Експертна рада фестивалю
Професійні театральні експерти
Медіа-експерти
Громадські експерти
Ростислав КОЛОМІЄЦЬ:
П’єса надзвичайно виграшна – і для акторів, і для глядачів. Закарпатський театр скористався цією можливістю, щоб розважити глядачів. Але природа почуттів у цій п’єсі не проста, вона складніша, ніж актори її відчувають.
Про що п’єса? Про те, що не можна жити брехнею. Бо одна брехня за собою тягне другу, третю… І людина опиняється в полоні брехні – про себе, про людей, про світ. І тоді вона стає смішною. Але ж вона цього не знає, і бреше щиро! А інколи актори просто починають «грати», як вони щиро брешуть. Натомість вони повинні це робити щиро.
Мені в цьому сенсі, в сенсі театральної правди, щирим був актор, який виконував роль Джорджа. Він щиро вірить у ситуацію, в яку потрапив, у яку його втягли, і тому щиро, з усіх сил, намагається виплутатися з цієї ситуації – щоб залишитися людиною, яка живе по правді. І йому це вдається наприкінці! Тому саме за ним ти слідкуєш, йому співпереживаєш.
Іншим акторам це вдається, на мій погляд, меншою мірою. Тому інколи вистава втрачає зміст за рахунок яскравої форми. Вистава смішна, в ній багато вигадки. Але вся ця вигадка повинна бути спрямована на пошук правильної природи гри. Однак вона приречена на успіх – і ужгородці його отримали від коломиян. Бо часто театральний глядач прагне розваги – і одержує її!
Іван ГАВРИЛЮК:
У середовищі акторів такі п’єси, як «№ 13», прийнято називати самогральними. Що б ти не робив на сцені, а воно йде само собою, бо гумор є гумор, публіка на нього реагує здебільшого завжди гарно. Початок комедії, правда, видався мені трохи напруженим, скутим, але вкінці актори нарешті розігралися.
Що ще можна сказати? Хороша драматургія. Було весело.
Мирослава РЕЗНІЧЕНКО:
Прекрасна п’єса, і непогана постановка. Це так звана комедія положень. Так називають п’єси-самогралки, відповідно є й такі ролі. Хоча це не означає, що акторові не потрібно вірити в те, що йому запропонували зіграти, не потрібно переживати свою роль.
Спостерігала за ходом комедії й ловила себе на думці, що в акторів старшого покоління була інша драматургія, не така, як запропонована нам закарпатцями. Молоде покоління, на відміну від старшого, готове, бачу, грати такі речі, і це добре, оскільки акторська професія розвивається, вдосконалюється. Молодь гнучкіша, вони вже не грають Павку Корчагіна, грають зовсім іншу драматургію. І приємно, що беруться за неї.
Алла ПІДЛУЖНА:
Ім’я Рея Куні, найвідомішого англійського драматурга, сучасного майстра комедії, найрепертуарніше в усьому світі, тому кожен театр, який хоче залучити побільше глядачів, бере в свій репертуар оцю п’єсу. Вона безпрограшна.Твори Куні являють собою масове мистецтво, однак вони надзвичайно професійно скроєні. Це такі собі самогральні п’єси, бо там є карколомний сюжет, який накручується до абсурдних висот. І коли театр бере цю п’єсу, він може або стовідсотково виграти, або стовідсотково програти – в творчому сенсі. Тому що така інтрига завжди знайде відгук у глядачів, які згодні беззаперечно повірити в диво театру, в те, що на їхніх очах може відбуватися повний абсурд – а вони будуть у це вірити і сміятися!
У виставі існує акторський ансамбль, хоча видається, що акторам іноді було важкувато. Бо ця інтрига повинна гратися на найвищому градусі віртуозності. Зміна картин має відбуватися як електричний нерв. Насправді у виставі подекуди відчувалася нарочитість, навмисність ситуації. Це завдання режисера – продумати, наприклад, що треба робити, коли поряд стоїть інший персонаж, а актор ще три хвилини вдає, нібито його не бачить!
Мені не вистачило легкості і феєричності. Адже комедія передбачає віртуозну зміну, калейдоскоп картин, легкість, невимушеність, природність. І хоча б трошки дати глядачеві віри в те, що воно відбувається насправді, а не щоб ми просто вірили, ніби таке може статися.
Для репертуару ця вистава завжди матиме попит і люди, які йдуть до театру за розвагою, за відпочинком, за вірою в неймовірність ситуації, сповна отримали свою порцію театрального дива, а окремі миттєві акторські імпровізації заставляли нас перенестися думками в сьогоднішні українські реалії.
Переповідати сюжет цієї п’єси — значить потратити тих же дві з половиною години, протягом яких закарпатські актори ставили її на коломийській сцені. Якщо спробувати одним реченням, то маємо тут іронічну сатиру на неодноразово описану в художній літературі історію про позашлюбний зв’язок впливового політика й звичайної секретарки. Надзвичайно динамічна річ, події на сцені змінюються майже з калейдоскопічною швидкістю, лишень встигай стежити.
Комедія Рея Куні «Номер 13» заслужено визнана знаменитою, і театр з Ужгорода зробив багато, щоб наш глядач сам дійшов такого висновку. Там чимало вдалих епізодів і дотепних реплік, а чи не найвдаліша серед них репліка про стадіон, на який політики запрошують своїх прихильників, після чого політики здають аналізи, а електорат іде голосувати. Ну як ти скажеш, що дія п’єси обмежується тільки Англією?!
Тетяна КОБЕВКО:
Вистава «№13» за п’єсою англійського драматурга Рея Куні «Він, вона, вікно, небіжчик», напевно, належить до переліку найбільш улюблених театрами світу, в тому числі, українськими. Комедія положень, хоча й названа драмою, все ж таки є переважно буфонадною комедією. Саме її обрав Закарпатський театр ім. Братів Шерегіїв з Ужгорода для 11-х «Коломийських представлень».
За інтенсивністю аплодисментів у залі Коломийського театру можна було й потішитися успіхові театру.Проте я під час перегляду і після не була надмірно оптимістичною. Англійський гумор – то є англійський гумор. Він не завжди зрозумілий нам, і навпаки – те, над чим ми, українці, сміємося, британцям навряд чи близьке. У виконанні закарпатців той гумор виглядав трохи наївно. Навіть з огляду на професійну акторську гру, особливо так званого «небіжчика», чи кмітливого готельєра, на жваву зміну ситуацій, на абсурдність сцен, наприклад, регулярне, до нестями, потрапляння під гільйотину віконної рами мало не кожного персонажа, які викликали сміх, двоактна, більш як двогодинна вистава здалася мені безпорадною, нуднуватою, а, отже, нескінченною. Не допомагали недвозначні сороміцькі натяки та дії героїв, тривале дефілювання у нижній білизні та майже без неї персонажів обох статей тощо. Ефекти будувалися на доволі дешевих прийомах, причому, з відтінком вульгарності. Те, що називається тонким англійським гумором, в українському виконанні ставало безпорадним низькоштибним комікуванням. Десь прочитала, що режисер-постановник вистави Михайло Фіщенко казав, що комедія – то не зовсім його жанр. Таки так воно і виглядало. А працювати на догоду невибагливих глядачів, які понад усе люблять комедії, навряд чи варто. Театр повинен розвиватися, зачіпати струни глибинних людських емоцій, а не примушувати бездумно реготати до сліз.
Богдан ВОЛОШИНСЬКИЙ:
Чудова комедія, блискучий тонкий англійський гумор. Ця річ відома, багато разів ставлена на різних сценах ближнього і дального нашого зарубіжжя. В Україні вже кілька театрів грає її, в тому числі ми от побачили у виконанні Закарпатського театру. А хто сказав, що легку комедію легко грати? Правда? Актори виклалися на повну. Гарне враження, публіка отримала все, що хотіла.
Брати таку річ у свій репертуар — це, з одного боку, справді виправдовує ризик, - бо така вистава завжди буде касовою. Але, з другого боку, такий карколомний сюжет, такі складні несподіванки - вимагають великого акторського напруження. Актори дуже старалися. Десь, можливо, були якісь огріхи, які побачить вправний режисер. Але в цілому враження дуже симпатичні.
Це дивовижно! Всі відпочивали дивлячись цю виставу. Глядацький зал захоплювала харизма кожного актора. По перше, хочу сказати, про дуже вправну акторську пластику, і, особливу пластичну вправність актора, який грав, покійника - того детектива, що воскресає. Ті мізансцени: де його рятують, то пересаджують, то кладуть на диван, то, ніби випадково, він скочується зі сцени… Настільки віртуозно зіграні ці сцени, і актори були єдиним ансамблем! Тут відчувається колосальна режисерська і балетмейстерська робота. Вся комічність ситуацій передається в рухах, незважаючи навіть на те, що це робиться з покійником. Це було видовищно.
Закінчується спектакль на одному подиху. Сцена, актори і глядач - це було єдине ціле. Не всім театрам, не всім акторам своєю грою так вдається, щоб зал і спектакль разом з акторами були єдиним цілим. Вони настільки своєю грою захопили глядача на свою хвилю! І це був спільний колосальний контакт. Кожна дійова особа, кожен актор - це своя прекрасна лінія, яку вони вели, якою подавали себе. Прекрасний колектив. Надзвичайно зворушливий. І, навіть, не можна виділити хто з них кращий. Вони всі прекрасні актори!
