“Золоті оплески”: день четвертий
Так окреслився на “Золотих оплесках Буковини” виступ найстарішого в Україні Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. Івана Озаркевича. П’єсу львівської польки й водночас класика польської літератури й драматургії, до того ж актриси, Габріелі Запольської поставив у Коломийському театрі відомий польський режисер Мірослав Сєдлєр, сценографія - також запрошеного з Польщі театрального художника Пьотра Масловського.
Коломийчани утретє взяли участь у нашому театральному фестивалі, завоювавши в буковинців репутацію злагодженого театрального колективу, який жодного разу не обманув сподівань глядача.
Химерна й вишукана Габріеля
Габріеля Запольска (Марія Габріеля Стефания Корвін-Пьотровська) - писала польською, але народилася 1857 року на території сучасної України, на Волині, тривалий час жила й творила у Львові, де й знайшла 1921 року останній прихисток на Личаківському цвинтарі.
Запольська залишила по собі величезну літературну спадщину, вона є автором 41-ї п’єси, 23-х романів, 177-ми оповідань, 252 журналістських творів. Оскільки дожила до початку епохи кіно, встигла написати кіносценарій.
Для українського читача доступні лише два твори письменниці - п’єса “Мораль пані Дульської” та повість “Смерть Феліціана Дульського”, навіть не визначальні для творчості Запольської, бо набагато слабші від інших. Така ситуація склалася через те, що решта творів авторки в радянські часи замовчулася і дотепер вона помилково трактується лише викривачкою “чужої” моралі, а не як письменниця-феміністка, посестра Жорж Санд і Ольги Кобилянської, за народженням ще й землячка Лесі Українки.
На формування поглядів і творчості письменниці перш за все, безперечно, вплинули стосунки батька й матері. Остання дуже багато часу проводила поза родинним маєтком, навіть маючи у Львові власне помешкання, і розтринькуючи кошти, які важко назбирував з підупалих маєтків батько. Ця звична картина, що траплялася і в інших панських родинах, з трьох дітей сім’ї Корвін-Пьотровських справила великий вплив саме на майбутню актрису і письменницю, яка здобуде світову славу під псевдонімом Запольська.
Найбільшої слави зажила її п’єса “Мораль пані Дульської”, яка понад 100 років не виходить з репертуару театрів різних країн, звучала по радіо, отримала теле- та кіно-версії, і навіть не по одному разу.
Коломийчанам пощастило
Їм удалося залучити до постановки “Моралі пані Дульської” Мірослава Сєдлєра, директора, режисера й актора театру в Ельблонзі (Польща). І вдруге їм пощастило в тому, що Сєдлєр, прихильник театру абсурду, не став ламати основи, в яких склався 164-річний театр імені Івана Озаркевича, а дбайливо переніс на коломийську сцену вишуканий драматургічний матеріал Запольської. Між театром у м. Ельбльонзі і коломийським театром утворився зв’язок. Їхні актори виступали на коломийській сцені, коломийчани - на сцені театру в Ельбльонзі. Ця співпраця дала добрий початок і матиме логічне продовження.
Утретє їм пощастило в тому, що вистава живе вже три роки без опіки постановника, але у ритмі й темпі, заданому Сєдлєром.
Дульщизна невмируща?
Серед польської спільноти наразі широко обговорюється таке явище, як “дульщизна” - за прізвищем головної героїні найвідомішого твору Габріелі Запольської.
Відомо, що Мірослав Сєдлєр, беручись до коломийської постановки, хвилювався, чи сколихнуться почуття українського глядача від питань, поставлених авторкою. Може, це тому, що наші голови, на його думку, мали б вміщувати лише дійство у залі ВР. Та даремно: для чернівчан, скажімо, зрозуміло, що міщанство, проти якого спрямований головний пафос п’єси, обивательщина - це та хвороба, яка поїдає людину, зайняту виключно матеріальним.
Любов Моцок в ролі пані Дульської щасливо уникає й спроб гротеску, й спроб зробити свою героїню кращою, пом’якшити негатив. Її пані Дульська самотужки керує сімейним кланом, і робить це вправно, тримаючи всіх на ниточці (чи на шворці?) і час від часу смикаючи за потрібну. Це, за певної культурної та розумової обмеженості, сформувало в ній лицемірність, навіть шахраюватість, і підозріливість. Зрозуміло, що родина вже давно розпізнала ціну отому лицемірному “все роблю для вас”, і кожний “видовжує” свою шворку по-своєму: чоловік (Зіновій Симчич) - повною збайдужілістю до “сімейних процесів”, син Збишко (Василь Швець) - триньканням грошей по кафе-шантанах і ресторанах, доньки-підлітки Геся та Меля (Олена Сердюк та Любов Сидорук) - удаваною слухняністю і надолужуванням розваг поза материні очі, підслуховуванням та розпитуванням. До речі, показане молодими актрисами саме й підкупає дивним поєднанням заглиблення в сімейні гризоти й повної наївності підлітків.
В сім’ї назріває криза, “виплекана” самою ж пані Дульською: служниця Ганка (Мальвіна Галунка), на упадання навколо якої Збишка мати дбайливо закривала очі, як це й буває в таких випадках, завагітніла. Збишко намагається протестувати проти материного укладу, публічно оголошуючи намір одружитися з Ганкою. Ситуація з усіх боків неприйнятна - в рамках моралі пані Дульської. А спромоглася вирішити проблему полюбовно родичка Дульської Юлісевічова (Надія Комарова), яка в цій ролі дуже точна й виразна. Гідну пару - за дуже невеликого тексту - складає їй хрещена служниці Тадрахова (Людмила Євтушенко).
Пані Дульська відкупається від служниці. Дуже помітно, що віддавши тисячу крон, пані зітхає з полегшенням, бо очікувала на гірше! Більше того, навіть сама Ганка сприймає це як найкращий вихід, бо заміжжя із розбещеним хазяйським синочком їй зовсім не приваблювало. Все вертається на свої кола, і навіть Збишко, побунтувавши ще трохи для проформи, знову зривається з віжок - у загул.
Пару слів про Квартирантку (Уляна Чиборак). Вона природна в невеличких епізодах, що написані для неї. Але ще одне: Уляна Чиборак дуже схожа на портрет самої Габріелі Запольської. Чи не підгледіла авторка свій сюжет і персонажів таким ось чином?
Вистава закінчується без важких наслідків і покарань, але, як на мене, майбутнє в цьому фіналі простежується доволі прозоро - знову ж таки, у рамках моралі пані Дульської. Більше того, чи не впізнаємо ми в ній хоч на крихітку себе - отак, поклавши на серце руку й перед самими собою відверто?
* * *
І - знову таки традиційно - записи з Форуму на канапі. Наш читач, мабуть, уже на пам’ять знає список народних критиків. Чесно кажучи, мені теж хотілось би ширшого обговорення. Але, як каже наш перший президент, маємо те, що маємо.
Олександра, викладач: - Вистава в цілому справила на мене позитивне враження. Точні рисунки ролей, зіграний акторський ансамбль. А головне: тема п’єси актуальна і сьогодні.
Сергій, фотограф: - За роки існування фестивалю помітив закономірність: Що цікавіше вистава, то нудніше Форум на канапі. Роботу коломийського театру над цією виставою можна оцінити позитивно - як у цілому, так і в окремих деталях.
Наталя, лікар: - Гра акторів бездоганна. Але в кінці хочеться виходу на майбутнє, так би мовити, світла в кінці тунелю.
Ігор, художник: - Вистава сподобалася, давно знаю Коломийський театр. Дуже хотілося б, щоби перед кожною виставою хтось з керівництва театру презентував перед виставою свій театр, режисера і творчу групу акторів
А далі - члени журі фестивалю:
Лариса Сєргєєва: - Я отримала від цієї вистави більшого позитиву, ніж від постановок іменитих театрів, які час від часу навідуються до Чернівців. Хочу відзначити насамперед дуже зіграний ансамбль акторів.
Неда Неждан: - Про драматургію, зі зрозумілих причин, нічого не казатиму. Зауважу лише про польський за складом ансамбль автора й постановників. Мені, як автору сучасному, не вистачало деякого переакцентування від традиційного до сучасного.
Цікава роль Збишка: він не настільки негативний, як можна було очікувати, він більш радикальний, але домогтися чогось своїм протестом він не здатен.
Відчуття катастрофи, що назрівала у виставі, закінчується нічим: світ мав би змінитися, але зміни не відбулися.
Обидві дівчатка просто чудові…
Мені б хотілося якогось повороту й рішення не традиційного.
Лариса Недін: - Сьогодні бачила ваш театр уперше. Вистава не заграна, збережене те гарне, що закладено режисерською програмою. Вистава міцна, ансамбль сильний. Дуже органічний Збишко. Хоча, можливо, варто б було краще вмотивувати змирення з матір’ю.
А от Геся, на мій погляд, трохи грубувата.
Ще мені у виставі не вистачило музики: варто було б розвинути тему головних героїв.
А загалом - дуже приємне враження, у театру є потенціал.
Любов Годнюк: - Колектив показав себе на рівні гарного європейського театру. Дуже органічна й природня Меля. Яка у вас освіта?
Любов Сидорук: - Чернівецьке училище мистецтв імені Сидора Воробкевича…
Любов Годнюк: - Акторський ансамбль цілісний. Але мені особисто не вистачило польської культури, польського сімейного виховання. І над цим варто попрацювати. До театру приходить багато молоді. Її треба тягнути по вищого.
У виставі не було жодної другорядної ролі, кожний на своєму місці. Ви обдаровані.
Вадим Сікорський: - Мізансцени у цій виставі! Я закоханий в них! Обов’язково напишіть про це постановнику!
Галина Канарська: - Коломийський театр - це театр мого дитинства. У мене були два улюблених острівці у театральному світі: Паневежис і Коломия. Запольска - частка старовинного Львова. Химерна жінка, яка прорвалася в пані Дульському.
Ваш театр створений для такої вишуканості, для такої драматургії.
Лариса Кадирова: - Ірина Вільде колись сказала: “Люблю любити любов”. Найдревніший театр в Україні - у Коломиї, місті, яке, слава Богу, не псують державні мужі. Коломия, Чернівці і ностальгійний Львів… Перетин таких культур!!! Кожне з цих міст несе свою пам’ять.
Акторам: - Я бачила багато вистав. Від вас виходить імпульс порядності й чистоти. Хіба що… Тихіше. Не треба так кричати.
Фестиваль - не тільки відкриття, не тільки свято. Це спілкування, це діалог. Четвертий день… Подивіться, як змінюються обличчя публіки. Від чуда бачити й чути.
Люблю любити.
До Юрія Марчака: - Вдячна 5 особам з Чернівців, завдяки яким народився, живе й розвивається цей фестиваль.
Дмитро Чиборак, художній керівник Коломийського театру: - Дякую за щедрі й добрі думки, висловлені тут. Це для театру, для акторів дуже корисно. Вдячні автору постановки, який запропонував: “Давайте зробимо класичну драматургію для вашого театру”. У період постановки різне було: цікаво було ставити, але вистава вже три роки існує без режисерської опіки.
Дякуємо господарям - це теж відкриття.
Польську вечірку на канапі - польською-таки - мовою завершив Юрій Марчак: - хочу сказати лише одне: Люблю театр. Сердечно дякую колективу. Симпатія глядацька й журі - вже за вами. А журі віддячить за творчі роботи. Це в театрі головне.
Лариса ХОМИЧ для сайту облмуздрамтеатру
