ФЕСТИВАЛЬНІ ХРОНІКИ
ДЕНЬ ПЕРШИЙ
Національний академічний український драматичний театр ім. Івана Франка (м. Київ)
Теннесі Вільямс
“ТРАМВАЙ “БАЖАННЯ”
Ростислав КОЛОМІЄЦЬ, заслужений діяч мистецтв України:
Про виставу варто говорити одразу після перегляду, а не після обдумування. Ось це безпосереднє враження цінніше інколи, аніж раціонально вибудувані театрознавчі побудови.
Я сам режисер, але я дивився виставу по-людськи, а не по- режисерськи і театрознавчому. Я, напевно, вперше бачу виставу, у якій так правдиво, чесно і без приховувань показано драматично про те, що таке любов…
Що таке любов тілесна і духовна, і як важко вони поєднуються, і скільки вони приносять миттєвостей щастя, і скільки завдають страждань і болю. Любов - це одна із тих цінностей, яка робить людину щасливою. Так мало щасливих людей ми побачили у цій п’єсі. Бо не просто знайти своє кохання і поєднати тілесне і духовне. Тілесне єднання - інстинктивне, а духовне - душевне доповнення одне одного. Важливо коли чоловік і жінка не схожі поглядами, а доповнюють одне одного. Саме тоді створюєється ось те єдине і неповторне кохання, одне на все життя.
У п’єсі - драматичні долі людей, які так і не здобули цього. Дуже часто так трапляється і в житті, набагато частіше, аніж відбувається поєднання тілесного і духовного.
Алла ПІДЛУЖНА, театрознавець, лауреат премії НСТД України у галузі театрознавства та театральної критики:
«Трамвай «Бажання» - відома п’єса Вільямса, вона стала, як знаємо, класичною. У цій оповіді, у цих нібито камерних сімейних історіях кожен режисер знаходить щось своє. Знайшов це своє і режисер «Трамваю…», причому його рішення добре підтримане сценографічно.
Нереальний, по суті, трамвай стає своєрідною метафорою, як у маленькій капсулі, у ньому, вважайте, уособлено мікровсесвіт. Маємо протиборство неординарності як явища і духовно розвинутої особистості, яка не сприймає брутальної посередності. Посередність прагне проковтнути, перемогти, звести особистість до свого рівня. Зверніть увагу, що Бланш навіть силоміць одягають так, як одягнута посередність. Режисер не дає нам наприкінці вистави надії на перемогу духовного, адже трамвай усе-таки тягне за собою Стенлі. Але глядач залишається в переконанні, що тремтлива, чиста душа Бланш у цьому протистоянні перемагає. Тут взагалі багато метафор, що їх цікаво розгадувати.
Після кожної вистави в мене як глядачки залишається в серці якийсь емоційний штрих. Таким штрихом стала душа Бланш, що б’ється метеликом об шибку. Хочеться, щоб цей метелик-душа знайшов шпаринку і все-таки врятувався.
Сталося! Буквально ще вчора ми переживали, чи вдасться відкрити “Коломийські представлення”, чи не перейде область знову на карантинний режим у зв’язку з ковідом. Вдалося, тож маємо вагому підставу порадіти як за весь наш театр, так і за коломийського глядача, який явно занудьгував без театральних вистав такого високого рівня.Франківці поставили на нашій сцені добротну мистецьку річ, їхній “Трамвай Бажання” гідно відкрив театральний фестиваль. Попереду - нові постановки інших українських театрів, серед яких дві прем’єри. Сподіваюся, коломийські театрали матимуть добру естетичну поживу і надалі виходитимуть із салі театру переповнені враженнями, якими хочеться поділитися і в колі родини, і зі знайомими. Я вдячний їм за увагу до наших намагань залучити до Коломиї найкращі мистецькі колективи з усієї держави.
Це мій рідний театр, в якому я працюю вже 25 років. Прийшовши в театр, я зрозуміла, що він володіє надзвичайними акторськими і режисерськими талантами. Тоді головним режисером був Данченко. І ця традиція сильних акторських енергій нуртує по сей день. Отак само як внизу, в пивниці, є джерело, і воно невичерпне, так, на мій погляд, невичерпне джерело творчої енергії франківців. Мало того, що це театр Франка, мало того, що Франку 165 років, що там пам’ятник прекрасний Франку, що в білій залі на другому поверсі стоїть білий пам’ятник Франку…
П’єса була написана Вільямсом Теннесі в 1947 році, в 1948 автор отримав Пулітцерівську премію, був номінований на Оскар… Відтоді п’єса вже 70 років крокує по світу, з театру в театр, і всі на ній відточують своє мислення, своє світобачення, в собі плекають і назовні дають це людям…
Чисто по-режисерськи вистава дуже сильно зроблена. Вона задіяна ритмічно, по звукоряду, по пластиці, по лінії в просторі. Думаю, що це найсильніша робота молодого режисера Івана Урицького. Він талановита людина, я бачила й інші його вистави. Єдине, що вистава трошки «просіла» в кінці, треба було режисеру підштовхнути її якось.
Безсумнівно, що це вистава про незмінність жорстокої людської природи, про «чорні діри» в людському характері, які можуть все чисте, все гарне всотати – і на цьому кінець…
Вистава у нас йде на камерній сцені, тобто, це планшет і амфітеатр. Тут же сцена припіднята, і ця припіднятість цілком інакше сприймається. Вона гіпертрофована в подачі енергії, в драматизмі, в трагедійності. Дуже сильна актриса в головній ролі, Таня Шляхова! Я теж, до речі, колись хотіла зіграти цю роль. А зараз думаю: для чого вона нам? Що вона несе? В які точки людської психіки б’є і що звідти виринає? Де тунель зі світлом у кінці? Що мав на увазі молодий хлопець, ставлячи сьогодні цю виставу?..
Валерій Невєдров, народний артист України, театральний режисер (м.Київ):
Ми схвально сприйняли цю прем’єру. Вистава сучасна, це перша постановка режисера, яку я бачив, і вона мене приємно здивувала. Задіяні молоді актори – за віком, за стажем, мабуть, бо я не всіх знаю. Режисура така вся зіткана з самоцільних якихось варіантів – так, що не завжди можна ці коди розгадати. Але те, що відбулося, дуже чітко промальовано в самій атмосфері театру і в стилістиці. І все те, що умовно відображено у виставі, дуже сприймається, я це помітив по глядачах, і дуже вражає – митців насамперед. Тому я кажу колегам: так тримати, так продовжувати свої пошуки! І ця молодь, яку я вже бачив в інших виставах, – це основа того нового театру Франка, який міцно посів лідерські позиції. І якщо ми всі йдемо у Європу, то можу сказати, що це вистава на рівні Європи.
Петро КОБЕВКО, заслужений журналіст України:
“Трамвай “Бажання” - це дуже потужна робота, передусім режисерсько. Адже дія відбувається без достатнього простору, а часом і без слів. Проте актори показують всі ці емоції філігранно. Ми звикли, що дія може відбуватися в хаті, в печері, в палаці, а тут - трамвай. І на трьох вікнах - на одному великому і двох малих - вони показали всю експресію. Це свідчить про велику силу артистів та режисера.
