висловлювала режисерові свої побоювання щодо обсади, але, згідно задумові, була-таки призначена на роль Килини. Режисер не схибив у своєму виборі, і Килина стала прикрасою в акторському здобутку актриси. Тим часом, Василь Симчич уже виконував обов’язки головного режисера. Він запрошує зі Станіслава Миколу Равицького для постановки інсценізації повісті Ольги Кобилянської “У неділю рано зілля копала”.

1956 рік

Ще за часи головування В.Зуєвського, Василь Симчич домігся включення до афіші “Олекси Довбуша”. Вистава витримала понад 200 виставлянь, випадок нечастий у сценічній практиці пересувного театру. Хоча, на думку критиків, Олекса у виконанні Євгена Благушина часом виглядав “занадто картинним”, а персонажі - схожими один на одного. І, головний недолік: у виставі “не було дотику між реалістичним змістом і романтичною формою”. Спостережливий і компетентний глядач цієї вистави згадував, що це був якраз той випадок, коли щире патріотичне спрямування вистави часом підмінялося, за відсутності належної майстерності, декларативним пафосом, акторським галасом і метушнею на сцені, То надто часто злітали топірці, то надто швидко пересувався натовп. Та попри це, вважаю, громадське значення мало саме звертання коломийського театру до героїчної постаті Олекси Довбуша, постаті знакової для місцевих глядачів, символічної…

1956 рік

Перша роль у кіно актора, режисера Коломийського театру - Василя Симчича. Кінорежисер Тимофій Левчук запросив його на роль Остапа Терлецького у кінострічці “Іван Франко” Київської кіностудії ім. О. Довженка.

1957 рік

Василь Симчич швидко стає провідним актором коломийського театру, зігравши такі різнопланові ролі, як Часник у комедії “В степах України” Корнійчука, Малініна у “Любові Яровій” Треньова, Гриціяна у “Весіллі в Малинівці” Юхвіда, Платона у “Платоні Кречеті” Корнійчука, Микиту у “Дай серцю волю, заведе в неволю” Кропивницького, Василя у “Циганці Азі” Старицького, Гриця в “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” Старицького, Василя у “Лимерівні” Панаса Мирного, Омелька у “Мартині Борулі” Карпенка-Карого, Бориса у “Грозі” Островського, Фердінанда у “Мачусі” Бальзака, доктора Ранка у “Норі” Ібсена, Микиту у “Владі темряви” Льва Толстого, Шварца в “Загубленому сині” Арбузова, Антося в інсценізації повісті Івана Франка “Для домашнього вогнища”, Юру в інсценізації повісті Коцюбинського “Тіні забутих предків”… Воїстину безмежний акторський діапазон. І практично у кожній ролі - художня цілісність характеру, мистецька переконливість, неоднозначність трактування.

1959 рік

Головним режисером призначають Андрія Харитоновича Семененка. До війни та під час окупації він працював у Запорізькому українському театрі, спочатку актором, потім режисером. Після звільнення міста від окупантів Семененка було мобілізовано до лав Радянської Армії… У ті роки головних режисерів призначали наказом Міністерства культури. Чому було усунено Пихтіна і замінено М.В. Хороманським, який взагалі нічим не відзначився, працюючи у Коломиї, а при ньому якийсь час працював черговим режисером Яншин? Чому замість Яншина призначено на короткий час Зуєвського, а далі - Семененка? Серія міністерських наказів, усунення, перетасовки… Годі шукати у цьому логіки творчого поступу театру - сама бюрократична метушня.

1960 рік

За час свого перебування на посаді режисера Симчич поставив ряд помітних вистав, які прикрасили афішу театру. Зокрема, 1960-го року - “Тіні забутих предків”, де Василь Ілліч майстерно виконав роль Юри, “постать, що символізує собою страшну силу грошей і зажерливості”, а Оксана Затварська - роль Палагни, виконана актрисою “з добрим художнім смаком і відчуттям міри”. Критика відзначає художню переконливість Василя Завтонова в ролі старого батька та Івана Остаповича в ролі його сина Миколи: “батько і син у виставі - це ще одна знедолена і зломлена злиднями і безпросвітністю тогочасного життя родина”. Цікаво, що у “Тінях забутих предків” роль Івана Палійчука, підлітка 14 років, зіграв учень 4 класу середньої коломийської школи Зіновій Симчич, син режисера, нині актор коломийського театру. А роль Марічки зіграла Романна Затварська, майбутній сумлінний літописець українського театру в Галичині.

1961 рік

Останньою виставою Василя Симчича у коломийському професійному театрі стала “Нора” Генріха Ібсена. Заголовну глибокопсихологічну роль режисер довірив Оксані Затварській. Ця роль знаменувала вихід актриси на новий рівень творчості, засвідчивши її відданість психологічному театрові.

23 грудня 1962 року

Опустилася завіса Коломийського професійного театру… Останньою виставою коломийського театру, якою він прощався з коломийськими глядачами в якості професійного, був “День народження Терези” Георгія Мдівані, яку поставив Андрій Семененко. “Цей день був найсумніший за всю історію існування театру, - згадує очевидиця події Оксана Затварська. - Актори зі сльозами на очах стояли на сцені і довго ритмічно стрясався зал від останніх аплодисментів…”. Для акторів, це було важким психологічним ударом, адже ставився під сумнів багаторічна творчість одного з кращих у Галичині професійних театрів. Розбивалися людські долі. “Скільки було смутку, як тяжко було, коли … ліквідували наш театр і заставили піти з цієї сцени - згадує Оксана Затварська. - Ми ридма ридали, вважали, що втратили щось найрідніше назавжди. Ми не могли розлучитися, любили один одного…”

Січень 1963 року

Зусиллями, енергією ентузіазмом, талантом Василя Симчича на уламках професійного організовано народний самодіяльний театр імені Ярослава Галана. У нього вливається група артистів з професійного театру, які відтепер змушені десь працювати, аби прожити, а вечори і вихідні віддавати творчості у самодіяльному театрі, і самодіяльні актори. Фактично Симчич рятує коломийський театр від загибелі. На запрошення Івано-Франківського театру пішли з Коломиї Оксана Затварська, Іван Остапович, Тетяна Головатюк, Любов Чучман, Євген Благушин, Тетяна Головатюк, Полікарп Пасічник… Коломийська публіка ще довго відчувала ностальгію за своїми улюбленими акторами. “за колишнім театром, відчувала духовну потребу в ньому. Постійні прихильники-коломияни досить часто приїздили до Івано-Франковська спеціально подивитись свою землячку Оксану Затварську…”. Натомість у Коломиї залишились Василь Завтонов, Володимир Рогужинський, Богдана Демків, Стефанія Жибчин, Анна Голик…

1963 рік

Зберігши значну частину сценічного оркестру, у перший же сезон Симчич ставить оперу “Запорожець за Дунаєм” Гулака-Артемовського, де глядачам запам’ятався колоритний акторський дует - Карася - Володимира Рогужинського і Одарки - Стефанії Жибчин. Далі він ставить оперу Аркаса “Катерина”. Дві опери у народному самодіяльному театрі? Над виставами працювали художник професійного театру Стефурак, диригент Жупан, балетмейстер Богдана Демків. Знайшлися і здібні артисти-вокалісти, які так чи інакше “потягнули” опери. Це було викликом для тих, хто не вірив у можливості і потужності народного театру.

1964 рік

До 150-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка театр ставить оперу М.Аркаса “Катерина” за однойменною поемою Шевченка. Режисер постановки В.Симчич.

1965 рік

Режисер театру Василь Симчич бере участь у зйомках знаменитого кінорежисера Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”.

1966 рік

Василь Симчич ставить “Щедрий вечір” Братіслава Блажека, де роль Двадцятирічного зіграв Олександр Биструшкін. Це перша роль у театрі Олександра Биструшкіна. При театрі Симчич організовує молодіжну студію, навчає аматорів-акторів працювати професійно і готує молодь до вступу у театральний інститут. Серед випускників студії при коломийському театрі Народний артист України Олександр Биструшкін, який нині з удячністю згадує часи навчання у Василя Симчича.

1967 рік

Василь Симчич ставить виставу “97” Миколи Куліша. У виставі режисер зайняв кращих своїх акторів: Мусія Копистку зіграв пенсіонер Василь Завтонов, Гната Гирю - Іван Рогужинський, його доньку Лизю - працівник палацу піонерів Богдана Демків, Панька - викладач музики Юрко Тодорів, голову сільради Сергія Смика зіграв сам Василь Симчич. Хоча свою прем’єру театр присвятив 50-річчю Радянської влади, сценічні епізоди правдиво відображали суперечливу і драматичну картину становлення влади робітників і найбіднішого селянства.

1967 рік

Леонід Осика запрошує Симчича на роль газди Георгія у фільмі “Камінний хрест”. На зйомках цього фільму із Симчичем знайомиться Іван Гаврилюк: “Я був першокурсником, коли Іван Миколайчук, мій улюблений старший товариш і наставник, повіз мене до села Русів, де йшли зйомки “Камінного хреста”. Тоді я побачив уперше цю красиву, високу, струнку людину, з головою біблейського пророка й глибокими очима мудреця…”. Далі Симчич зіграв роль Мирослава у стрічці Бориса Івченка “Анничка”.

1968 рік

На Республіканському фестивалі народних театрів вистава Коломия “97” Миколи Куліша виборола звання Луареата і одержала Золоту медаль переможця. На урочистих зборах колективу Симчич подякував акторів за високий художній рівень вистави, сказавши, зокрема: “…Велике вам спасибі і за те, що хоч доводиться виїздити з виставами в тісному, давно зношеному автобусі, де не тільки не вистачає всім місць для сидіння, але й стояння, нічим дихати, бо крізь діри із мотора пробивається газ, Ви не обурюєтесь; їдете. Ще й в дорозі співаєте!..”

1970 рік

З участі у фільмі Юрія Іллєнка “Білий птах з чорною ознакою” в ролі отця Мирона почався тріумф талановитого кіноактора Василя Симчича. Як, до речі, і тріумф його партнера по фільму Богдана Ступки в ролі Ореста. Богдан Ступка згадає про Симчича: “Людина горда і незалежна - не підступись. А який актор! Все, що він робив на екрані, можна було зробити тільки так, як робив він. Величезна харизма!”

1970 рік

Коломийський народний театр режисерськими зусиллями Василя Симчича утретє звертається до “Лісової пісні”. Цього разу центральні ролі виконують молоді актори: Мавки - Наталя Григорчук, Лукаша - Андрій Малаховський. Того, що греблі рве, - Віктор Дмитрук, підтримані досвідченими акторами професійного театру - Юрком Тодоровим в ролі Лісовика, Василем Завтоновим у ролі дядька Лева. Пластичні сцени були майстерно поставлені керівником танцювального колективу, актрисою театру Богданою Демків. І того ж сезону Симчич доручає головну роль Юркевича у “Майстрах часу” Івана Кочерги Михайлові Жолобайлу, який до цього виступав у епізодичних ролях, і той виправдовує сподівання режисера.

1971 рік

Василь Симчич зіграв роль Захара Беркута у фільмі Леоніда Осики за сценарієм Дмитра Павличка.

1973 рік

Василь Симчич здійснив постановку “Каса Маре” Йона Друце. У центральній ролі Васілуци, жінки великої сили почуттів, душевно багатої і щедрої, виступила Богдана Демків, талановитий балетмейстер, на той момент керівник танцювального колективу міського будинку культури. Потім Васілуцу зіграє Діна Жолобайло, яка прийшла до театру ще 1959 року.

1977 рік

Останньою роботою Василя Симчича у народному театрі стане “Зимовий вечір” Михайла Старицького, нечастий гість на українській сцені. Але репетиції “Зимового вечора” важко давалися Симчичу. Актори не звикли грати тихо, їх тягнуло до відкритого прояву емоцій і підкреслення тієї або іншої риси характеру персонажу. П’єса ж вимагала прихованих емоцій, скупого вияву почуттів, недомовок, насичених психологічних пауз. Потребувався довгий і напружений репетиційний процес. А тут іще виклики на кінозйомки, оця остання телеграма: “Василий Ильич! Убедительно прошу сообшить возможность приезда пробу Мосфильм картину “Сибириада”. Режиссер Михалков-Кончаловский. Сценарий опубликован “Новом мире” первый номер. Роль вечного деда.”

1 березня 1978 року

На ранок першого березня 1978 року вся Коломия знала, що Василя Симчича, який давно вже став знаковою постаттю для міста, не стало… На могильному пам’ятнику згодом будуть викарбовані слова з телеграми - співчуття Еміля Лотяну: “Василь Симчич був і залишається одним з найкращих акторів нашого часу, людиною рідкої краси, справжній син Карпат. Будемо ж його пам’ятати і любити, як і раніш”.

З березня 1978 року

Декілька сезонів за інерцією театр продовжував своє існування. Це були важкі роки. Театром керував Михайло Васильович Жолобайло, лікар за фахом, який закінчив свого часу режисерські курси. Він намагався не загубити набутого і творити за естетичними і етичними настановами і заповітами Симчича. Зараз Михайло Жолобайло - завідуючий трупою театру.

1985 рік

Режисером Коломийського народного театру приходить Дмитро Чиборак

1987 рік

Дмитро Чиборак ставить комедію М.Куліша “Отак загинув Гуска”.