“Коломийські представлення”. День другий. Театр імені Ванди Семашкової (Польща). “Спокуса”. Фото-звіт та висновки експертів.

“Вистава, яку ми побачили, доводить тезу: “Для справжнього мистецтва не треба перекладу”. Коли промовляє душа актора будь-якою мовою, на це відгукнешся і це зрозумієш. Такий стиль музичних вистав - це дуже характерно для польського театру. Ті вистави, які мені доводилося бачити, здебільшого використовують спів як емоційне висловлювання драматичного слова. Це - жанр драматичного співу і в ньому можна якнайкраще висловитись драматичному актору.

Так мало треба для правдивості вистави, коли на ній є актор. Не треба ніяких декорацій. Тут ми побачили класичну схему: виходить актор, як з античності, кладе свій килимок і грає виставу. Ширма дала візульний ще один елемент, але ці дві актриси своєю емоційністю, щирістю і проникливістю перехлюпнулися у зал. Актриси грали настільки на рівні одна з одною, хоча вони такі різні! Вони своїми різними гранями зробили один суцільний шар, який знайшов відгук у ггядачів.

Знову переконуюся, що у гарній виставі не видно режисера. Здавалося б, тут нема режисури. Але коли ти починаєш над тим думати, то розумієш, що там дуже вибудувано режисером виставу. Режсер професійно, розумно сховався за актрисами і подав свій задум у надзвичайно емоційному поданні.

Можливо, коли дивляться польські глядачі, їм ця історія є конкретною. Нам, українцям, сьогодні було надано плідну можливість додумати кожен свою історію з цього двобою любові, змагання, протистояння цих двох жінок. Цим театр ще раз довів свої безмежні можливості.”

         “Сьогодні ми побачили приклад професійної вистави-мюзиклу. Польща є Меккою театрального мистецтва, тож ми побачили експеримент, назвемо його так, до якого повинен тягнутися і український театр. Адже вистава настільки точно відпрацьована його героїнями, що нашим акторам та режисурі є в кого вчитися. Часто на сцені ми бачимо постаті чоловіка та жінки. Утім передати риси саме жіночності.. . стан «сексапільності» ми не можемо. Треба вміти подати своєрідну енергетику, яка утворюється, коли жінка з чоловіком одружуються, родиться дитина тощо.

           Сьогодні дві героїні, дві акторки це показали. Це ретроспектива, старша героїня сповідується, згадує себе молодою,- відчувається перевтілення, взаємодія обох жінок та їхня єдність. Вдало підіграли деталі, що довершували образність вистави. Через картину проноситься життя героїнь. Нам показали, як дві душі можуть стати однією. Мене вразив мюзикл, гадаю, глядачів теж.

       На сцені відбувся ще один крок до розуміння театрального мистецтва. Тому я ЗА експериментальний театр!”

     “Я спочатку подумав: Чи можна, щоб дали переклад? Чому не дали анотації? І потім я зрозумів, чому. Найперше, коломияни непогано орієнтуються в польській мові. А зрештою зрозумів, що те, що було показано, не потребує детального словесного перекладу сюжету. Кожен собі фантазує в міру свого розуміння, в міру своєї фантазії. Як кого звуть, хто з ким і все - не в тім річ. Я сприйняв цю річ про те, що для жінки найголовніше? Кохання головне, правда, пристрасть? І всі грані цього кохання тут показано: і кохання -секс - чистий такий, і кохання духовне, духозбуджуюча сила якась. І от про це й п’єса, про те, що найвищі моменти щастя приносить кохання, і, водночас, і драматичні моменти в житті теж від кохання. Ти кохаєш, значить ти - живеш повнокровним життям. Я так сприйняв цю п’єсу. І дуже майстерно розіграна була: і постановка, й актриси. На сцені нібито нічого нема, і не потрібно. Кожен фантазує собі, що там за екраном. Нормально я сприйняв чоловіка, що сидів за столиком . Я нафантазував собі, що це таке, і сприймав це. Чому він, так би мовити, не втручається в це все. А може, він і розповідає цю історію. А може, це - автор, а може - режисер… Майстерно, пластично й вокально вирішено. Це така музична вистава, не мюзикл, звичайно, але музична вистава. А як про кохання говорити в побутовому тоні? Можна й те, звичайно, але вони вирішили, й правильно, що це на якомусь духовному піднесенні відбувається. І актриси - одна краща другої. Вони змагаються, нібито, між собою. Чи це одна жінка? У всякому разі, наша фантазія може працювати вільно… У всякому разі, після цієї вистави ми ще раз переконуємося, що кохання - це життя! Нічого кращого в світі немає! І, зрештою, я вже написав книгу, яка називається “Життя нашого театру - театр нашого життя”. 200 років українського театру - від 20-их років ХІХ ст.”

     Вистава життєстверджуюча. На цій виставі, душа відпочиває. І дуже багато асоціацій виникає. І пізнаєш тих персонажів у житті, цих жінок, і себе десь зачіпаєш у цій ситуації. І все. І тому отак ми й повинні виходити із залу: з легкою посмішкою і з вдячністю доакторів, і до режисерів. Вони прекрасно розіграли п’єсу.”                                                                                                 

          “Вистава чудова, легко сприймається, викликає хорошу, позитивну реакцію залу. Побудована з великою майстерністю. Хореографія, музика, розкута гра актрис бере в полон, заворожує. Артистки не грають, а живуть на сцені цією темою вистави. Вічна тема життя - кохання, яке захоплює, хвилює і розкриває справжню сутність жінки. І це хвилює зал, викликає відповідну реакцію. Виразні, лаконічні, прості декорації доповнюють майстерну гру артисток.

           В даному випадку мовний бар’єр аж ніяк не став перешкодою для розуміння суті вистави і переживання разом з актрисами хвилюючих життєвих моментів.”

            “Те, що нам показали у вівторок польські друзі, я віднесла б до такого типу театру, як представлення. Є ще тип переживання, однак тут, як на мене, були хіба крихти переживань. Хоча й цікавого представлення особисто мені не вистачало.

            Більшу частину вистави, навіть дві третіх, зіграно без душі, з істерикою. Склалося враження, що цим двом жінкам на сцені взагалі не потрібен чоловік як такий, вони самодостатні.”