“Коломийські представлення”. День четвертий. Рівненський обласний академічний український музично-драматичний театр. Фото-звіт та висновки експертів

“Я сиділа у залі і не могла позбутися своїх спогадів про дивовижну виставу за Ліною Костенко “Богдан”, яку я бачила у Рівненському театрі і яка отримала Шевченківську премію. Наскільки там були характери і психологічна ситуація, переведено театр в образну систему, у символіку. В цій виставі мені сподобалися молоді актори. Мене схвилювала молодша сестра Анхеліна. На кінець першої дії я розуміла розклад характерів, розклад ситуації. Дуже мене розчарувало те, що у другій дії раптом з’явився шарж на характери, яскраве вбрання жінок, які прийшли. Так не можна. Має бути стильно. Вистава має бути витримана в одному стилі і жанрі. У мене склалося таке враження, що коли вийшов Володимир Петрів на сцену і почав говорити і читати вірші, то це було набагато сильніше, краще.

Театр - це те, що я сповідую у житті, тому мені боляче, коли бувають якісь прикрі моменти.”

“У цій виставі мене захопив акторський дует головних героїв - Пабло та Маргарита. На загальному тлі і поряд з іншими персонажами вони були надзвичайно природніми. Ми маємо метафору людини з гір як символ чистоти і незайманої душевності. Актор, який виконав роль Пабло є цінним тим, що зміг показати рух цього образу у розвитку. Ми побачили його різним. Ми побачили його іронію, коли він наприкінці виходить у білому фраку, він дає можливість глядачеві зрозуміти, що він давно і правильно розуміє цей світ. Він бачить його таким, яким він є. Цього не можна сказати про інших персонажів, бо актори грають визначеними схемами цих персонажів. За розвитком образів Пабло і Маргарити цікаво спостерігати, бо вони зуміли знайти якийсь розвиток характерів. Тут видно роботу акторів.

Є одна претензія до режисера. Він не зумів повною мірою донести до глядачів метафору чистого світу і світу, який вважає себе аристократичним. Вистава у певних моментах нагадувала мені серіал. Мені хотілося б, щоб режисер уникнув того, що метафорична історія перетворюється на побутову розповідь. Цьому могла б сприяти зміна сценографії.

Дуже гарно відігравали комедійні репризи. Дуже відгукувалися глядачі на них. Я думаю, що успіх глядацький був у вистави, а це головне для театру. Хоча у виставі процес довершеності безкінечний.”

“Я англійську драматургію люблю по-іншому. Мій старший колега казав, що англійці слухають виставу, такий радіоваріант. Я сидів і думав під час вистави, як затяглася ця дія… Є канони театрального мистецтва, коли є експозиція, згодом повинно глядача схопити (кульмінація) і відпустити. Театр - це емоційне мистецтво… А без емоцій театр я не люблю… Я не маю на увазі акторів. Українські актори завжди емоційні, а тут вони вдають цих лордів, це штучно… Мені це не подобається. Все інше: дикорації, костюми, хода, фінал в білому, все є. Але я сиджу в залі і мені нудно, та дайте хоча б якесь обличчя, емоцію… Я такий театр не люблю… Вибачте!”

“Мені складно об’єктивно висловити своє враження, тому що я бачила цей колектив двічі, але у виставах-шоу. Тобто рівень трупи я не знаю. Це психологічна вистава була, абсолютно інший тип. Сьогодні той випадок, коли мені б не хотілося вдаватися в якісь професійні подробиці та деталі. Ця вистава так з’єдналась, зримувалась із сьогоднішнім моментом. Це саме те, що сказав Петрів. Абсолютно вірно сказав. Природна людина - справжня. Культура та цивілізація мають і іншу сторону. Ця проблема зараз дуже важлива. Як зробити так, щоб культура не спотворила природне? Ми про це не думали: ідейні проблеми, єднання… Зараз ми платимо за все.

Я вдячна цій виставі за те, що вона повернула мене до цієї проблеми обличчям. Наші сьогоденні потреби: відсутність обладунків у наших солдат, гроби, цей весь жах, все стало настільки звиклим, що ми забуваємо, що є ще якісь питання, про які треба думати зараз.

Я дуже боюся, що коли війна закінчиться і настане мир, ми знову забудемо про ці невирішені проблеми. Якщо все залишити як є. То буде ще гірше. Світ злетить у повітря. Ця вистава підняла це питання. Те, що зараз вилізло на поверхню, не повинне зникнути з нашої свідомості після закінчення війни. Ми повинні щось з цим робити, інакше - кінець.”