Богдан БАЗИЛЕВИЧ: Талановитий, харизматичний, улюблений

Театр. Тиша. Гасне світло. Піднімається завіса і на сцену виходять герої комедії, трагедії чи драми. І серед розмаїття усіх образів завжди вирізняється він. Молодого актора Коломийського академічного обласного українського драматичного театру імені І. Озаркевича Богдана Базилевича знають усі поціновувачі театрального мистецтва у Коломиї. Він – улюбленець публіки, вистави за його участю – це великий мішок позитиву та хорошого настрою. Здебільшого більшість людей ідуть у театр, щоб подивитися як грає Богдан Базилевич. Його впізнають на вулиці, з ним вітаються, а він усім відповідає щирою усмішкою. Про шлях від гіперактивного школяра до професійного актора – далі в інтерв’ю з Богданом Базилевичем.

- Вітаю, Богдане. Без перебільшень можу сказати, що сьогодні ти є одним з найуспішніших коломийських акторів. Тебе знають як Дмит­ра з “Гуцульського року”, Та­рана з “Фараонів”, Клавдія з “Гамлета”, Гуску з “Отак загинув Гуска”, Шельменка з “На милування нема си­лування” тощо, а віднедавна як і Вольфа з “Контракту”. Звичайно, це беззаперечний успіх. Що спонукало тебе обрати для себе долю театрала?
- Чесно кажучи, я навіть до одинадцятого класу не знав, яку професію оберу для себе після закінчення школи. Можливо, на мій вибір вплинуло те, що у школі я був генератором ідей: організовував шкільні дискотеки, ставив якісь різні комедійні сценки, а ще мав неабиякий хист до музики, навіть ходив у музичну школу. Мене чомусь завжди приваблювало творче життя. Я колись навіть мріяв навчатися у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, однак в силу різних обставин втілити мрію у реальність, на жаль, не вдалось. Вирішив поступити у Теребовлянське вище училище культури на режисера видовищно-театралізованих заходів. Там я потрапив до майстра режисури Анатолія Нечая. До 110-ої річниці від дня народження патріарха Йосипа Сліпого пан Анатолій поставив масове театралізоване дійство за участю ста двадцяти осіб. Коли ми, гастролюючи Західною Україною, приїхали показати виставу “Ісповідник віри” у коломийському театрі, то директор Дмитро Чиборак після закінчення вистави запропонував мені залишитись працювати у Коломиї. Я без будь-яких вагань одразу ж погодився. Отак я працюю на сцені коломийського театру майже дев’ять років.

- З того часу тобою зіграно чимало ролей, як комедійних, так і драматичних. А от чи пам’ятаєш свою першу роль у коломийському театрі і про які нові образи і ролі ти мрієш?
- Звичайно, пам’ятаю. Я грав Розбійника у дитячій казці “Бременські музиканти”. До речі, я цю роль граю і до сьогодні. А от що стосується нових образів, то кажуть, що найкращі ролі – це ще не зіграні. За своє творче життя я зіграв понад п’ятдесят ролей, серед яких були досить таки серйозні і класичні. З кожним театральним сезоном я пробую себе у нових ролях і всі вони мені до вподоби, тож, правду кажучи, навіть не знаю, які би ролі я хотів “приміряти”.

- Як ти ставишся до думки, що в акторові довгий час живе якийсь персонаж?
- На щастя, у мене прив’язаності до якоїсь однієї ролі немає. Усіх своїх героїв я дуже люблю, і вони мені імпонують. Можливо, завдяки тому, що я граю і комедійних персонажів, і драматичних, тобто на сцені я буваю і коміком, і романтиком, такого клейма як актор однієї ролі я ще не чув у свою адресу. Хоча у театральному житті такі стереотипи все-таки є. Пригадаймо хоча б навіть російського актора Олександра Дем’яненка, який зіграв Шурика.

- Чи бували такі випадки, що під час вистави ти забував слова і тобі доводилось імпровізувати на сцені?
- О, імпровізація! Ну як же без неї (сміється). Але, як сказав класик, імпровізація завжди має бути підготовленою. А знаєш, я дуже люблю грати комедійні ролі, тому що коли навіть забув свої слова, починаєш живу імпровізацію. От, наприклад, коли ми їдемо на гастролі, то, зазвичай, цілий тиждень граємо одну і ту саму виставу. Перший і другий день ми граємо згідно зі сценарієм, а на третій уже починаємо привносити у виставу щось своє: нові рухи, жести, міміку, інтонацію. Часто аж самим стає смішно від того, що ми витворяємо на сцені. Я міг би довго розказувати про імпровізацію на сцені, але розкажу один випадок. У нас є комедійна вистава “Пограбування опівночі”, де я граю Грабіжника. Оскільки у п’єсу мене ввели пізніше, то свою роль я вчив у процесі і трохи забував слова, тож вик­ручувався на сцені як міг. І коли мій герой звертався до головного героя вистави Мілана (його грав Петро Чичук) з фразою: “Міклаш, принеси жінці шубу!” я пере­плутав і сказав: “Міську, принеси жінці шубу!”. Увесь зал просто вибухнув сміхом, за кулісами мої колеги-актори ледве стримували сміх, а ми з Чичуком стоїмо на сцені, закусивши губи, і не можемо продовжити наш діалог. От такі вдалі імпровізації роблять виставу веселішою.

- Можливо, у мистецькому світі є людина, яка вплинула на тебе як на актора?
- Еталоном і світилом у театральному житті для мене завжди був і залишається Іван Миколайчук. Це була геніальна постать у кіноіндустрії. Фільм “Пропала грамота” за його участю я, мабуть, дивився разів зо двісті. Також мені подобається акторська діяльність уже покійного Богдана Ступки. Я вважаю, що саме у цих світочів треба вчитися акторської майстерності.

- Усі твої ролі у виставах дуже довгі, бо зазвичай усі вони головні, а от яка у тебе найкоротша роль?
- Найкоротшу свою роль я зіграв у виставі “Мораль пані Дульської” у постановці польського режисера. І коли мої колеги з ранку до вечора на репетиціях розучували кожен свою роль, я тільки ходив попри них і посміхався, адже вчити мені було нічого. Мій герой мав вигукнути лише одну фразу: “Най вас усіх шляк трафить!”

- А чи вірять актори у забобони?
- Ще б пак! Якщо на репетиції у актора з рук падає роль, то на неї обов’язково треба сісти, інакше під час вистави забудеш текст. А ще мені дуже подобається наша театральна традиція: перед виходом на сцену ми усі стаємо у коло, беремось за руки і впівголоса промовляємо “Отче наш”. Це надає нам сили і впевненості.

- Чи не виникало у тебе бажання підкорити театральні сцени Львова, Києва чи навіть Варшави?
- За дев’ять років на сцені коло­мийського театру я здобув колосальний досвід і бачу за собою ріст як актора. Однак про перехід в інші театри я ще не думав. Мені дуже комфортно і добре працювати у коломийському театрі і поки що над цим я не хочу задумуватись. Ну хіба що якби мені зателефонував Стівен Спілберг і запросив у Голлівуд, то я би точно не відмовився.

Спілкувалась Оля Полюк