Свою вранішню порцію веселого настрою отримала минулої п’ятниці, як завжди, коломийська дітвора, якій ляльковий театр з Херсона подарував гарну виставу за мотивами казок Івана Франка “Їжачок-хитрячок”. А вже в полудень театральну залу заповнили старшокласники. Національний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса і театр “Міст” з Києва запропонували їм виставу “Ігри вовків бальзаківського віку” за п’єсою “Оноре, а де Бальзак?” Олега Миколайчука і Неди Нежданої.
Це вже друге поспіль театральне дійство, центральним героєм якого є французька знаменитість. Полтавські актори, нагадаю, репрезентували глядачеві перед цим постановку про співачку Едіт Піаф, а кияни прибули з драмою про письменника Оноре де Бальзака. Припали до смаку нашим гостям, видно з усього, любовні історії видатних людей. Особливо французького походження.
Той факт, що автор майже стотомової “Людської комедії” славився і своїми любовними походеньками, загальновідомий. Проте київські актори не ставили собі за мету, як полтавці, висвітлити життєвий чи творчий шлях центрального персонажа вистави. Вони зосередилися на прикінцевому етапі життя Бальзака, коли він усе ж завершує багатолітнє романтичне залицяння до графині Ганської і веде її під вінець. А за кілька місяців після весілля закінчує і свій земний шлях…
Чи має право на сценічне життя той Бальзак, що його інтерпретував актор Денис Щербак? Напевно, має. Хоча, як на мене, образ цей трохи далекий від реального Бальзака. І не тільки тому, що реальний Бальзак був, на відміну від сценічного, огрядної статури і фізичною красою зовсім не міг похвалитися. А ось харизмою похвалитися ще й як міг. Цієї харизми якраз і гостро бракувало у виставі.
До недоліків постановки варто зарахувати також надмір слів. Діалоги акторів довгі й часом здатні знудити глядача, який звик до експресивного розвитку подій. Не знаю, як у перших рядах, а посередині зали потрібно було вже добряче нашорошувати вуха, щоб почути мовлене на сцені.
З вечірньою виставою автора Андрія Курейчика “Ображені. Росія” на коломийській сцені знову з’явилися херсонці. Геть нетрадиційна постановка режисера Сергія Павлюка характеризується добротною грою всіх сімох задіяних акторів, які вдало пародіюють сучасне російське суспільство.
Однак малопродумане ідейне наповнення п’єси, буває, здатне перекреслити добротну гру. Так сталось і тут. Перед самим початком публіку повідомили, що “Ображені. Росія” відмовилися приймати в Сіверськодонецьку. Не захотіли, очевидно, розбурхувати національні пристрасті. І правильно, як на мене, зробили, що не захотіли. Цілком можливо, що в Сіверськодонецьку мислять трохи глибше, ніж молодий білоруський автор п’єси.
Спробую дещо пояснити свою позицію. Для будь-якої нормальної людини не є таємницею, що таке Росія. Країна-агресор, виклик усьому цивілізованому світові. Чи довідалися ми з п’єси херсонців щось нове? Абсолютно ні. Зате судячи з прикінцевих оплесків публіки, багато з присутніх у залі зробили собі легковажний висновок: Росія ось-ось розпадеться сама, там усе безнадійно прогнило. А звідси недалеко до думки про не таку вже й конечну потребу ставати з цим монстром на прю. Сам, мовляв, загримить у тартарари.
“Ображені. Росія” — не найефективніший засіб побороти лютого й підступного ворога. Незважаючи на всі притаманні нашим північним сусідам вади, бюджет Москви більший, ніж у Лондона, Парижа чи Берліна. А середня зарплатня в Москві наближається до 1.5 тисячі доларів. Там ще резервів і резервів, допоки вони ґиґнуть.
У всякому разі якщо актори з Півдня настільки захоплюватимуться грою російською мовою, що й відрекомендовуватимуть артистів наприкінці вистави по-російськи — швидка загибель путінській імперії не загрожує.
