До 100-річчя від дня народження видатного українського актора, режисера і кіноактора Василя Симчича, на кошти Коломийського драмтеатру ім. І. Озаркевича, Марія Ігнатюк видала книжку “Безсмертя Беркута” (Івано-Франківськ, ЛІК, 2015р.).
У книжці, багатій на фотоілюстративний матеріал, серед фотографій, зроблених колись давно самим Василем Симчичем, одна, на якій стоїть маленька дівчинка - Марійка Ігнатюк, нині доцент Прикарпатського національного університету. Можливо, саме це, зараз унікальне, фото стало для автора поштовхом для дослідження творчості видатного земляка.
У передмові “Харизма таланту Василя Симчича” директор Коломийського драмтеатру ім. І. Озаркевича Дмитро Чиборак емоційно представляє яскраве й багатогранне життя Карпатського Беркута, тісно пов’язане з діяльністю театру, який став головним і у долі Чиборака. Він наголошує, що талант і творчий злет Василя Симчича “сягнули набагато ширших і вищих обріїв і стали надбанням всієї української нації, її золотим фондом і нетлінною скарбницею національної культурної спадщини”.
Василь Симчич працював у Коломийському театрі із 1944 до 1962 року актором, із 1953 року на перший план вийшла його режисерська робота. Після закриття театру в Коломиї 1962 р., завдяки ентузіазмові Василя Ілліча при міському Будинку культури виник Народний театр, який він очолив.
Марія Ігнатюк розпочинає свою розповідь: “Він був Митцем від Бога, вважав себе щасливою людиною, бо був березуном, мав змогу пити трунок березівських пісень, звичаїв, що ґрунтуються на високій шляхетності і взаємоповазі до ближнього, втрачав голову у запальних гуцулці чи аркані. І, коли дар від Бога доповнюється одухотвореним середовищем, в якому виростає людина, іскра таланту розгортається яскравим життєдайним полум’ям”.
Школа, коломийська гімназія, захоплення мистецтвом і нарешті професійний пересувний Театр “Заграва”, під керівництвом Володимира Блавацького, де 1936 р. Симчич дебютував у невеличкій ролі Комірника в комедії “Муравлі” Г. Меріям-Лужницького. В юнака було багато талантів, він “грав на гітарі, мандоліні, фортепіано, добре співав, був художником-графіком, фотографом-художником…” Та до театру була ще й громадська діяльність, і педагогічна робота, активність на культурно-освітній ниві, перші спроби режисерської творчості.
Автор робить екскурс в історію виникнення Коломийського театру, розповідає про тло духовного й світського життя міста, про знакові для театрального мистецтва постаті священика Івана Озаркевича та актора-самородка Алоїса Лейтнера. Саме за їхньої участі 1848 року й виник перший Національний професійний театр у Західній Україні, а першою виставою стала адаптована Іваном Озаркевичем до галицького колориту відома п’єса “Наталка Полтавка” І. Котляревського. У галицькому варіанті вона називалася “Дівка на виданню, або На милування нема силування” і викликала неабияку зацікавленість глядачів.
У театр з такими славними традиціями 1944 р. прийшов Василь Симчич. Дебютною стала роль Панаса з драми “Наймичка” І. Тобілевича. Партнеркою актора була Оксана Затварська, “яка впродовж 50-60-х років ХХ ст. буде його незмінною і найкращою сценічною партнеркою. А їхній постійний акторський дует - окрасою галицького театрального мистецтва”.
Згадує М. Ігнатюк трагічний момент з життя Василя Симчича, який був активним учасником націоналістичного руху. Заарештований органами НКВС 1947 року, Симчич перебував у тюрмі кілька місяців, зумів врятуватися, коли йому й усім в’язням ввели тифозну отруту, …а відновивши здоров’я, Симчич продовжує роботу в театрі. Дослідниця аналізує зіграні ролі, зупиняючись на найулюбленішому творі - “Тіні забутих предків”. Саме ця безсмертна проза Коцюбинського стала визначною постановкою Симчича на коломийській сцені. Тодішній головний режисер Коломийського театру Андрій Семененко згадував: “Кращою виставою за мій час перебування на коломийській землі була “Тіні забутих предків”, яка здійснена набагато раніше, ніж фільм Параджанова… Глядач приходив по кілька разів дивитися це поетичне чудо в маленькому провінційному містечку, адже Коломию кожен гуцул чи бойко вважає своєю столицею… Розголос про “Тіні” пішов на всі Карпати. І коли б Василь Симчич поставив тільки цю одну виставу, його ім’я має стояти поряд з Параджановим, адже ще й тому, що цей твір здійснився першим у Коломиї”.
Зі сторінок книжки постає могутня, потужна особистість митця, громадянина своєї батьківщини, талановитого актора, що прославляв Україну й поза її межами.
У книжці описана історія закриття Коломийського театру, спричинена наказом Міністерства культури з Москви… Проте у Василя Ілліча вистачило сил пережити удар, і він спрямовує свої творчі зусилля на організацію й плідну діяльність Народного театру. Із того самодіяльного колективу виросло багато професіональних акторів.
Значний розділ книжки присвячено Симчичу - кіноактору. Він знявся у 24 фільмах, працював з видатними кінорежисерами у картинах, що увійшли у золотий фонд кінематографічної культури: “Іван Франко”, “Білий птах з чорною відзнакою”, “Захар Беркут”, “Камінний хрест”, “Пропала грамота”, “Потоп”, “Табір іде в небо”, “Мій ласкавий та ніжний звір”.
Цікаво сформований розділ “Біографія В. Симчича мовою світлин», де візуально можна простежити хронологію життя й творчості, побачити, яким був Карпатський Беркут у різні роки, хто був поруч з ним, кого любив, з ким товаришував, у яких виставах та фільмах грав.
Окремі сторінки присвячено продовжувачу справи батька - Зіновію Симчичу - провідному актору Коломийського театру ім. І. Озаркевича. Він, зрощений талантом і настановами батька, гідно несе славу свого роду.
У карпатському краю бережуть пам’ять про земляка. Існує скульптурний барельєф на фасаді школи у Середньому Березові, на батьківщині актора. Фасад рідного театру також прикрашає барельєф Василя Симчича. Книжка “Безсмертя Беркута” поповнила скарбницю шани і пам’яті про видатного митця.
