(Зіновій Симчич (син Василя) - провідний актор Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. І. Озаркевича днями відзначає свій поважний ювілей).
Чи замислювались ви коли-небудь, як почуваються нащадки славних, іменитих батьків? Яким чином визнання і слава батька, народна любов до його особистості впливає на становлення, самореалізацію і сприйняття в суспільстві сина? Про ці непрості переживання Зіновій Симчич, син Василя – провідний актор Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. І. Озаркевича, міг би розповісти свою правду, правду з перших уст, адже на його долі слава і визнання його Батька - народного улюбленця “Захара Беркута” позначилась сповна. Саме завдяки Батькові малий Зенко вперше відчув всю привабливість сцени, утаємничене мовчазне дихання лаштунків, вдихнув запах театральних реквізитів, пережив захоплення від шквалу аплодисментів і невщухаючих овацій після споглядання дійства… Мимоволі був введений в цілком інший світ, якесь паралельне буття - набагато краще, ніж буденна реальність. Тут завжди правда була правдою, а кривда – кривдою. Тут з героїв завжди знімалися маски і вони поставали перед глядачем в усій своїй моральній і духовній наготі…
А ще, будучи вже відомим актором українського кінематографу в часі ренесансу українського кіна (період, який ввійде в історію як час поетичного кіно) Василь Симчич був своїм в оточенні таких відомих постатей, як Іван Миколайчук, Кость Степанков, Лариса Кадочникова, Іван Гаврилюк, Федір Стригун, Богдан Ступка, Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов, Еміль Лотяну, Леонід Осика,… свідком приятелювання і дружби з якими був і син Зіновій. Ці зустрічі і спілкування стали для нього еталоном стосунків творчих особистостей. Їхні дискусії і дружні навколомистецькі бесіди, відвідини і розмови в родинній садибі Симчичів впливали на емоційно-естетичний світ юнака, який шукав свою стежку в житті і в мистецтві.
Але були й інші аспекти впливу постаті батька на формування сина. Талант самородка і та висока планка, якої сягнув батько в акторській самобутності для Зіновія завжди були мистецькою вершиною, підкорити яку дано не всім і сходження до якої триває до сьогоднішнього дня. Симчичеві молодшому не раз хотілося подумки вистрибнути з цього прожектора батькової слави і сказати всім: “ось я, справжній, самодостатній, такий як є, а не такий, яким ви хочете мене бачити. Сприймайте мене саме таким: не за батьковими заслугами і мірками, а тільки за тими творчими потугами, які можу подарувати і дарую цьому світові я.”
Він і сьогодні шукає свій стиль, свою методу акторського самовираження, второвує свою особисту стежку до вершин досконалості. І ці пошуки, і ця стежка не завжди були рівними і легкими, як і доба, в якій випало народитись і пережити своє становлення.
Народився Зіновій Симчич в нелегку післявоєнну пору – 30 березня 1948 року. Прикарпаття і Галичина ще відчували на собі останні подихи національно – визвольного спротиву комуно-большевицькому режиму і за це потерпали неабиякий визиск з боку каральної машини, тотальні підозри і переслідування до всього, що ідентифікувало себе з українськістю. Під особливу підозру попадала українська інтелігенція. Цілком закономірно, що і родина Симчичів постійно була під прицілом, але, попри все, зуміла зберегти в собі ту синівську відданість, той національний ген, який передався від батьків дітям.
Потяг до мистецького світопізнання Зіновій розпочав з музики. Паралельно з навчанням в загальноосвітній школі закінчив музичну школу по класу скрипки. Здобув педагогічну освіту і 28 років життя присвятив педагогічній праці. Загалом його біографія мало чим відрізняється від біографії середньостатистичного громадянина колишнього союзу РСР тих часів: школа, служба в армії, праця за направленням Вишу. Не кожному вдавалося після такого умисного міграційного перерозподілу (особливо, коли мова про вихідців з родин галицьких інтелігентів), повернутись до рідного села, чи міста. Але Зіновієві це вдалось і останні 25 років педагогічної праці пройшли в музичній школі №1 м. Коломиї. За роки викладання гри на скрипці була участь в багатьох престижних конкурсах і фестивалях, здобуто немало нагород і відзнак, започатковано цікаві творчі проекти і музичні колективи. Спробував, навіть, реалізувати свої творчі поривання на посаді директора Народного дому м. Коломиї впродовж 4 років.
А що ж театр? Всі ці пошуки і життєві стежки, однак, не затерли і не дозволили зовсім зачерствіти живучому акторському генові, який, очевидно, отримав стійкий імунітет від батька. І, закономірно, рано чи пізно, він мусів прорости і виокремитись із того загалу мистецьких уподобань, якими було насичене все попереднє його життя. Вже в зрілому віці, переступивши межу піввікового рубежу, в повному розквіті життєвих сил і творчого натхнення, на запрошення директора Коломийського театру Дмитра Чиборака вийшов на сцену, на яку ще дітваком привів його батько.
За 18 років сценічної діяльності зіграно чимало ролей, пережито немало сценічних доль і різножанрових перевтілень. Глядачам запам’яталися: “Сотник” у виставі “Вій” М. Гоголя; Кирило Шпак (”На милування нема силування” Г. Квітки-Основ’яненка); “Несміливий” (“Нелегалка” А.Крима); “Білоголовий чоловік” (“Земля” Ольги Кобилянської); “Пан Дульський” (”Мораль пані Дульської” Г. Запольської); “Дід” (“Гуцульський рік” Г. Хоткевича); “Андронаті” (У неділю рано зілля копала” Ольги Кобилянської); “Герман Гольдкремер” (“Боа Констріктор” Івана Франка), яку було відзначено дипломом як кращу чоловічу роль на Х фестивалі театрального мистецтва “HOMOLUDENS” в м. Миколаєві та ін. Особливо полюбився актор Зіновій Симчич дитячій глядацькій аудиторії. І в якій би ролі він не виступав: короля, казкаря, чи діда (персонажі характерні для казок), діти завжди сприймають його перевтілення з захопленням. Добра усмішка, лукава хитринка, хриплуватий голос, манірно-незграбні жести і танці притягують їхню увагу і заставляють повірити тому, що відбувається навколо цього героя на сцені.
Є в акторському доробку Зіновія Симчича ролі і в кіно. Колоритна зовнішність і якась аристократична харизма привертала увагу кінорежисерів і досвідчених, і з нової верстви. Особливо вдалою і суголосною власним почуттям є для актора головна роль у кінофільмі молодого кінорежисера Дмитра Сухолиткого-Собчука “Борода”. Фільм вже встигли побачити глядачі не тільки в Україні, але і далеко поза її межами на найпрестижніших світових кінофестивалях. Також знявся в українському сімейному фентезі “Тільки Диво” у ролі сільського фельдшера Флюса.
Ще зовсім недавно – під час VІІІ Всеукраїнського театрального фестивалю “Коломийські представлення” у 2015 р. було гідно пошановано 100-річний ювілей від дня народження відомого театрального і кіно-актора і режисера Василя Симчича. В ці дні свій 70-річний ювілей святкує гідний син славного батька - Зіновій Симчич. Святкує в дуже оригінальний спосіб – на гастролях в Житомирі, де постане перед глядачами в ролі Андронаті (“У неділю рано зілля копала”). І взагалі, якусь містичну таємницю для родини Симчичів несе в собі місяць березень: його початок – це сумні спомини роковин кончини Симчича старшого; його завершення – день уродин Симчича молодшого…
А ще Зіновій Симчич любить і добре відчуває інтонацію і мелодику поетичного слова. В один із ювілейних святкувань друг родини Народний артист України Олександр Биструшкін надіслав поетичне вітання: вірш “Заборона”. Ольга Задубрівна присвятила вірш “Монолог сина”. Але, напевно, найщасливішою присвятою життя стала власна присвята справі Батька. Акторський ген проріс і заврожаївся в щедрому доробку сина.
Заслужений працівник культури України Ольга Руданець
Олександр Биструшкін “ЗАБОРОНА”
Як можу я описувать з любов’ю
те, що мене калічить і руйнує
безжально нищить, зраджує, катує,
те,що в думках моїх мене чатує і день, і ніч
і з року в рік увесь мій вік!
Чатує він, воно - театр –
тварина, пристрій, механізм –
бажань людських безмежжя призм.
Чатує день… і з року в рік.
Мене, його…
Хтось, може, звик.
Хтось зовсім зник.
А він - живе!
Святий, безгрішний…
живе газетний, чистокнижний,
а справжню твар
сховав
під пил тих лаштунків,
які не бачать.
Так, як актор лице неначе у пудрі викачав…
Театр… Скажена праця почуттів,
змагання прагнень і емоцій,
водоймище без берегів,
глибінь проваль на кожнім кроці.
“Чи любите театр як я?”
За що любити?!
Ось цих людей, кохаючих себе людців,
вмліваючих від себе,
цих” просвітителів”?!
А ти?
Дививсь на себе в фас і в профіль?
Подобаєшся? Ні. Чому?
Мініатюрний ”мефістофель”…
Театр. Чи любите…
Люблю за тишу коли він спить,
коли останній з колег його залишив.
І генії поважно розповзлися
по кухнях, залях, ресторанах і ліжках.
Як він мовчить.
Як таїну колише,
яку ніхто з живих не розгадав,
Як він живе!
Могуть спресована емоцій.
Вулкан під пилом сьогоденних чвар,
Він - кратер - поглина охоче:
мене, тебе, його, нічних примар…
Ні. Він не спить.
Театр не спить ніколи.
Він нас чекає, як на допит, знов.
Ти ката свого любиш? Дуже!
Така робота. І така любов.
Ольга Задубрівна ” Монолог сина”
Йду до тебе, батьку, в образах іду
Глядачам – на радість, на свою біду.
І сміюсь, і плачу. В радості й журбі
Я за долю, батьку, дякую тобі.
Спомином солодким сцена попливла
І від тебе сила в мене перейшла,
І чоло зігріла доторком руки. . .
Вже між нами, батьку, рОки і рокИ.
Вже з гнізда родинного внуки подались.
Хоч на мить єдину сном мені явись.
Хай плеча торкнеться лагідна рука
І життя озветься музика-ріка!
Ляже сніг сріблястий перлами до ніг,
Я тебе живого в пам’яті зберіг.
І коли до хати йдуть колядники,
Знов перегортаю сторінки - роки.
