Першоквітневий вечір опускався теплими посмішками на обличчя глядачів, які, завітавши до Лохвицького РБК, отримували задоволення від перегляду вистави «За двома зайцями» (М.П. Старицький). Її привезли до нас актори Коломийського академічного обласного українського драматичного театру імені І. Озаркевича.
Як живеться Проні і Голохвастову за кулісами, «Зорі» розповіли виконавці головних ролей: заслужена актриса України Надія Комарова та її сценічне кохання – актор Олег Кравчук.
– Станіславський говорив, що треба розрізняти правду життя і правду сцени. Що він мав на увазі?
Олег: – Не перебирати звички персонажів на себе.
Надія: – Суть цієї фрази розкриває ще один класичний вислів Станіславського: «В театрі все має бути, як у житті, тільки на каблучок вище!». Тобто яскравіше, але, водночас, і не передавати куті меду.
– Поділіться, будь ласка, секретом метаморфози. Як, не зважаючи на емоційне забарвлення своєї душі – настрій, переживання, можливо, погане самопочуття, вийти на сцену й перевтілитися?
Надія: – Сцена лікує. Колись я дивилася один дуже старий фільм про приму балету. Ключовий момент фільму такий: балерину перед виступом ловить судома, постановники кричать: «Зупиняйте фонограму! Оркестр зупиняйте!» – ішли перші такти увертюри, та саме в ту мить судома її відпускає, а в балерин це надзвичайно серйозно! Прима виходить на сцену і грає! Це настільки правдива ситуація!
Температура 40оС, коліки в животі, та що б не відбувалося – ти виходиш на сцену, ти починаєш думати про завдання, про роль, про характер. До кінця вистави болячка відходить, ти про неї забуваєш. Хоча тебе може після вистави забрати швидка, але в той момент, коли ти на сцені, ти про це думать не будеш.
– Гра, ніби наркотик…
Надія: – Магнетизм присутній однозначно!
Олег: – Подібне було зі Станіславським. Він уже ходити не міг, лежав за кулісами, та, щоб зіграти свої епізоди, виходив на сцену, як ні в чому не бувало, потім знову лягав і хворів.
Надія: – Наприклад, ми вже майже тиждень на гастролях (були в Острозі, Прилуках, Пирятині, Варві). Щодня нове місто, граємо по декілька вистав. Але кожне місто надихає, нові глядачі заряджають енергією.
– Як актори позбавляються від зажиму, особливо цим страждають актори-початківці – заважає антураж, глядачі…
Надія: – Так, є така річ. Зажим сам проходить з досвідом. Коли я вступала до театрального вузу, то на прослуховуванні одна дівчинка вийшла надто стиснута, зуби зціпила… Звичайно, на неї дивиться вся аудиторія, їй було дуже дискомфортно. Викладачка дала їй завдання, сказавши: «Порахуйте, скільки дощечок на підлозі». І вона почала рахувати, і відразу ж забула, хто там на неї дивиться. Стала дуже органічною і природною. Коли виконуєш певне завдання на сцені, скованість точно втече!
– Якщо актор «приміряє» на себе негативні ролі, то це якось відображається на його житті?
Надія: – Існує така версія, що коли ти зіграєш Гоголевого «Вія», то спіткатимуть неприємності. Але в нашому репертуарі «Вій» є, ми його ставимо і поки що, Слава Богу, всі живі-здорові. Травмуємося часто, бо там досить екстремальна декорація. Ось, наприклад, Олег, грає Чорного Янгола, я – нечисть… Все нормально, всі живі-здорові!
– Дотримуєтеся певних акторських звичаїв, традицій? Наприклад, що треба зробити, щоб вистава пройшла на ура? Сісти на сценарій?
Надія: – Жартома ми це робимо (посміхається). Якщо сценарій не вивчиш, то й не будеш знати, а якщо над ним працюєш – все буде гаразд. Як говорять: таланту – 3%, всі решта – праця! Але маємо дуже хорошу традицію, яка роки-рокенні живе в нашому театрі: перед виставою ми беремося всі за руки, утворюючи коло, і разом читаємо молитву. В єдиному колі ми заряджаємося єдиною енергією, що сприяє ансамблевості. І, сказавши: «З Богом!», виходимо на сцену. А інших якихось забобонів у нас немає.
– Зважаючи, що 1 квітня – День різноманітних приколів, скажіть, чи траплялися якісь кумедні випадки під час виступів?
Надія: – На днях трапилася така оказія: ми трішки текст поплутали, але опанували себе і пішли далі (посміхається). Буває, десь реквізит забуваєм. Але в тім і смак, що ти маєш імпровізувати і викручуватися! Інколи в такі моменти щось таке народжується, що ми його фіксуєм і далі це залишається у виставі.
– Олеже, Ви згодні з Голохвастовим, що «встречають по одьожке»?
Олег: – «…Главноє дєло – сабє удовольствіє!.. Тепьор, слєдственно, меня по всєх усюдах первим хвисоном принімають. А пачьому? Потому, што я умєю, как соблюсти свій тип, по-благородньому говорить понімаю!.. Как первий дворанин!..». Звичайно, «хвисон» треба тримати, та, все ж, не варто забувати, що проводжають по уму. Це правило в житті так і лишається, воно працює скрізь.
Надія: – Чехов сказав, що в людині має бути все красиве: і одяг, і душа.
– Чого, на ваш погляд, треба повчитися у Проні Прокопівни й Свирида Петровича?
Надія: – Проня шалено закохана, абсолютно щира у своїх почуттях до Голохвастова: «Як я улюбльона, аж горить у мене все всередині, а серце тільки – тьох, тьох! Не знаю вже, чи й доживу до вечора… Як я пригорну його, як… Ой, ой, як здумаю… Коли б только скоріще!..». Це її почуття я намагаюся доносити так, щоб воно прочитувалося глядачами. Але в Проні дуже яскрава зневага до своїх батьків. Вони не говорять «по-модньому» – вона їх соромиться, бо, бачте, 3 місяці побула в якомусь пенсіоні: «Другим, можеть, необразованним, што вгодно з губи плюнь, бо понятія нікоторого не імєють, а я в пенціонє все науки проізошла!». Ми висміюємо ці негативні риси. Старицький яскраво це подав.
Олег: – Мій персонаж – досить наполегливий. Він ставить цілі і досягає їх. Це мені в ньому імпонує. Можливо, методи в нього не завжди чесні. Негативною його рисою є жадібність, яка Голохвастова й згубила. Ну і, безперечно, цурання всього рідного – «хохляцького».
– Актори Коломийського театру в Лохвиці вже не вперше…
Надія: – Ми рік тому були у Лохвиці з «Фараонами» Олекси Коломійця, які публіка сприймала фантастично, і ось, через рік, знову до вас навідалися – ми в захваті від ремонту Лохвицького РБК! Прекрасний зал, прекрасні люди, прекрасне сприйняття вистави! Дякуємо щиро, Лохвице! А Коломійця ми вам ще привеземо!
