Іван Карпенко-Карий
“МАРТИН БОРУЛЯ”
комедія на 2 дії
Режисер-постановник - народний артист України Б. Прокопович
Художник - народний художник України В. Геращенко
Незмінний виконавець ролі Мартина Борулі - народний артист України Ю. Попов
Вистава - легенда… Класика української драматургії, що не сходить зі сцени Полтавського театру з 1972 року.
Заможний селянин Мартин Боруля бажає отримати титул дворянина і жити за панськими звичаями. Він наймає повіреного, веде судові тяжби, доводячи дворянське походження родословними актами, витрачає великі гроші, розоряє капітал. Родинний побут намагається перевести на дворянський лад. Доньку Марисю, яка кохає простого парубка Миколу, хоче видати заміж за чиновника земського суду, аби поріднитися з дворянином. Та всі його наміри закінчуються поразкою.
Справжня українська комедія, з соковитим народним гумором, комедійними ситуаціями, але глибокою мораллю.
ОЦІНКИ ТЕАТРАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ
 |
“До вистави більше запитань, ніж відповідей. Театр - це завжди загадка. Поки існує загадка, доти існує театр. Класика на те і є класикою, що знаючи текст, глядач приходить на виставу, щоб довідатися і розкрити таємницю. Для мене більше запитань виникає у тому, що існують в історії театру такі таємниці, котрі не можуть пояснити успіху вистави. От ходять люди на цю виставу і здавалося немає ніякої відкриття і все відомо, а публіка йде. Це в театрі називається феномен касового успіху . От тому вистава “Мартин Боруля” є яскравим прикладом касового успіху. Актори , які народили цю виставу, зокрема головний герой незмінний виконавець ролі Мартина Борулі - народний артист України Ю. Попов. Це легенда. Все це вже вписано золотими літерами у ціну театру. Існує поняття як фестивальна вистава. Так от, часто два цих поняття не співпадають не спів мірні. Тому не можна пояснити, чому певна вистава для митців є такою цікавою, а для глядача зовсім не зрозумілою. Тут навпаки. Вистава “Мартин Боруля” є цікавою глядачам і очевидно зовсім не цікавою митцям, не заперечуючи, свій касовий успіх. Все це є життям театру. Однак, говорячи про фестиваль, мені хочеться побачити ті вистави, які є таємницею і загадкою у творчому сенсі, побачити яскраві точки кульмінації та завершення. Про те, ця постава є в нашому українському золотому фонді . ЇЇ треба показувати глядачу, але це не фестивальна вистава, якщо говорити коротко.” |
 |
“Я маю ностальгічну ноту до Івано-Франківська і до його дорослого і лялькового театрів, до імені Марійки Підгірянки, яке він носить.
Щодо вистави, то вона світла, у ній є несподіванки. Разом з тим мені бракувало цілісності. Якщо у звукоряді виставі були мотиви карпатські, мелодії Східної України, мені б хотілося це бачити і візуально, тобто це мало б бути у костюмах. Сильно бракувало несподіваної пластики. І звичайно фінал… Він фінал чи не фінал?”
“Я сиділа і мало не плакала, тому що я згадала себе малою, коли виходила на сцену театру Заньковецької у таких виставах як: “Невольник” за Шевченком, “Ой не ходи Грицю та й на вечорниці” за Старицьким, “Циганка Аза”. Там було головним слово. Колись один з корифеїв сказав, що слово - це ввічливість по відношенню до глядача. Він має чути. На виставі “Мартин Боруля” ми чули вимовлене слово, його звукоряд. Прекрасний актор, який грає роль Мартина Борулі та інші актори. Вистава живе понад сорок років. Вистави так довго не живуть. Вони живуть лише довго, коли мають літературний матеріал, який безперечний і безумовний на театральному кону, але і коли актори вірять у те, що вони роблять. Я співпереживала за них як за людей від театру. Вони для мене грали відсторонено від образів. Вони грали те, як вони розуміють життя, яке було колись до них. Вони його проживали. Я вітаю своїх колег. Бориса Прокоповича - режисера цієї вистави я знала особисто. Це була людина дуже неспокійна і гарна зовні, яка рано пішла від нас… Я у цій виставі згадувала і споминала… Знову і знову кажу: театр - це дивовижна сила енергії.” |
 |
“Вистава-довгожитель - це дуже цікаве явище у театрі, бо як ми знаємо, що сценічний твір - це, наче малюнок на піску. Від нього не залишається матеріального обрису, але залишається пам’ять. Дуже добре, що театр зберіг цю театральну реліквію для їхнього колективу. Ця вистава стала бенефісом Ю. Попова. Якщо він грає цю роль протягом 42 років, то він вже докопався до таких глибин! Він і роль вросли одне в одного. Йому пощастило, це зіркова роль. Він на високому рівні її виконує, з цікавими нюансами, з цікавими розробками. Виконавець головної ролі являє собою приклад глибокої психологічної гри. Незважаючи на те, що вистава має такий поважний вік, вона - жива. Можна змиритися з тим, що вона живе у стилістиці 50-их років минулого століття. Це, звісно, за сценічною формою, за способом психологічної гри несучасний театр яким ми вже звикли його сьогодні бачити. Можна подякувати Карпенку-Карому, що він написав такий твір навіки, бо вслухаючись у текст, який ми слухали сто років тому у театрі корифеїв, я ловлю себе на думці, що він сучасний. Можна його проектувати на наш час і на наші проблеми.” |
 |
“Ця вистава - це класика, театральна спадщина. Актор, як мені сказали, вже сорок років грає Мартина, це театральне досягнення і це залишиться в історії. Але… якщо говорити про виставу, то не можна музейний експонат робити з вистави. Я гадаю, що театр це не музей, який би він не був академічний, чи не академічний. Рух, який є в театральному мистецтві, він завжди повинен відповідати сьогоденню. Текст сам по собі - геніальний. Але це не радіо-вистава, не музейна вистава. Я розумію, що є етика керівництва Полтавського театру утримати актора саме цього і хай він грає ще 100 років… Це правда. Але якщо ми говоримо про мистецтво театру, мені здається, що все таки треба переглядати.Потрібні інші умови, треба рухатись вперед. Я бачив багато вистав “Мартин Боруля”. Повинно бути цікавіше і динамічніше. І не можна просто “хатка зліва, хатка справа”… А текст - геніальний!” |
 |
“Комедія Карпенка-Карого “Мартин Боруля” приречена на успіх - з моменту її написання і до сьогоднішнього дня. Ви ж бачили, якою була реакція глядачів, як її сприймали. Тим більше, що головну роль виконує прекрасний актор, ніби створений для цієї ролі. Щодо особливостей, то ця вистава постає перед глядачами як кумедний анекдот… життя якихось дивних кумедних людей. Все-таки Карпенко-Карий написав п’єсу трохи не про це… найперше він написав про людину, яка прагне красивого життя, красивих стосунків, хоче вирватися із рутини і як важко цього досягнути у житті. Як на мене, драматичні моменти були знехтувані, натомість комічні елементи - який Боруля смішний, незугарний у своєму прагненні вибитися в дворянство, - було показано пристойно. Ось такі мої враження.” |
 |
“Вистава перевірена часом, адже її прем’єра відбулася ще у 1972 році. Ця робота справді приречена на успіх і реакція залу про це свідчить. Заслуговує на увагу і гра поважних акторів - Попова, Василя Голуба… та й загалом відчувається дуже чудова гра решти артистів.” |
 |
“Коли виставі 40 років, то є два погляди на виставу. Чи треба робити музей з театру чи ні? Мені здається, що можна поєднати. Є позитив і негатив. Є нове покоління, яке не знало того театру, який знали ми - театр 60-х, а може і 50-х років. І чи варто тримати живою виставу в такій стилістиці? Якщо хороша вистава, то в цьому є сенс. І ви бачили і чули чудові відгуки глядачів. Ми маємо на це зважати. Ми, критики, можемо говорити все що завгодно, але ми специфічні глядачі. Вистава робиться і існує не для нас(критиків), взагалі театр існує не для нас. Ми при театрі, так би мовити. Тому, якщо вистава так добре сприймається глядачем, то ми немаємо етичного права говорити, що не треба таке робити. Але…, я думаю, що поєднати ці плюси обох підходів можна такм чином: тримати такою якою вона є і робити інший варіант - сучасний. Щоб вистава йшла і як музейна і сучасний її варіант з іншими акторами, у цьому ж театрі. Вистава довга, якщо б глядачеві вона не подобалася, то глядач пішов би з вистави, а він не пішов. І, ми (критики), повинні пам’ятати, що головне це глядач. Я вам відверто скажу, а мені сподобалось! Мені було цікаво!” |
Більше інформації про фестиваль на http://teatr.kolomyya.org/kol_presentations/2014/
