Афіша

Неділя, 26.11.17


13:00 - м.Коломия театр. Ірина та Ян Златопольські "Дерев’яне диво"

18:00 - м.Коломия театр ( Прем’єра ). за п'єсою Ольги Кобилянської "У неділю рано зілля копала" драматична легенда


Вакансії у театрі:
- художник-оформлювач;
- художник з освітлення;
- буфетник (кухар);
- машиніст сцени (підсобний робітник)

- начальник електроцеху

 

 

Адреса театру: 78200, Івано-Франківська область, місто Коломия, вулиця Вічевий Майдан, б.7

Телефони для довідок: (03433) 47844; 50441

e-mail: kolteatr@gmail.com

Усі новини

З Ніжина театр повернувся з нагородами

2017-11-14 14:15:07

У Чернівцях прощалися з видатним буковинцем Василем Селезінкою

2017-11-13 19:10:26

"Гуцульський рік" отримав диплом "Краща вистава" на фестивалі "Золоті оплески Буковини"

2017-11-02 10:05:28

Коломия історична. Перший театр у Галичині та залізниця через центр міста

2017-10-28 10:20:59

Своєю автентичністю та магічністю вразила чернівчан вистава "Гуцульський рік"

2017-10-26 17:45:25

Містерія "Гуцульський рік" одна з топових у продажу на фестивалі "Золоті оплески Буковини" 2017

2017-10-19 10:30:05

На "Подільській ляльці" у Вінниці коломияни покажуть виставу "Дерев’яне диво"

2017-10-07 10:05:45

IX “Коломийські представлення”. День п’ятий. “ГАЙДАМАКИ” (м.Миколаїв). Оцінки експертів та фото-звіт

2017-09-15 14:15:13

 Миколаївський академічний художній російський драматичний театр

Тарас ШЕВЧЕНКО

“ГАЙДАМАКИ”

(драматична поема)

Режисер-постановник - Євген ОЛІЙНИК

Сценографія - Лариса НАГОРСЬКА

Костюми - Юлія МОЛЧАНОВА

Режисер з пластики - Алекс МЕЖУРЕЦЬКИЙ

Музичне оформлення -  Катерина БОГДАНОВА

 Посіяли гайдамаки

 В Україні жито,

 Та не вони його жали.

Що мусим робити?

 Нема правди, не виросла;

 Кривда повиває -

 Розійшлися гайдамаки,

 Куди який знає…


ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ


Тішить, що російськомовний театр з Миколаєва звернувся до української класики, до «Гайдамаків». Вистава мобільна, триває не три години, як звичайна пластична постановка, а значно менше. Режисер знайшов непогане вирішення вистави, її дивишся і слухаєш з неабияким інтересом.


 

Вважаю, що існують такі постановки, книги, твори мистецтва, які є ідеалом. Це так і називається: ідеал культури. Я грала в «Гайдамаках» у редакції і постановці Леся Курбаса. І те, що зробив з «Гайдамаків» Курбас, є таким взірцем ідеалу - і режисерського, і акторського, і сценографічного. У нього гайдамаки - не розбійники, а народна сила, яка довго терпить, а тоді зривається - як це було в Україні з першим і другим Майданами. Люди гинуть, і свідомі того, але йдуть на смерть. А потім крила опадають, на жаль… Так само гайдамаки, Коліївщина.

 

Можемо собі уявити, як це страшно, коли батько вбиває власних дітей - начебто за ідею. Це трагічна сторінка, трагічна історія, тому потребує уважного і делікатного прочитання. Зупиняється Всесвіт, зупиняється життя, зупиняється смерть - батько хоронить своїх дітей… Сини мої, сини мої, - оплакує їх. Ось цього мені у виставі не вистачило. В цій літературно-музичній композиції можна зробити стоп-кадр…

 

Я ніколи раніше не бачила Миколаївського театру. Це російський театр, який існує в одному місті з українським театром. Знаю, що сюди прийшов молодий директор, пан Артем. Сподіваюся, що ще побачу їхні вистави. Важливо, що вони взяли саме цей твір Шевченка - українською мовою, хорошою мовою - щоб відгукнутися на сучасні події, поговорити з нами про це… Єдине, що би я закинула: треба посадити в залі шевченкознавця, який знає наголоси, бо вони у віршах не завжди є такими, як у житті. Це треба підкорегувати.

 

Не можна говорити: коли-не΄будь, коло столу΄. Треба вимовляти Галайда´, а не Гала΄йда - з наголосом на останньому складі. Бо культура театру - обов’язкова в культурі слова, це повага до глядача.


Висловлю свою суб’єктивну думку. Наш великий поет 1930-х років Михайло Семенко сказав: «Я спалюю Кобзар» – маючи на увазі, щоб ми не робили культ із Тараса Шевченка. У нас, на жаль, не знають цього імені, а це був великий поет.

Ми зробили культ, і коли віддаємося прямому прочитанню, то впадаємо в дешевину. Дивлячись на цю виставу, виглядає, що українці з усіма воюють, бо всі погані: ляхи, жиди, (про москалів тут не йдеться). Зусібіч ми оточені ворогами… Чи про це написані «Гайдамаки»? Думаю, що ні. Там же є лінія кохання, яка набагато сильніша, ніж усі наші вороги. Кохання здатне перемогти всіх наших ворогів, і цим сильна Україна.

А битви ці, коли на сцені зображають воїнів, розмахуючи шаблями, – непереконливі. В тому розумінні, що мусимо визнати: поки що всі бої за незалежність Україна програвала: програли і Мазепа, і Хмельницький, і Скоропадський, і Петлюра. Тепер нам треба вигравати.

Втім, вистава змушує замислитись над драматизмом долі українського народу. Нас учили, що Шевченко – революціонер тощо. Однак Шевченко – насамперед великий оспівувач кохання, любові, яка перемагає все. Ця лінія, на жаль, проведена поверхово і слабо. Позитив у тому, що вистава викликає різні емоції та думки – значить, відбулася і вдалася.




Отже, шевченківські «Гайдамаки» в постановці російського драмтеатру з Миколаєва - це далеко не класична інсценізація Леся Курбаса, а цілком сучасна композиція. Сценічна версія «Гайдамаків» Марини Васильєвої лаконічна за формою, мобільна. Вітаю роковий початок вистави, заслуговує поваги громадянська позиція театру з Миколаєва.

Та як театрал з досвідом, маю кілька запитань. Чи співіснує тут Тарас Шевченко як автор зі своїми героями? Яке його, поета, ставлення до персонажів? Незрозуміло. Коли Богдан Ступка читав «Енеїду» Котляревського, для мене таких питань не виникало. Сприймаю постановку миколаївців як мобільний варіант відомого твору нашого класика.


Я багато бачив всяких інсценізацій такої могутньої речі як шевченківські “Гайдамаки”, і тому мені важко щось говорити. Сьогодні дивився як людина, глядач і, подумав, що цікавий задум, тобто початок. У кожній виставі, як правило, режисер знаходить якусь родзинку з тим, щоб ця образність потім “стріляла”. Мені здається, що якийсь сумбур вийшов з інсценізацією цього твору, тому що я розумію, що можуть жанри якось еклектично перегукуватись, але це якщо воно вдало зроблено і якщо воно грає на ідею вистави. Тут мені здалось, іде спроба мюзиклу: заспівати, потім читати. Всякі емоційні вибухи, які були на сцені, через деякий час просто повторювались. І відчувалось, що цього всього вже занадто багато.

Кульмінаційний момент - діти. Навіть, смішне щось таке вийшло. Я відчував реакцію дітей, які дивились. Занадто спрощено все зроблено з приводу кари дітей як католиків.

Я не кажу, що вона мені не сподобалась. Я просто знаю, що такий матеріал мусить бути камертоном тих подій, які ми сьогодні відчуваємо. Режисер вийшов і сказав про Майдан, що це все перегукується. Мені здається, що ідея і завдання, які вони ставили перед собою, нормальні. І такі потрібні для театру.

Але ця надмірна простота спростила виставу. І тому, я думаю, що їм треба, по-перше, кількість людей змінити. Це твір масовий, і створити це 6-8 акторами? Тут я не знаю. І все це воно привело до того, що втратився темпоритм вистави. Шевченко дуже теж одноманітно виходив і заходив…

Тому я зичу театрові пошуку. Наскільки я знаю, це перша спроба російського театру поставити українською мовою. Мова достатньо у них гарна. Але треба шукати якісь акценти, і мені, здається, тоді вистава буде мате свій темпоритм. Вона триває 50 хвилин, але б могла і 45, якщо була б вибудована динаміка вистави. Бажаю успіху у пошуку українства!


Трошки дивно було бачити у російському театрі український матеріал. Але, певно, це і є такою потребою часу, що, навіть, театри, які були зазначені як театри російської драми, звертаються до української драматургії, класики, - тих творів, які становлять золотий фонд української літератури, української культури.

І як не дивно, здавалося б, актори, які працюють і звикли працювати із російським матеріалом, надзвичайно пронесли цей матеріал через свою душу, тому що це була вигадана цікава форма подачі літературного матеріалу от як його здраматизувати, зробити з нього виставу. І тут режисер знайшов таку форму, коли розповідь через нібито образи, які оживають на очах у глядача. Тому оповідь стає така об’ємна, стає сценічна, стає театральна. Дуже сподобалась тим, що відчувався ритм вірша, динаміка цих подій, цих надзвичайних переживань.

Мені здається, що це для театру така перемога над таким складним і важливим текстом. Вони не зробили з нього такої дидактичної нудної оповіді, а це вийшла яскрава вистава, яка дивним чином покладається паралеллю на наш час. І тим вона виглядала сучасно.

Tweet