Цьогорічний 9-й театральний фестиваль “Коломийські представлення” мав свої плюсові особливості.
По-перше, в ньому взяла участь рекордна кількість театральних труп – 16 (єдиний жаль, що не було поляків, – ті завше на висоті); по-друге, фестиваль відвідала рекордна кількість глядачів, задовго до початку всі квитки були розпродані; по-третє, вперше журі відмовилося виставляти оціночну шкалу. І правильно. Такий хід не дозволить звинувачувати їх у суб’єктивності.
І річ не стільки в тому, що цей театр поряд з Київським театром ім. Івана Франка належить до плеяди театрів-корифеїв української сцени, а ставка на корифеїв завжди безпрограшна. Воно не так: і театр ім. Франка, і театр ім. Заньковецької мають у своїх репертуарах чимало сіреньких постановок (деякі з них коломияни бачили на попередніх фестивалях). А річ у тому, що заньківчани “Украденим щастям” начисто дезорієнтували скептиків у середовищі театральних гурманів. Скептики були переконані, що після знаменитої київської постановки цієї вистави з неперевершеним Богданом Ступкою в головній ролі у його слід неможливо ступити. Роль Миколи, мовляв, ніхто так, як Ступка не вималює без шкоди для власної сценічної репутації. А кожен зухвалець буде присоромленим.
А ось заньківчани наважилися. Тут, щоправда, треба визнати, що серед вітчизняних театрів вони мають найбільший резон на постановку цього Франкового шедевру – вистава народилася у їхніх стінах ще в другій половині 70-х зі Ступкою й Стригуном у головних ролях. ( Ступка згодом забрав своє дітище разом з собою до Києва).
Зміст вистави переповідати не будемо, – хто не знає, хай читає твір. Скажемо лише, що “Украдене щастя” – чи не єдиний твір у каталозі української класики, де нема добрих і злих, бідних і багатих, лицарів і негідників, де на школярське запитання наших моралістів “Чому навчає твір?” – відповіді нема. Вистава нічому не навчає. Вистава показує зріз життя, як воно є: усі хочуть бути щасливими ціною вкраденого щастя своїх ближніх. У результаті – посічені серця, зламані долі в усіх головних героїв твору.
Блискуче справився з роллю Миколи актор Ярослав Кіргач, – ця роль напевно найкраща у виставі. На ній усі три години тримається напружений нерв. Хто бачив гру Ступки, не дасть злукавити, нібито Ярослав Кіргач його наслідував, або ж злицедіяв гірше. Ні! Попри прозирання деяких ступківських контурів, актор виписав роль власним почерком. Браво!
Мотор вистави працював, як уже було сказано, три години. І ніхто не знудьгувався. Відтак з сумом оголошено про закриття фестивалю. Подарунки учасникам. Схвильовані зізнання. Бурхливі овації. Завіса.
