Афіша

Неділя, 22.09.19


13:00 - м.Коломия театр. Я.Мер "Світлофор Моргайко" Казка

18:00 - м.Коломия театр. Григорій Квітка-Основ’яненко "На милування нема силування" музична комедія

Неділя, 29.09.19


13:00 - м.Коломия театр. І.Юзюк (за казками А.Мілна) "Вінні-Пух та його друзі" Казка

18:00 - м.Коломия театр. Михайло Старицький "За двома зайцями" Комедія


Вакансії у театрі:

- начальник радіо-електро цеху;

- звукорежисер

- машиніст сцени;

- художник з освітлення;

 

 

 

Адреса театру: 78200, Івано-Франківська область, місто Коломия, вулиця Вічевий Майдан, б.7

Телефони для довідок: (03433) 47844; 50441

e-mail: kolteatr@gmail.com

Усі новини

У Коломиї завершився Всеукраїнський театральний фестиваль (відеосюжет)

2019-09-18 19:00:48

ХІ Коломийські представлення. День сьомий. Закарпатський музично-драматичний театр (м.Ужгород). "№13". Висновки експертів

2019-09-15 09:49:38

ХІ Коломийські представлення. День шостий. Черкаський музично-драматичний театр ім.Т.Шевченка. "БУВАЛЬЩИНА... УКРАЇНСЬКІ ВОДЕВІЛІ". Висновки експертів

2019-09-14 09:23:12

У Коломиї триває театральний фестиваль (відеосюжет)

2019-09-13 18:40:46

ХІ Коломийські представлення. День четвертий. Миколаївський академічний художній російський драматичний театр. "КОЛЬОРИ". Висновки експертів

2019-09-12 08:14:46

ХІ Коломийські представлення. День третій. Чернівецький музично-драматичний театр ім. О.Кобилянської. "ТРАГЕДІЯ БУНТУ". Висновки експертів

2019-09-11 08:59:38

ХІ Коломийські представлення. День третій. Київський університет театру ім. І.Карпенка-Карого. "МИНА МАЗАЙЛО". Висновки експертів та фотозві

2019-09-11 08:57:17

XI Коломийські представлення. День перший. Рівненський музично-драматичний театр. “ОСТАННІЙ СТРОК”. Висновки експертів та фото

2019-09-09 06:07:55

 

 

   

Фото Василь ІВАНОЧКО

Професійні театральні експерти:

Ростислав КОЛОМІЄЦЬ, заслужений діяч мистецтв України,член-кореспондент НАМ України, театральний режисер та педагог (м. Київ):

Благородний режисерський задум, тому що він показує справжню матір. Чому вона на початку вистави помирає і не може померти? Помирає аж наприкінці і возноситься тільки здобувши якусь душевну гармонію.

Чому мати так довго не помирає? Не може знайти виправдання своєму життю. Бачить, що не так сталося, як вона думала. Діти невиховані. Вона їх любить і вони її, але вони виросли ось такі, як є. Виправдання – дівчинка.

У центрі п’єси має бути матір, яка дуже мало говорить, а не побутові епізоди. Актори колоритні, чудово грають, вони на авансцені, а вона на їх фоні губиться. Хоч насправді саме вона це все переживає! Треба було маму інакше розмістити, підняти, щоб її бачили глядачі. Щоб було видно, що вона лежить, помирає і спостерігає за дітьми – це пияцтво, цю фальш між доньками… Оце треба грати, це повинно відбуватися на її очах, а вона чомусь лише в окремі моменти вступає. Це головне, а не оті побутові сценки.

Поки не виправдає своє життя, мати не може померти. Змінити вже нічого не можна. Життя прожито. Нащо було жити, якщо діти такі ось? Якщо нема виправдання своєму життю? І вона знаходить виправдання: воно в цій маленькій дівчинці.

У виставі втрачено наскрізність дії, вона інколи провисає, сповільнюється. Мама має бути в центрі, об’єднувати все це. Вистава про матір, а не про побутові речі. А вони насправді придавили цю матір. І діти чомусь явно старші за неї…

 

Іван ГАВРИЛЮК, народний артист України, кіноактор і режисер:

Моя думка з приводу щойно побаченої нами вистави «Останній строк» позитивна. Це тема, яку можна визначити як вічну, вона зайвий раз нагадує нам, що мама — це святе, те, про що потрібно говорити тільки шанобливо, з максимальною повагою.

Правда, що стосується професіонального підходу до оцінки як режисури, так і гри акторів, то я зробив би спектакль трохи динамічнішим. Ні, рівненські артисти прекрасні, але ось дикція… Чому так тихо? — дозвольте спитати. Наче ще й не нарікаю на слух, проте не все зі сцени вдавалося вловлювати. А шкода, бо такий прекрасний текст хотілося б чути безперешкодно, сповна ним насолоджуватися.

Приємною несподіванкою особисто для мене стала поява на сцені одного з синів Старуні — народного артиста України Георгія Морозюка. Ми з ним знімалися разом у кіно ще наприкінці 1970-их, а давнього друга, як відомо, завжди приємно зустріти. Причому де? У Коломиї.

 

Алла ПІДЛУЖНА, театрознавець, лауреат премії з театрознавства та театральної критики НСТД України , лауреат мистецької премії «Київ» ім. Амвросія Бучми:

З літературного матеріалу, в основі якого реалії російської глибинки, режисер-постановник виводить свою сценічну оповідь на рівень загально-людських узагальнень. З вічної історії про стосунки дітей і стареньких батьків, театр розповідає притчу про долю матері наприкінці життя й розкриває моральні засади характерів її дорослих дітей. Притча про всепрощення, про спадкоємність, про надію на наступне покоління, що виступає у виставі в образі маленької онуки, якій головна героїня Старуня ніби передає власну душу.

У виставі зроблена спроба поєднання двох жанрових сенсів - театр побутово-реалістичний органічно існує з театром метафоричним, образним. Це робить оповідь емоційно-живою й привабливою своєю правдивістю. Актори створили яскраві типові, впізнавані характери. Призначенням молодої актриси на роль старої матері, режисер наголошує на ідеї вічності образу матері, людини, яка завжди зі своїми дітьми - чи малими, чи сивими; чи благородними, чи негідними; чи розумними, чи невдячними… Постановник навмисно відходить від якоїсь визначеної мови спілкування дійових осіб, вони говорять дивною мовою, в якій можна вгадати українську, білоруську, російську. Зроблено натяк, що подібна історія може статися будь-де. Звісно, українському глядачеві ближчий і зрозуміліший наш національний аспект. В образі матері виникає асоціація з образом неньки-України, діти якої ніби і люблять її, та все ж догляд за нею хочуть перекласти з себе на когось іншого.

Дуже виразна сцена, де син бере вмираючу матір на руки і хоче віддати її комусь з братів чи сестер. У високому трагізмові цієї метафори наступає момент катарсису. Так театр дає зрозуміти, що відповідальність дітей перед матір’ю суголосна відповідальності народу за свою батьківщину.

 

Світлана МАКСИМЕНКО, театрознавець, тележурналіст, кандидат мистецтвознавства, заслужений журналіст України (заступник директора дирекції художньо – мистецьких та музичних програм Філії ПАТ НСТКУ « Львівська регіональна дирекція»)

Мені здається, що сьогодні, коли жінка в Україні залишається один на один з бідами дітей та онуків, синів, яких вони чекають, інколи, яких привозять у дерев’яних сорочках, тема стосунків Матерів і дітей є актуальною. Ця тема для початку фестивалю з одного боку не дуже мажорна, вона глибинна і драматична; з іншого — це вистава, яку я бачила у прем’єрних показах на камерній сцені Рівненського театру. І це, здається, був дебют виконавиці молодої мами.

Як бачимо це концепція: тут режисер непевно хоче сказати, що завжди мама у нас молода і красива. Діти старіють. Тема дуже драматична, як і сьогоднішнє наше життя. І тому, по-перше, я хочу привітати театр, що стільки років живе ця вистава. І раз вона живе, значить тема матері завжди залишається актуальною. По-друге, вона прозвучала на великій коломийській сцені зовсім по-іншому. І публіка і плакала — я чула жіночі схлипування. Отже, прозовий твір Валентина Распутіна режисер адаптував до поліської говірки і актори роблять це проживаючи.

Мене особливо вразила мізансцена, коли актори стали на коліна. Тобто я би визначила цю виставу як такий громадянсько дуже людський і гуманний акт поваги театру до усіх матерів і, зокрема, Коломиї. Власне з цього сьогодні дуже такою мінорною темою, але яка дуже близька нам — тема материнства і жінки, стартував фестиваль. Вона прозвучала, і я хочу привітати Коломийський театр із тим, що все добре: з’їжджаються до вас театральні трупи і камерна сцена інших театрів стає для вас великою сценою і однаково вона трепетно сприймається у залі. Отже, з початком вас, “Коломийські представлення”.

 

 Медіа-експерти:

Дмитро КАРПʼЯК, журналіст:

Як людина, яка намагається вимогливо ставитися до мови художніх спектаклів (та й не тільки спектаклів), ішов на перегляд роботи рівненців з певними побоюваннями. Перекладачів рівня Миколи Лукаша у нас давно не чутно, а тут такий складний для перекладу на українську сибірський автор повісти «Останній строк» Валентин Распутін. Але перекладач Распутіна Віктор Мазаний вчинив нестандартно, передавши російську мову з численними сибірськими діалектизмами поліською говіркою. І в глядача створювалося враження, начебто дія відбувається в затурканому поліському селі, а не на далекій Півночі.

Тепер про самого автора повісти, інсценізованої вперше кілька років тому Іркутським драмтеатром. Тобто про Распутіна. Письменник він для росіян далеко не другорядний. Та якщо вже так припав до душі й рівненським служителям Мельпомени, то могли бодай кількома словами розповісти авдиторії перед початком вистави про громадянську позицію цього митця. Про те, що нині покійний Распутін, виступаючи на I з’їзді народних депутатів СРСР, захоплено цитував Столипіна («Вам потрібні великі потрясіння, а нам потрібна велика країна!»); що шанував Сталіна й Зюганова; що підтримав окупацію Росією 2014-ого Криму…

І насамкінець — про особисте враження від довготривалого відходу в кращий світ Старуні (артистка Ніна Ніколаєва). Такі гнітючі передсмертні сцени мали б наскрізь проймати душу. Проте зрадлива сльоза, признаюся, жодного разу не заблищала на моїх очах. Можливо тому, що біля ліжка вмирущої весь час пиячили й сварилися її родичі, зводячи цим нанівець психологічну гостроту моменту. Якщо ж артисти вирішать, прочитавши ці слова, що в мене просто камяне серце, що ж, вони мають право думати й так.

 

Тетяна КОБЕВКО, журналістка, газета ”ЧАС”:

Мені подобається Рівненський театр. Те, що я бачила раніше, і вистава першого дня 11-х Коломийських представлень за повістю Валентина Распутіна «Останній строк», викликає сильні емоції, а, значить, зроблено це людьми творчими, які не бояться експериментів. І ці експерименти не руйнують душу, вони гуманні і тактовні. Вони спонукають до думок. До роздумів. Про своє і не своє життя, про те, які ми маємо бути. І чи не запізнюємось бути чуйними, уважними до своїх близьких, власне, до всіх навколо.

 

Вічна тема – про матерів, які в кінці життя залишаються самотніми. Тема, на мою думку, не може нікого залишити байдужим. Так і сталося. В залі панувала дзвінка тиша. Певно, кожен бачив СВОЮ матусю. Кожна сцена – це своєрідний для нас тест, адже проблеми, порушені в творі - дужесучасні, актуальні, нетлінні.

 

Сподобалась низка режисерських ходів. Наприклад, вісімдесятирічну бабусю-Старуню зіграла артистка Ніна Ніколаєва абсолютно без гриму. І це не сприймалося як належне. Душа матері завжди молода, а зовні мама для кожного з нас найкраща і наймолодша.

 

Також дуже органічними були народні пісні у чудовому автентичному виконанні Душі АННИ – Наталії Боярської.

 

Найбільший від мене комплімент ще одній знахідці. Начебто неможливо українською передати діалект російської глибинки. А, з’ясовується, можна. Героїня говорить поліською говіркою, в якій переплелися українська і білоруська мови. Несподівано вдало і органічно для цієї постави.

 

Маю кілька зауважень суто особистого сприйняття. За темпоритмом мені вистава видається дещо млявою. Можливо, кілька епізодів варто було би скоротити. А ще – уникати надривних криків у окремих мізансценах: вистава психологічна, тож надмірного гамору не потребує.

 

Тамара ПРИХОДЬКО, головний редактор ТРК НТК:

Вистава Рівненського театру  оголює нерви до межі, зачіпає душу так глибоко, що ти просто  не можеш не плакати у фіналі. З першої хвилини й до останньої фрази актори змушують глядача тамувати емоції, зачіпають за живе,адже усі ми -діти своїх батьків й батьки своїх дітей. Тема вистави надзвичайно складна ,проте майстерно розкрита режисером і ,як на мене, зіграна акторами Рівненського театру на відмінно.

Який контраст -пиятика синів і вмираюча мати!  Майже огидні діалоги за чаркою й всепрощаюча материнська любов. Таке воно -людське життя : ницість і святість крокують поруч, нога в ногу.

Такі вистави-не розвага для глядача, тут не посмієшся(хоча багато хто пробував).Після перегляду цієї драми болить голова, щемить серце, душать сльози й хочеться подзвонити МАМІ.

 

Громадські експерти:

Михайло АНДРУСЯК, письменник, Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка:

ХІ Всеукраїнський театральний фестиваль «Коломийські представлення» стартував, з чим вітаю коломиян і гостей столиці Покуття.

«Останній строк» – цю повість Валентина Распутіна прочитав майже півстоліття тому в котромусь російському журналі. Досі не стерлися з пам’яті враження від смерті старої жінки й негідної поведінки її дітей…

Нині маємо драму з однойменною назвою. Нею, власне, й розпочав «Коломийські представлення» Рівненський обласний академічний український музично-драматичний театр. На сцені Коломийського театру – вистава представника «сільської прози» зі Східного Сибіру.

Спочатку подумалося, що не варто поширювати московщину зі сцени галицького театру. Проте «русскім міром» тут і не пахнуло. Глядач, який не читав Распутіна, очевидно, й не зорієнтувався, що дія відбувається в сибірській «глубінці», наскільки «українізували» твір перекладач, режисер і актори, піснею – особливо. Та й висвітлена проблема, на жаль, стала тепер і українською: розірваний зв’язок між батьками й дітьми, не найкращі стосунки між братами-сестрами в сім’ї, спивання села, занепад моралі: для дармової корови місце знайдеться, для рідної мами ж – ні…

Гра акторів майстерна. Коротку сцену чаркування братів Іллі й Михайла з колоритним односельцем Степаном у дірявому десантному тільнику стала справжньою окрасою вистави. А стара Мирониха!.. Зачарувала коломийського глядача й маленька Нінка. Майбутня велика актриса?..

Богдан ВОЛОШИНСЬКИЙ, член НС краєзнавців України, дослідник історії Коломийського театру і її видатних постатей:

Я вражений блискучою акторською технікою, вражений прекрасними режисерськими знахідками, дуже скромною, але такою дуже доречною і розумно побудованою сценографією спектаклю. Але хочу сказати таке. Це спектакль з розряду роздуми про вічне. Це загальнолюдські цінності, загально людський контекст. Він у будь-якому суспільстві саме так і виглядає. Просто є певна така неадекватність - побудовано цю драматургію на основі не драми, а повісті Валентина Распутіна “Другий строк”. Це відома його робота, завдяки якій він став знаменитим, але це повість, яка написана на початку 70- х років про життя російської глибинки.

Актори прекрасно справилися із завданням вставити цю загальнонаціональну проблему на основі сюжету повісті російського письменника у нашу сценічну традицію і наш український контекст. Вони зробили все що могли — це і музичне оформлення спектаклю, і текст, ніби зачитаний від автора двома “героїнями у білому”.

Але що хотілося б сучасному глядачу? Не можливо цю драматургію так ідеально вписати, взявши матеріал 1970-х років у умовах СССР і вкласти його у контекст загальноукраїнських проблем початку 21 століття. Це неймовірно складно.

Сучасний глядач хоче бачити українську драматургію у контексті сучасних проблем. Оце проблема репертуарної політики українських театрів, не тільки Рівненського, але й усіх. Коли ми дивимося сьогодні п’єси українського драматурга Івана Карпенка-Карого — це українське життя, але це життя 19-го століття. Коли Марія Заньковецька, Микола Садовський і Кропивницький грали— вони грали життя сучасного їм українського суспільства. А нам у 21 столітті оці проблеми українського суспільства треба бачити у виконанні українських драматургів 21-го століття.

Сучасних українських драматургів, які показують глядачам сучасне життя із сучасною сценографію на сучасному драматичному матеріалі. Тому я враженний колосальною акторською технікою, окремі ці сцени, зокрема тої пиятики в бані — це окремий спектакль у спектаклі; музичним оформленним — ці українські співи, ці ритуальні мелодії, вкладені у контекст російського сюжету — вони прекрасно намагаються адаптувати це для українського глядача, але бракує сучасного контексту, бракує сучасної української актуальної драматургії про проблеми 21-го століття, хоча загально людські проблеми вони залишаться однаковими, що 19, що у 21 столітті.

Дана ДЕМКІВ, артистка Коломийського театру до грудня 1962 року, керівник Народного аматорського ансамблю танцю «Покуття», з.п.к. України:

Дуже рада, що знову розпочався наш коломийський фестиваль. Люди його дуже чекають, бо духовно збагачуються. Це просто чудо! Різні театри приїжджають до нас, і ми маємо можливість порівняти, як живуть, творять наші славні українські театри, актори.

Сьогодні я побачила чудову виставу. Образи акторські неймовірні, прекрасні мізансцени. Діти відмовляються від мами, бо не хочуть мати з нею клопоту. Кожного зіграно індивідуально, вражаюче режисерське потрактування. Я побачила цілу плеяду чудових акторів. Дитинка чудова, в неї дебют сьогодні. Прекрасна вистава!

 Щодо пісень, то, на мою думку, співають прекрасно, але коли йде прощання з мамою, мені не хотілось оцього відкритого звуку. Виконано гарно, але в ключовий момент мало би прозвучати інакше. Можу порівняти з нашими традиціями – гуцульськими, покутськими. Вони радикально інакші, ніж показані у виставі.

Надзвичайний акторський колектив – і жіночий, і чоловічий. Побутові сценки дуже органічно вдаються чоловікам. Враження, ніби я не в театрі була, а на вулиці побачила компанію п’яниць, які знайшли привід випити.

Tweet