Дмитро ЧИБОРАК, директор та художній керівник Коломийського академічного обласного українського драматичного театру імені Івана Озаркевича:
- Україна у вогні… Нестримному, жорстокому і праведному вогні, який, хочеться вірити, знищить дотла Україну корупційну, бандитську, бездуховну, несправедливу - таку, яку ми мали її всі ці останні роки. А що на згарищі? Знову ж, хочеться вірити, відродиться Україна нова - без бандитів при владі, без продажних політиків, без корупційних схем, без свавілля правоохоронців та “кишенькових” судів і ще багато дечого, що заважає нам нормально жити й нормально розвиватися - забезпечивши нам гідне місце серед європейських народів. Бо інакше пролита кров патріотів виявилась даремною, і ми недостойні Небесної Сотні, ми зрадимо їх…
Усі знають, якої України ми не хочемо. Про це вже стільки сказано! Та чи знаємо натомість, чого хочемо? Складається враження, що не завжди… Як легко все спихнути на продажних політиків, банду при владі. І забуваємо, що самі їх обрали - розмінявши інколи свою совість, своє право і свою гідність на кілограм гречки та 100 гривень за “правильний вибір” на виборчих дільницях… Як легко в усьому звинуватити корумпованих чиновників. І при цьому жодних докорів собі, любим - адже вони беруть, бо ми даємо! Зробити все за законом, не порушувати законів, постояти в черзі, бути принциповим інколи є для нас питанням такого ж морального вибору, як і для тих, хто бере хабар - обіцяючи нам все виправити, допомогти, повирішувати… І врешті-решт, як легко прикритися міфічним і неконкретним “ми” чи “хтось”, звинувачуючи кого-небудь в усіх наших злигоднях, нашому бруді, нашій сірості, непривабливості… Сказати “я” - важче! Усвідомити, що коли хочеш чистих вулиць, то починай з конкретного “я” - я не плюватиму і не смітитиму; набридла безгосподарність і розруха - я приберу у своєму будинку, своєму подвір’ї, своїй вулиці, своєму місті, у своїй країні; набридли сірість та убогість - відремонтую, полагоджу, вирощуватиму квіти… Тут ідеться про чесність, порядність, правдивість, принципіальність, небайдужість - ті моральні якості, які відрізняють людину від інших біологічних істот.
Власне, культура і мистецтво покликані духовно збагачувати людину, нагадувати їй, що вона - людина. Якщо раніше казали, що культура опинилася на “залишковому” принципі (не тільки у фінансуванні, а радше в загальнодержавному контексті), то зараз саме час констатувати падіння вже нижче за ту саму сумнозвісну точку “залишковості”. Остання влада та їхні “папєрєдніки” розв’язали в Україні “духовний голодомор” - ледь-ледь животіє українська книжка, практично знищено українське кіно, на межі виживання український театр, здається в полон “попсовій армії” українська музика. “Духовний голодомор” не такий страхітливий, як голодомор фізичний, може, й не такий нестерпний та болючий, але за наслідками не менш руйнівний і не менш небезпечний. Його результатом завжди є “справжній голодомор”, “тітушки” на вулицях, снайпери, які цілять у голови беззбройних, скинуті хрести, розриті могили, дикість і варварство… Повернення до духовних першоджерел українства, усвідомлення духовного надбання нації, його примноження й розвиток - завдання для нової особистості… Якщо, звісно, вона прагне стати новою!
Україна й досі в огні! Хочеться вірити, що палають душі - наші душі: черстві, байдужі, недобрі, заздрі… Натомість що на згарищі? Нова особистість, яка свідома, чиїм нащадком вона є, що одержала у спадок і що хоче передати нащадкам… Це все те, про що писав Дмитро Донцов, - визначальні чинники нації. І не важливо, яка кров нуртує в жилах: українська, російська, польська, білоруська… Я маю на увазі розуміння нації в духовному сенсі - біологічні чинники тут не важать. Ми повинні стати новими людьми… І я теж.
Коломийський театр підтримав Революцію. На знак протесту щодо беззаконня правоохоронців і солідарності з протестувальниками-патріотами ми відмінили прем’єру вистави, над якою працювали майже півроку. 14 акторів театру були на Майдані. Більшість із них стали бійцями славетної 14-ї сотні. Дякувати Богу, ми нікого не втратили. Для декого лише “беркутівські” кийки виявилися грізною пересторогою - старе добровільно не відходить, воно бореться, воно всіма способами чіпляється за життя… І стало наукою - нове народжується в крові й муках. І іспитом - на громадянську зрілість, на право вважатися новою людиною!
Все ще тільки починається…
