Марія Матіос
(інсценізація Ростислава Держипільського)
“НАЦІЯ”
драма-реквієм
Початок 12:00
Інсценізація, режисура, візуальне рішення, музичне оформлення - з.а. України Ростислав Держипільський
Сценографія - з.д.м.України Олександр Семенюк
Пісенна режисура - лауреат Національної премії України ім.Т.Г.Шевченка Наталка Половинка
Пластика - Андрій Кирильчук
Асистент режисера - Олексій Гнатковський,
Помічник режисера - з.п.к.України Софія Павліська
Дійові особи та виконавці:
“Юр’яна і Довгопол” одкровення 1949 року
Юр’яна - Галина Баранкевич
Довгопол - Роман Луцький
Дідушенко - Олексій Гнатковський
Уласій - Євгеній Холодняк
Фельдшерка Дуся - Мирослава Гусак
Грицько - Андрій Фелик
“Прощай мене” одкровення 1948 року (Двоє у криївці)
Він - Ігор Захарчук
Вона - Мирослава Гусак
“Вставайте, мамко” одкровення 1947 року
Родина Шандрів:
Василь, тато - Олексій Гнатковський
Катерина, мати - Надія Левченко
Діти - Валерій Мороз, Ярина Стринаглюк, Галина Баранкевич, Ігор Захарчук, Мирослава Гусак
Представники МГБ - Андрій Фелик, Роман Луцький
Корнильо - Євгеній Холодняк
“Не плачте за мною ніколи”
Мати, берегиня - Надія Левченко
Юстина - Олеся Пасічняк
Вистава на основі реальних подій 40-х років XX сторіччя на скривавленій Гуцулії — своєрідний спіритичний сеанс. Молитва-реквієм у містичному коловороті сценічного простору крізь час роз’ятрить та відкриє навічно незагоєні рани давно минулого, подарує сповідь та прощення “своїм” та “чужим”, “невинним” та “винним” мученикам історії. Бо тільки з любові та у муках народжується нове чисте життя. Народжується НАЦІЯ
ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ
 |
“Власне, я буду говорити про виставу “Нація” на камерній сцені Івана-Франківсього театру ім. Івана Франка. Тому, що з технічної точки зору вистава на фестивалі втратила багато чого. Театр має таку мистецьку функцію як передбачення. Ця вистава прекрасна і цілісна. Хочеться сказати, що музичне тло, пісенна режисура здійснена Наталкою Половинкою ідеально співставляється зі сценографією Олександра Семенюка і сам матеріал Марії Матіос дуже близький нам і актуальний. Те, що відбувається століттями, ми можемо побачити на сцені за дві години. Український народ, на жаль, повторює свої чи чужі помилки, страждає і знову народжується. Історія і містичність постановки на цей раз знову засвідчує, що у нас багата історія, знакова система і кожен глядач може відчитати ці знаки по-своєму. Це гідна вистава і я ще раз вітаю цей театр з прекрасною постановкою.” |
 |
“Я маю ностальгічну ноту до Івано-Франківська і до його дорослого і лялькового театрів, до імені Марійки Підгірянки, яке він носить.
Щодо вистави, то вона світла, у ній є несподіванки. Разом з тим мені бракувало цілісності. Якщо у звукоряді виставі були мотиви карпатські, мелодії Східної України, мені б хотілося це бачити і візуально, тобто це мало б бути у костюмах. Сильно бракувало несподіваної пластики. І звичайно фінал… Він фінал чи не фінал?”
“Я бачу цю виставу втретє. Вистава зроблена в етюдній манері і при тому напоєна надзвичайними емоційними всплесками. Ці емоційні хвилі підвладні акторським гарним глибоким і мудрим характерам. Режисеру вдалося їх об’єднати у ритмі, який задають пісня, пластика. Візуальна частина дуже сильна, яка використовує мотанки, а також те, проти чого ніколи не можу встояти людина - дитина (дитина-колиска, дитина, яку несуть, дитина, яка ще в лоні матері, дитина, яка з’являється на фотографії). Нація тоді жива, коли вона думає про дитину. Тут це дуже сильно прослідковується. Марія Матіос дає можливість використовувати звукоряд інтонаційний, власне, буковинські, карпатські інтонації. Колектив співає пречудово, використовуючи й духовний спів. Вони гарно рухаються, мають дуже гарні обличчя, на яких нема відбитку їдження, побуту, грошовитості. На них є відбиток духу. Сьогодні ця вистава дуже актуальна, тому що люди стоять на роздоріжжі: кому вірити? Коли це припиниться. В нас діти гинуть, причому найкращі… Дуже важко прозу перенести на сцену і зробити з цього виставу, справжнє дійство. Це підвласно тільки правдивим емоціям, правдивому режисеру і правдивій любові до цієї землі.” |
 |
“Я маю щастя бачити цю виставу не вперше. Найбільше відчуття від неї - це, звісно, емоційне відчуття від теми гідності, свідомості, величезної свідомості нації. Найвизначніше, як режисерові приходить до думки втілити сценічно прозорий твір. Це найскладніше… знайти той образ, пронизливу щемливу ноту, яка зробить з літератури театр. Ростислав Держипільський знайшов символ ляльки-мотанки як символ нації. Ця лялька нібито без обличчя, але в ній такий космос. В цьому хресті на обличчі такий символ! Як і в попередніх виставах, які я бачила, мене емоційно струшувало. Тепер знову мене вразив образ труни-колиски - двоєдиний образ смерті і водночас народження. Взагалі це настільки філософський образ: в будь-якій смерті є народження і навпаки. Це коло життя, яке він з літератури перевів у візуальний емоційний образ, що просто душа щемить від цього відчуття. Написана історія у Матіос, коли треба було лягти у труну, щоб не стати вигнанцем зі своєї країни, але режисер зміг перевтілити цю літературну метафору у театральний образ. Це було стовідсоткове попадання в емоційне театральне поле, яке примушує виставу бриніти емоційністю, театральності, відчуттям свідомості, яке чітко прослідковується у літературі і яке режисер зумів провести у виставі, щоб ми разом зі сценою: всі глядачі відчули себе однією нацією.” |
 |
|
 |
“Театр, безумовно, схвильований текстом і змістом роману Марії Матіос. Це очевидно. Вони об’єднані біллю за долю тих людей, які в повоєнній Україні так трагічно загинули. Вистава звучить, як реквієм по цих людях. Все це правильно… але є закони театру, які ніхто ніколи не відміняв. Це сценічна дія, взаємодія, вплив партнера на партнера… а у цій виставі ми чуємо одну публіцистику - або пре просто в зал, або дві людини на сцені обмінюються влучними, хорошими репліками, які не впливають на стосунки між ними. А де ж тут театр? Це, скажімо, можна зіграти на мітингу чи просто зробити якесь художнє читання. Якщо відверто, то якраз художнє читання роману франківчанам вдалось. У виставі я не побачив драматичної дії і тому важко говорити про цю постановку, як явище театрального мистецтва. Це скоріш - явище публіцистичного мистецтва, - я б так сказав.” |
 |
“Тема дуже актуальна, хвилює кожного, хоча я не зовсім згідна з тим, що історія нашого народу - це тільки одні приниження і знущання. Наш народ теж вмів у всі часи гідно себе тримати, жити і захищати себе. А щодо гри акторів - не хвилює… зовсім не хвилює. І про це я кажу, судячи не тільки про свою реакцію, але й про реакцію людей. Актори стараються, але це не вистава. Немає жодної дії, є тільки обмін репліками. І то, мені здається, все це не пропущено через душі акторів. Зовнішній антураж забирає сенс цієї вистави і так само забирає реакцію глядачів. Музика модна… з цим можна погоджуватись, але це не вистава, це щось інше.” |
 |
“Це була міфопубліцистика. Це чорт знає що. Це жах. Тому що публіцистика проста, елементарна і відразу зрозуміла. Якщо міф, то це коротко, це глибина. Міф - це стислість. Це було так довго - гадала не витримаю. А насправді за 2 хвилини можна було зрозуміти до чого все йде. Публіцистика - це тема важлива та потрібна, але її потрібно переварити і образно втілити. Це було не образне втілення, це був анекдот. І християнство… і фольклор… все на купу. Не продумано… А це ж мистецтво! Театр і публіцистику я не сприймаю. Я ніколи не бачила хорошої публіцистичної вистави. Публіцистичні вистави бачила, але хороших - ні. Або автор не зрозумів теми, або не захотів працювати. Одне з двох. Нехай собі обирають що в них вийшло. Сюжету немає. Розмов багато. Дикція - дика. Вони швидко розмовляли… можливо це прийом. Загалом скоромовки це відомий фольклорний жанр. Розумію… Але тоді дикція повинна бути в тисячу разів чіткішою. А у них… А не знаю… Можливо це проблема мого слуху, але я музикант і в мене абсолютний слух. Я половину з того що вони говорили не зрозуміла. І не тому, що це було українською мовою з акцентом, діалектом. Але є сцена і на сцені повинна бути чітка дикція. Не сперечаюся, можливо це був такий прийом, але тоді говоріть так, щоб не потрібно було прислухатися до тих слів, які ви говорите. Дикція жахлива! Це ж фестиваль не Івано-Франківський, не гуцульський, де всі все розуміють, а якщо не розуміють, то це їхні проблеми. Це Всеукраїнський фестиваль! Я бачила цю виставу в Херсоні, те саме неподобство… Це тільки моя думка. Міф та публіцистика не сумісні. Те що цього не розуміє Матіос, Бог з нею, але мене здивувало, що цього не розуміє Держипільський. Невже він з цього що я сказала нічого не розуміє? Схоже на те. Людина не розуміє елементарних речей. От і все. На мій погляд, абсолютно не професійна робота театру та режисера. |
Більше інформації про фестиваль на http://teatr.kolomyya.org/kol_presentations/2014/
