Експертна рада фестивалю
Професійні театральні експерти
Медіа-експерти
Громадські експерти
Ростислав КОЛОМІЄЦЬ:
Кожна п’єса і вистава будується за Арістотелівськими законами, які відкриті великим греком. У кожній п’єсі має бути експозиція конфлікту, зав’язка, розвиток, кульмінація і розв’язка в межах цього сюжету. Таким чином вибудовується сюжет, а в сюжеті розкривається зміст конфлікту. У виставі миколаївців важко зрозуміти, чому і що починається, як розвивається і чим воно закінчується. Це біда нинішнього театру, що в ньому є багато формальних рішень – мізансцени, пластичні екзерциси, а змісту як такого малувато.
Зміст розвивається через сюжет; так вибудуйте ж сюжет, історію! В п’єсі Ар`є, до речі, є ця історія. А тут вона не вибудувана. Ні з чого вона не починається, ніяк не зав’язується, а просто йдуть емоційні повідомлення акторів про свої особисті нещастя і негаразди. Тому дуже важко зрозуміти, а кому і чому тут співчувати? Кожна ж п’єса вимагає співчуття до героїв! Розуміння і співчуття.
Дуже важко зрозуміти. Я навіть не розумію, хто тут як грав. Усі грали однаково незрозуміло. Емоції були якісь загальні, а з приводу чого і чому, що зачепило цих людей, що вони вийшли і сповідаються перед нами про свої біди, – зрозуміти було дуже важко. З тексту це зрозуміло, але не з побудови вистави. І тому зникає зміст, виходить наперед форма.
Якісь дуже прозаїчні актори. У п’єсі Ар`є вони перебувають у високому градусі почуттів, їхнє життя перебуває на грані, а тут актори награють цей стан. Розуміючи розумом, але не пропускаючи через себе. Тому вистава мало хвилює. Але потрібні і такі вистави у фестивальному репертуарі – щоби зрозуміти, в якому стані перебуває сьогодні український театр.
Тут російський театр грає п’єсу українською мовою. Це теж мені важко зрозуміти, навіщо це? Політика і театр – речі несумісні. Він себе іменує як художній. Дуже смілива назва! Не з такою виставою треба себе іменувати художнім театром.
Іван ГАВРИЛЮК:
Невже варто було їхати так далеко з того Миколаєва, що аж на морі, щоб поставити «Кольори»? Зовсім не розумію, про що там ідеться. Німці, поліцаї, дівчата люблять хлопців… І що тут такого незвичного?
Про що кіно? — як той казав. Про місце людини на землі.
Мирослава РЕЗНІЧЕНКО:
На превеликий жаль, не все може подобатися з того, що бачиш, і не все можеш зрозуміти. Так і незрозумілою залишилася ця п’єса Павла Ар’є, її вихідна подія. Чому такі роздратовані жінки на сцені? Для кого взагалі постановка? Кому адресована? З якою метою?
Я ніколи не звинувачую акторів. Вина в тому, що залишається багато запитань, не їхня, вина режисера. Актриси зіграли нормально, роль головної героїні, як на мене, просто прекрасна. Тому бажаю миколаївцям творчої наснаги, пам’ятаючи, що не все в житті може вдаватися.
Алла ПІДЛУЖНА:
Музичною темою вистави стає танго. Як відомо, з початків це чоловічий танець, його танцювали тільки чоловіки. Це танець пристрасті, танець найбуйніших емоцій. А тут ми бачимо, що в темі танго, в просторі найвідвертіших одкровень працюють тільки жінки. Тобто їм це поле пристрасті і відвертості віддано повністю.
Для мене ця вистава залишилась немовби сценічним начерком – можливо, для майбутньої великої вистави. Це як замальовка, такі собі тези, які можна розвинути у велику виставу, де можна було би простежити повністю розвиток характерів. Зрозуміло, що це історія однієї жінки, розкладена на п’ять голосів, п’ять кольорів, п’ять нюансів відчуттів… Але якось воно вийшло нібито куцо.
Ця історія видалась дуже передбачувана: зрозуміло, що розповідатиме ця жінка. Добре сприймаються колоритні замальовки, ці історії з її життя. Вони розсвічують саму історію, але сценічно не рухають дію. Тому й виглядає ця історія літературною розповіддю, дію якої заміняють рухи танго. Але як на ту розповідь, як на ті характери, можливо, вальс більше підійшов би для емоційної підкладки? Чому саме танго? Немає тут таких аж надмірних пристрастей, така історія могла би статися з багатьма людьми, жінками того періоду. Вона не стає певним узагальненням, залишається приватною історією окремої людини. А без цього узагальнення не досягає потрібного об’єму сценічної оповіді. Залишається дещо замаленькою для того, щоб бути переповіданою сценічно. Тут, мені здається, що режисер мав би знайти ще якийсь хід для більш глибокого розуміння: навіщо ми дивились цю історію?
До речі, у виставі не витримано єдиного принципу сценічного оформлення. Бо якщо йдеться про відмову від реквізиту, робиться натяк на якусь метафору вільного простору, то навіщо ці реальні чашки з чаєм, ця реальна склянка? Вони випадають з принципу постмодерністського відкритого простору, де героїня відверто розповідає свою історію Ця чистота тут не дотримана.
Актриси нормально працюють у тому коридорі характеру, який їм було задано, кожна тримає його. Але фарби характерів доволі прості, дуже впізнавані. Можливо, можна було б навіть у рамках цього заданого проміжку часу вистави більше поекспериментувати з характерами.
Словом, мені здається, що це лише художній начерк для можливої великої роботи.
Світлана МАКСИМЕНКО:
Це одна із перших п’єс Павла Ар’є, сьогодні дуже знаного українського сучасного драматура, львів’янина. І мені приємно, що власне на “Коломийських представленнях” я для себе відкриваю творчий доробок, і, власне, зацікавлення миколаївцями львів’янами — вони привозили виставу “Мойсей” українською мовою, бо це російський театр. І це дуже приємно, що цей театр, можливо, готуючись до вашого фестивалю, а, можливо, визначаючи свою світоглядну громадянську позицію, звертається до української драматургії, до знаних: до класики, я маю на увазі “Мойсей” Івана Франка, і до Павла Ар’є.
Це дуже специфічно. Я би не сказала, що це текст для театру, який дуже такий інтимний. Знаю, що Павло Ар’є дуже тонко відчуває природу і психологію жінки. От його “Баба Пріся” - дуже відома п’єа, яка іде у всіх театрах, власне, пов’язана із цим контраверсійним ставленням до жінки. І тут ми бачимо узагальнений образ жінки в різних іпостасях, в різних життєвих ситауціях. І це така теж лабораторна робота. Театри дуже люблять цю п’єсу, бо, по-перше, вона дає можливість репрезентувати жінок, яких дуже багато в театрі. І дає можливість їм працювати. Я вважаю, що це вистава камерної сцени. Очевидно, у миколаївців вона іде по-іншому. Тут все таки ми стежили більше за сюжетною лінією, а вона тут розсипана. Тут немає якоїсь життєвої лінійної історії. І тому, в принципі, я думаю, що вона в Миколаївському театрі виглядає по-іншому.
Хочу відзначити тенденцію, що тут висока виконавська культура, що це висока повага до слова, відчуття цього слова, тому що я розумію, це російськомовні актори. Це викликає повагу. Вважаю, що у контексті власне “Коломийських представлень” це дуже добре, що східно російськоцентричні театри звертаються до українських авторів і драматургії. І оцей так би мовити “дует” чи розширення українського контексту відбувається саме у Коломиї, тому що я розумію, що саме український театр з Коломиї їде до Миколаєва, а той готується, щоб показати тут українську драматургію. І тому мені видається, ця соціокультурна політика, власне єднання театрів, особливо у контексті дуже болючої теми — війни, вона робить дуже важливу культуррегерську програму, яка об’єднує Україну і говорить про те, що театр може зробити те, що не можуть зробити наші політики. Тому, власне у цьому контексті я би хотіла вітати у Коломиї Миколаївський театр в першу чергу.
Якби не коротенька анотація в програмці Миколаївського російського драмтеатру, нізащо не здогадався б, що спостерігатиму на сцені «своєрідний експеримент з дослідження жіночої психології». Ще якби хто-небудь розтлумачив, у чому конкретно полягає цей експеримент, було б непогано. А так залишається хіба висловлювати припущення. Глядачеві хотіли довести, що в кожної з п’ятьох жінок на сцені свій характер? Чи що жодна жінка неспроможна збагнути сутність іншої такої ж представниці прекрасної статі, як і вона? Чи що зустріч жінок різного віку й соціального статусу - це завжди психологічна несумісність?..
Здається, ми маємо тут справу з хаотичним набором життєвих історій. Причому історій банальних…
Тетяна КОБЕВКО:
Миколаївський російський драматичний театр не вперше бере участь у фестивалі. Цього року на суд коломийського глядача подали життєву драму «Кольори» сучасного драматурга Павла Ар’є.
Оскільки п’єса присвячена тяжкій долі жінки-емігрантки, природнім тут є символізм і психологізм. Історія доволі невиняткова – скільки зламаних репресіями доль в Україні! Скільки людей змушені були емігрувати у світи, а потім не знаходили себе, втрачали близьких, помирали самотніми. Такою є головна героїня Марія з родини репресованих. Гадаю, ім’я зовсім не випадкове, символізує подібність долі Марії до стражденної дороги матері Божої. Хоча героїня далеко не ідеальна. Вона багато працювала, але й наробила багато помилок у своєму житті. На схилі буття вона не боїться зробити крок, де минуле стає нічим.
Впродовж однієї дії на кону - жінки в рожевому, помаранчевому, червоному, фіолетовому, чорному. Вони розповідають про себе, але насправді – то сама Марія, тільки в різні періоди свого життя. Вона не розуміє і не схвалює їхніх вчинків. Вона б і сама себе змінила. Якби могла.
У виставі режисер Олексій Павліщев, який цією прем’єрою дебютував у Миколаївському театрі, ніби нанизує вервечку історій кожної пані, цим самим підкреслюючи, наскільки багатогранною і незбагненною є ЖІНКА. Не випадково лейтмотивом вистави стала мелодія лібер-танго (танго свободи) аргентинського композитора Астора Пьяцолли.
Вистава гарно сприйнята глядачами. Для підсилення вражень я б порадила ретельніше попрацювати балетмейстеру над виразністю тангових па. Ще одне моє зауваження стосується мовлення. Окремим акторам надто важко говорити українською мовою. І це відчувається. Отже є поле для удосконалення сценічного мовлення.
Тамара ПРИХОДЬКО:
Вистава “Кольори” справила враження суперечливе. Не люблю натуралізму у мистецтві. Вважаю, що театр - це перш за все естетика. Фізіології вистачає поза його стінами. Це з одного боку. З іншого - ідея показати життя жінки на різних його етапах доволі цікава. Юна дівчинка, зріла красуня, впевнена у своїй привабливості, доросла жінка, серце якої розбито, жінка середніх літ, яка осмислила й прийняла своє життя, його втрати й здобутки й, зрештою, старість з усім її натуралізмом й бажанням понад усе зберегти спогади про минуле. Ось ці картини «5 в 1» на початку вистави були завданням для уяви й мозкового штурму кожного глядача, та пізніше все стало зрозуміло й, нарешті, цікаво спостерігати за внутрішнім діалогом поколінь. У виставі, власне, все на цьому діалозі побудовано. Фактична відсутність “екшену”, емоційна наповненість і “родзинка “(як на мене) - чудове “Libertango” Астора П’яцолли. Ось такі кольори жіночого буття.
Михайло АНДРУСЯК:
Миколаївський театр приїхав до Коломиї з виставою за п’єсою львівського драматурга Павла Ар’є «Кольори». У драмі на прикладі життя української еміґрантки показана нелегка доля вимушених утікачів з України. Вирвані з корінням із рідної землі, вони так і не змогли повноцінно прижитися в чужій.
На сцені всього 5 дійових осіб, 5 жінок: у рожевому, в помаранчевому, в червоному, у фіолетовому та в чорному. Усі вони різного віку – від юної дівчини до літньої пані, кожна має власний внутрішній світ. Поступово глядачеві стає зрозуміло, що кольори символізуюзуть відповідні вікові етапи Марії – від веселого, безжурного рожевого (дитинства) аж до гнітючого чорного (старості).
Вистава завершується пам’ятними словами літньої жінки, яка повернулася до рідного краю: «Я – Марія, моя земля – Україна…».
Як на мене, миколаївські акторки ще раз підтвердили глибинну мудрість українського прислів’я: «Де народився, там і згодився».
Богдан ВОЛОШИНСЬКИЙ:
А ось і вона - сучасна українська драматургія.
Павло Ар’є, наш сучасник, молодий, але відомий драматург. Дужеякісна драматургія. Дуже сильний і влучний текст. Колосальний ризик — мужчині братися розказувати про внутрішній світ жіноцтва.
Кожному судити як він справився, але дійсно я переконаний, що актриси мали справді дуже хороший сценічний матеріал і вони прекрасно його втілили.
Сама п’єса - короткий конспект жіночих доль українок у ХХІ столітті. Враження від вистави дуже гарні. Дуже стисло, дуже глибоко і майстерно втілено.
Дана ДЕМКІВ:
Прекрасний ансамбль. Дійові особи настільки вражають своєю грою, внутрішніми переживаннями… Те, що вони показали, те, що вони, відчуваючи, передали глядачу, було надзвичайно зворушливо до глибини душі.
Головна актриса — надзвичайна. Що можна ще сказати, коли побачиш таку прекрасну гру, прекрасний акторський склад?
Так зворушливо кожна з актрис намагалася передати нам свою історію, те, що пережили в різні моменти і кожна по-різному. Кожна Доля, кожна миттєвість означена своїм кольором і передається відповідно до нього.
Настільки вражаючими були їхні історії, настільки вони зуміли своїм внутрішнім станом це передати що, мене це зворушило до глибини душі. Я отримала надзвичайне задоволення, і щиро дякую за це. Хочу їм побажати творчої праці.
