Афіша

П'ятниця, 28.04.17


14:30 - м.Коломия театр. І.Нечуй-Левицький "Кайдашева сім’я" Комедія

Субота, 29.04.17


18:00 - м.Коломия театр. О.Коломієць "Фараони" Комедія

Неділя, 30.04.17


13:00 - м.Коломия театр. А.Шиян "Котигорошко" Казка

18:00 - м.Коломия театр. О.Кобилянська "Земля" Притча


Вакансії у театрі:
- адміністратор;
- художник-оформлювач;
- художник по світлу;
- буфетник (кухар);
- машиніст сцени (підсобний робітник)

 

Адреса театру: 78200, Івано-Франківська область, місто Коломия, вулиця Вічевий Майдан, б.7

Телефони для довідок: (03433) 47844; 50441

Факс: (03433) 37494

e-mail: kolteatr@gmail.com

Усі новини

"Главноє дєло - сабє удовольствіє!.."

2017-04-14 16:55:18

Коломийський актор номінований на кінопремію "Золота Дзиґа"

2017-04-10 14:50:11

65-літній ювілей відзначає актор Коломийського драмтеатру Захар Новицький

2017-04-07 17:55:31

Приємні відгуки глядачів про гру коломийських акторів

2017-04-04 15:00:08

Велика сцена у малому місті: як сьогодні живе найстаріший театр Галичини

2017-04-03 09:10:58

27 березня – Всесвітній день театру (відеосюжет)

2017-03-27 17:30:48

Вистава "Гуцульський рік" на мюнхенській сцені (відеосюжет)

2017-03-26 13:15:02

Велика сцена у малому місті: як сьогодні живе найстаріший театр Галичини

2017-04-03 09:10:58

Цього року на сцені Коломийського театру імені Озаркевича триває 169-й сезон. Як сьогодні живе найстаріший театр Галичини, «Репортер» поїхав дивитися на власні очі.

Коломия зустрічає дощем. З автовокзалу до театру – сім хвилин пішого ходу. Попри ранкову годину в місті рух: то заклопотані місцеві з парасолями поспішають у справах, то приїжджі з сусідніх сіл з торбами спішать на ринок. Неспішність дозволяють собі лише роверисти та військові.

Коломийські театрали працюють у двоповерховій будівлі в центрі – на Вічевому майдані. На фасаді три барельєфи – засновнику Івану Озаркевичу та актору Василю Симчичу, актрисі Оксані Затварській – плюс кілька афіш.

 

Біля службового входу «Репортер» чекає актор Богдан Базилевич, який погодився стати гідом. «Місто зустрічає вас сонцем, – каже він, бо поки ховаємо парасолю, площу справді заливає проміння. – Ходімте, я покажу театр».

 

Богдан працює тут 13 років. Сам із Тернополя. Прийшов ще в студентські роки на практику і залишився. Каже, певно, доля така.

«Коломия – ідеальне місто для життя. Все дуже близько і всього вистачає», – говорить чоловік.

Пробираємось через коридори та важкі бордові оксамитові штори до фойє театру.

«Це наш іконостас, – сміється Богдан, показуючи на стіну з портретами колег. – Наша молода компактна трупа».

 

Нині в театрі близько 30 акторів. Більшість – молоді люди. Та з кадрами непросто. Малі зарплати змушують акторів шукати роботу поза театром, а то й їздити на заробітки. Нещодавно так звільнилися двоє.

Біля дверей до зали – коровай на рушнику. В залі невелика сцена, крісла накриті білою тканиною, балкон і велика люстра на стелі.

«Два роки тому зробили косметичний ремонт, поміняли крісла, – розповідає Богдан. – Було десь 500, стало трохи понад 400. Але для Коломиї цього вистачає».

 

На сцені вже стоять декорації. Нині актори показують виставу «Дівка на відданню, або На милованє нема силованє».

«У великих театрах позаду сцени можна грати у футбол. У нас все компактно, – показує актор. – Днями гастролював театр з Кропивницького, у них 70 акторів одночасно на сцені – нічого, помістились».

 

На балконі працюють звукооператор і художник по світлу. Партитурами, пультом і мікрофонами під час вистав тут керує Ігор Яковенко. Є в театрі своя, хоч і крихітна, аудіостудія. Працює тут звукорежисер Василь Будейчук.

 

 

У підвалі театру розмістили костюмерні. Тут їх аж три. А ще – гримерки: чоловіча й жіноча. В коридорі зустрічаємо акторів Романа Мардарія і Олега Кравчука. Роман із Чернівців, в Коломиї працює дев’ять років, а Олег із Луцька, в театрі з 2006 року, його дружина також актриса.

 

«У нас тут усе в купі. В інших театрах у гримерках по два-три актори, а вся трупа зустрічається лише на репетиціях і під час вистав. А ми практично завжди разом», – каже Базилевич.

«Це доказ того, що ми були на Майдані, – показує жовту стрічку «Самооборони» Роман Мардарій. – А цей плакат на стіні – це так гарно зустрічав нас Полтавський театр».

 

До гримерки забігає ще один актор – Ігор Воробйов. Чоловік з температурою, але прийшов на роботу, бо в сьогоднішній виставі грає одну з головних ролей.

За стінкою триває репетиція. Молода студентка-режисерка з Києва Марина Січкар готує з акторами прем’єру – дипломний проект, виставу-мюзикл «Звідки беруться діти».

«Працюється тут чудово, – каже вона. – Я просто в захваті з цього міста! Воно маленьке й гарненьке, як лялечка. У Києві тяжко знайти місця, щоб отак сконцентровано була краса ще й автентика. Колектив театру працює з ранку до ночі. І директор дає зелене світло молодим режисерам».

 

Сусідні двері – пошивний цех. Тут зай­мається костюмами пані Наталя, шиє, реставрує. У театрі працює третій місяць.

 

«Люблю вистави нашого театру, – говорить жінка. – Чомусь найбільше подобаються дитячі. Вперше, коли дивилася «Зимові пригоди», то плакала. Така сильна енергетика, що я розчулилась».

 

У залі зустрічаємо пані Люся Петрівна – начальника костюмерного цеху.

«Це ветеран нашого театру, – представляє Богдан Базилевич. – Після директора пані Люся працює тут найдовше».

 

«27 років тому знайомий розповів, що в театр шукають квиткового касира. От я й прийшла, – каже пані Люся. – Вже тут подивились, що закінчила швейне училище і запропонували стати костюмером. Я погодилась, але уявлення не мала, що мушу робити. Заспокоїли, що навчать і допоможуть. Починали з нуля – в театрі не було жодного костюма».

Курйозних ситуацій за час роботи назбиралося чимало. Але, каже костюмер, актори завжди йшли назустріч і разом рятували ситуацію.

«Були ми на гастролях. Граємо виставу «Як наші діди парубкували». Сидимо, жартуємо. І я просто кажу: от уявіть, що Люся Петрівна взяла мені два лівих чоботи. Всі в сміх, – розповідає Богдан. – А довелося йти на сцену, і мені приносять два лівих чоботи – ще й різних розмірів».

А ще Люся Якубовська привчила акторів в оригінальний спосіб пильнувати за власними речами.

 

«Миколай приніс мені дуже гарну шапку, а потім вона десь поділась. Я подумав, що загубив, – розповідає актор. – Два роки у нас йшла вистава «Коханці». Ввели нового героя – Санта Клауса, роль дісталася мені. Виход­жу вперше в цій виставі на сцену і бачу, що на підлозі моя шапка».

«Зате збереглась», – сміється костюмер.

На третьому поверсі кабінет директора і художнього керівника Дмитра Чиборака. Стіни приймальні завішані дипломами та грамотами. Минулого року нагород стало так багато, що їх почали чіпляти на стелю. З останніх – гран-прі, дипломи за кращу сценографію, кращу чоловічу роль і музичну концепцію на фестивалі в Миколаєві. З директором поспілкуватись, на жаль, не вдалося – зайнятий.

 

На сходах зустрічаємо балетмейстера театру Мирославу Воротняк. «У нас немає балетної трупи, всі танцювальні партії виконують актори. Тому вони у нас універсальні, – говорить жінка. – Працюємо з любов’ю, слізьми і в пошуках».

 

З 1993 року в театрі працює актриса Оксана Курко. «Ми невеликий театр. Актори, працівники – як рідні люди. Це для мене особлива цінність, – розповідає Оксана. – Робота в невеликому місті вимагає бути в тонусі. Нас часто впізнають на вулицях. Ми не можемо на сцені бути прикладом поведінки, моралі, а на вулиці і в побуті іншим. На нас дивляться і це дуже зобов’язує».

 

З Ольгою Руданець, керівником літературно-драматургічної частини говоримо в театральному кафе «Чугайстрик». Про театр жінка може розповідати годинами.

«Наш театр є у місті провінційному за географією, але воно не є провінційним за своїм духом і театральною традицією. Ми – найдавніший театр Галичини, – каже Ольга Руданець. – Ада Роговцева сказала, що до нас люди йдуть, як до намоленого храму. Ці слова не лише тішать слух, а й зобов’язують».

 

Глядацьку прихильність акторам довелося повертати після майже тридцятирічної перерви – з 1962 по 1989 театр був закритим.

«Спершу до залу приходили з ностальгією старші люди, а потім і маленькі діти, які потягнулися до нового. Так пробами повертали традицію», – говорить пані Оля.

 

Нині Коломийський театр сміливо можна вважати ще й мандрівним. Гастролі – звична справа. Лише нещодавно трупа повернулася з Баварії, а перед тим була в Единбурзі (Шотландія).

«Театр має мати своє обличчя, стиль і особливість. Їх творять люди, які роб­лять театр. Це таємниця і магія. А попри те, немає жодної таємниці, окрім давно відомої істини – справжності», – говорить Ольга Руданець.

 

Звучить третій дзвінок. Зал заповнюють глядачі, а на сцені знову починаються таємниці…

Джерело: газета ”РепортеР”
Tweet