Тернопільський академічний обласний український драматичний театр імені Т.Г. Шевченка
Ганна ЯБЛОНСЬКА
“ЯЗИЧНИКИ”
(сімейні сцени)
Режисер-постановник - народний артист України Олег МОСІЙЧУК
Сценографія та костюми - Григорій ЛОЇК
Музичне оформлення - народний артист України Олег МОСІЙЧУК
Відверта і чесна розмова про сьогодення. Про кожного з нас, хто намагається віднайти бодай маленький острівець власного щастя у світі, в якому чомусь усе не так. Але ж довколишній світ витворюємо ми самі, і лише в моменти найтяжчих випробувань, втрачених ілюзій розуміємо, що гармонію душі можна засвітити лише з Любові… “…лагідної, довготерпеливої, яка не поривається до гніву, радіє правдою і ніколи не минає…”
ОКРЕМА АВТОРИТЕТНА ДУМКА:
У виставі Тернопільського драмтеатру ім. Тараса Шевченка я побачив і певні акторські знахідки, і вдалий вихід майстрів сцени на масового глядача.
Василь ШКЛЯР - письменник,
лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка
ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ
В театру є своє розуміння простору, гри, свої правила. Люблю Тернопіль, знаю там багатьох людей, спілкуюся з музейниками. Тернопіль – легітна земля Курбаса, а я курбасівка, бо мене вчив учень, який з ним працював.
Нас вчили, що є пластика жесту, тіла, що не тільки очі – дзеркало душі. Руки так само «говорять». Матеріал загалом цікавий.
Колись Гордон Грег вирішив поламати традиційний театр і придумав ширми. Коли вони діяли на сцені, то експресія ширм давала експресію дії, сюжету, ідеї, вела акторів за собою! Він був сином великої Дункан, дружини Єсеніна. Усе це дуже зв’язане між собою.
Маємо пам’ятати, що і перед нами було щось, і після нас буде…
Я дуже люблю Тернопільський театр, адже тут починав: три сезони працював режисером, дипломну виставу ставив. Люблю цих акторів, яких сьогодні побачив на сцені, у мене любовне ставлення до них, цікавлюся його розвитком, наскільки сьогоднішній театр відповідає тодішньому. А тоді це був потужний театр з акторами державного масштабу.
І сьогодні бачу сильний склад, гру на академічному рівні. П’єса, може, й небездоганна, але дуже і дуже актуальна. В наш час, коли розпадаються сім’ї, коли ми шукаємо собі ворогів збоку, мовляв, винен хтось інший, а не ми самі, поява такої вистави є дуже корисною. У кожного викликає свої особисті асоціації, тим вона і цінна.
Де актори розкривають суперечливий стан душі своїх героїв, там і цікаво. Особливо сприймаю гру актора Хім’яка, герой якого розуміє драматизм ситуації і намагається якось врятувати її. І робить це навіть не підвищуючи голосу. Це справжній майстер театру. Вистава потрібна і корисна.
Те, що показали нам тернополяни, тобто вистава «Язичники», — це не така й сюжетно складна річ. Вона добротно зроблена, бачимо сучасну драматургію, міцних акторів. Такі вистави й тримають театр на плаву. Режисерові, як на мене, залишається тут лише розвести мізансцени.
Та чи фестивальна це вистава? Не знаю… Вибір на користь російського автора Яблонської дещо та й говорить. Можна хіба сприймати постановку як своєрідну пересторогу — відхід від християнських заповідей для людини дуже небезпечний.
Ми всі – учні Сергія Данченка і Ростислава Коломійця. Дмитро, Мосійчук, я – це був курс. Відтоді впродовж творчого життя ми відстежуємо успіхи один одного і радіємо їм. У Коломиї і Мосійчук, і я ставили свої вистави. Це дуже допомагає нам у житті, але й зобов’язує бути взаємно чесними.
Бачу, що Олег тяжіє до тематики сучасної сім’ї. Торік була подібна вистава, то я бачу нинішню як продовження теми – людина заблукала, вона грішна, пробує щось переосмислити…
По-різному можна сприймати образ бабусі, але завжди важливо: задля чого все відбувається? Заради того, щоби люди подивилися на себе збоку, з оцієї глядацької зали. Ми повсюди бачимо цю суєту, побутову невлаштованість, безробіття, а чи часто говоримо зі своїми дітьми про те, про що треба говорити, що їх хвилює, непокоїть? А це завжди важливо і актуально.
Акторський ансамбль вистави дуже потужний. Грають тему настільки природно і правдиво, що хочеться привітати режисера й акторів з гарною виставою, побажати натхнення та подальших успіхів. І матеріалу для продовження теми, яка, вочевидь, хвилює і їх, і глядачів.
Ця вистава викликає якісь особливі відчуття перш за все тим, що це п’єса Анни ЯБЛОНСЬКОЇ, яку спіткала така жахлива доля і невільно сприймаєш це через призму такої події.
Як мені здається, незважаючи на те, що вона є дуже побутова, нібито про прості речі, про наших сучаників, про людей, які живуть поряд на сходовій клітці, сусіди наші. Але вона має притчеву основу. Якби режисерові вдалося відійти від цього побутового погляду на п’єсу, а більше заглибитись у таку метафоричну основу цієї оповіді, то мені здається, що вистава виграла б.
Тому що, як на мене, було тут трішки замало справжнього психологічного театру. Мені він видався нібито така манера кіношної серіальної гри. Оце відчуття воно зруйнувало таку органіку і щирість подачі, тому що актори нібито не проживали образи своїх героїв, а, нібито, знайшли одну емоційну фарбу і нею зіграли кожен свій персонаж.
І тому від цієї однозначності, яку актори не змогли перебороти у собі і, можливо, не виконали завдання режисера. Кожен образ вийшов такий плоский і спрощений.
Можливо, тільки бабуся змогла у своєму персонажі зберегти якусь загадку. І від того, що, навіть, її невістка не впізнала, хоча це неможливий такий момент. Але можна сказати, що це і не мама зовсім, а якийсь посланий ангел чи фея, яка прийшла зробити лад у цій родині і навернути їх на шлях того, аби ці герої змогли почути одне одного і почати жити по-Божому.
Думаю, що у глядачів ця вистава користуватиметься прихильністю, тому що, перш за все, у цих героях глядач бачить себе, бачить свої проблеми. І, можливо, хтось радіє, що це не про нього, когось це наверне на те, щоб змінитися. Таким чином виконається завдання театру, і, можливо, цим виправдаються художні недоліки вистави.
Я вже вдруге або втретє поспіль бачу виставу Тернопільського театру, яку поставив режисер Олег МОСІЙЧУК. І я задаю собі перше і єдине питання: «Нащо було взято цю п’єсу?» Актори хороші, а п’єса - ніяка.
Річ у тім, що якщо у тебе є ідея, то у театрі ти маєш цю ідею і цей смисл провести через дію, через, знов таки, зіткнення характерів. Те про що я говорила про вчорашню ніжинську виставу.
А тут що? Я розумію, що це западенці, що це дуже такі набожні люди, все розумію, але, вибачайте, це було смішно. Це було смішно не тому, що не віриш у Бога, а річ утім, що так як це було драматургом зроблено - то це смішно. В мене таке врження, що вона насміхається над вірою людською, над релігією, над Богом.
Те, що є Бог потрібно показати у дії, а не декларувати. Тому, тут суцільний страшний крик був від початку до кінця. І я знов таки не можу пред’явити претензії акторам, бо там їм нічого грати, нічого розробляти. Нема тла, на якому це можна все зробити, що вони можуть показати.
А те, що вони можуть, от, скажімо, таж Ярослава Мосійчук, яка грає Марину. Вона вкінці, коли сидить із своєю дитиною, то вона може зробити, в неї це виходить чудово, глибоко. І вона матір, яка страждає і вона рада, що дитина в неї жива. І все це вона передає.
Якби я не знала цих акторів, я би спитала, а вони можуть інакше, ніж кричати як різані? І що то було - незрозуміло.
