 |
“Полтавський театр збурив і відкрив такі рецептори спогадів і вдячності, що я просто захоплена тим! По-перше, VII фестиваль - це цифра сім і це знаково. По-друге, “Наталка-Полтавка” імпульсувала у світ культури, у світ театру те, що український театр є! Я сиділа і згадувала полтавські гастролі і, коли фундатор театру ім. М. Заньковецької розказував мені і показував як грала Марія Заньковецька Марусю Богуславку, ходячи по Полтаві. Я це все згадувала. Я згадувала, що дебют Марії Заньковецької був саме у “Наталці-Полтавці”. Вона після першої дії втратила по правдивому свідомість.
Заньковецька… Кропивницький… Лисенко, який написав увертюру до “Наталки-Полтавки”, який об’єднав українські пісні у вінок. Це те, про що я завжди кажу: людина жива тим, що вона має пам’ять. Вона людина, коли знає по якій землі вона ходить, а не топче, яке небо над нею, який хліб вона їсть. Це треба пам’ятати і любити Україну, народ, людей. Про це говорить “Наталка-Полтавка”. Були моменти, які були близькі мені як актрисі. Були моменти, які мене дуже тішили. Словом, я вдячна полтавчанам, я вдячна Дмитрові Чиборакові за те, що ми тут є, за те, що ми відчуваємо чим живе Україна.”
|
| |
|
 |
“У мистецтві є таке поняття як вистава-меморіал. Прикладом такої нетлінної класичної форми, яка повинна існувати не дивлячись на роки, не дивлячись на зміну за вікном екстер’єру, є “Наталка-Полтавка”. Це класична драма, опера, яка має право не змінюватись і не дозволяти втручатись часові з його актуальними моментами у свою драматургічну тканину.
Дуже добре, що фестиваль розпочався саме цією п’єсою, саме цим твором і саме гоголівським театром, тому що, як ми побачили з сприйняття глядачем, на цей твір є дуже гарний відгук, адже він торкається найглибших струн народної душі.
Можливо, Полтавський театр, де зародилася “Наталка-Полтавка”, де народилися її автори, де з незмінним успіхом на сцені йде ця вистава, і її вже можна сприймати своєрідним театральним музейним експонатом.
Як не дивно, наприкінці мені подумалося про те, що класика тим цінна, що все ж таки є якась проекція на сучасність: представник влади - Возний, при тому, що він нібито протистоїть простому люду… Навіть в нього при спогляданні щирості почуттів прокинулося те, що він повинен бути добрим. Влада дається для того,щоб творити для людей добро. Може, в цьому сенсі, саме з таких позицій, сьогодні треба подивитися “Наталку-Полтавку” .
|
| |
|
 |
“Я виріс на класиці музично-драматичного театру, тому смак класики ввійшов в мене майже з юнацьких років. Я бачив дуже багато аналогічних вистав, але всі пошуки не дають того відчуття, яке б дало прочитання класичного твору по його канонах. Це як Біблію читати.
Як художники створюють лубочні картини, таке собі мистецтво в наївному руслі - справляє ефект першоджерела, я б сказав “першопрочитання” нашого українського театру. За це я висловлюю Полтавському театру імені Миколи Гоголя велику шану та подяку. Так тримати! Я гадаю, цей “український віночок” покоління в покоління бережно передаватиметься, а отже й існуватиме довгі роки.”
|
| |
|
 |
“Чого нашій нації не те, що не вистачає, чого їй бракує? Доцентрової сили не вистачає українцям. Чи тому, що розірвана була завжди Україна між Австро-Угорщиною, Польщею та Росією, їй не вистачає цієї доцентрової сили. Духовної, я маю на увазі. Й ось такі от вистави дають відчуття того, що ми - єдині. Яка різниця, де ми живемо - в Галичині чи там, на Луганщині, ми - єдині. Тобто, ми пізнаємо себе. Ви бачите, це ж не інспіровано все було. Я не буду казати про професійне, так би мовити, там є над чим працювати. Але, в принципі, мені подобається, що ця вистава не про бідних і багатих, не про те річ, а про вірність у коханні. Як це зараз потрібно, правда? І коли вони вивели тих діточок, ми побачили, скільки щасливих людей у нас є. А ми весь час вважаємо, що ми - нещасні. Та ні! Ми - щасливі, ми гідні щастя! І все буде нормально, поки є такі люди, як Петро та Наталка. Петро - прекрасний! Мені дуже сподобався Петро. І голос там такий є. Я йому оперу запропоную співати італійську, хай він співає там. І він грає, він пропускає все через себе, а тут інакше не можна. От Возний, наприклад. А чому він раптом усю п’єсу домагався Наталки, а потім - відмовився від неї? Чому саме так? А він стоїть спиною до них. Він побачив таке кохання, де слів не треба. Чому він відмовляється? Як дивиться Петро на Наталку, Наталка - на Петра… І щось у нього зрушилося. Це - ментальність українця. Ну при чому тут я? Для цього він не повинен бути таким старим. Ніде не написано, що він - старий. Ну, до 50-и років. І така людина відмовляється. Це - благородство духовне. Наталка - прекрасна. Свято відбулося.”
|
| |
|
 |
“Щороку, коли їду до Коломиї, як до рідного міста, на театральний фестиваль, мене огортає велика радість. Всю дорогу живу очікуванням якихось відкриттів і нових облич акторів, нових ролей, вдалого прочитання ,як відомих творів, так і нових.
Почуттям свята нагородив мене і цьогорічний УІІ Всеукраїнський театральний форум, який відкрили оперою “Наталка-Полтавка” артисти Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Миколи Гоголя. Класика завжди актуальна, адже життєві цінності такі, як чистота душі, високі її поривання в усі часи і віки були на висоті. Незмінні і взаємовідносини між людьми, між батьками і дітьми, між коханими…Тому й сприймається так добре глядачами відомий твір, бо події, ніби сьогоднішні, хвилюють, не залишають байдужими нікого. Опера пройшла з успіхом, на одному диханні, зачарували голоси провідних акторів, яких глядачі нагороджували тривалими оплесками. Мабуть для багатьох коломиян стало великою приємністю і несподіванкою те, що серед акторів - уродженець Коломийщини, народний артист України Василь Голуб, якого, як і всіх акторів, зал вітав стоячи.
Щира, тепла атмосфера в залі, незримий, але відчутний зв’язок між глядачами та артистами проймають душу і хвилюють серце.
Щодо гри акторів, то молодим трішки бракує вогнику, молодечого запалу.
Хочеться відзначити злагоджену роботу організаторів фестивалю, які зуміли вибудувати свою роботу чітко, злагоджено без показної метушні”.
|
|
|
|
 |
“Наталка-Полтавка” зроблена не для критика - для глядача. Зрештою, кожна театральна постановка мала б бути для глядача. І коломийський глядач прекрасно це відчув, влаштувавши артистам таке бурхливе, гаряче прийняття. Тут лунає жива музика, живий спів, немає мікрофонів, і публіка це також сприйняла, віддячуючи бурхливими оплесками. Та й сам твір Котляревського з тих, кому судилася вічність.”
|
| |
|
